— Сього мужа, — промовив вiн, показуючи на Залiзняка, що стояв бiля нього з прапором у руцi, — свята церква, єдина нинi заступниця ваша, благословляє вiйськами; серце його чисте перед богом! Вiн поведе вас на ворога, i всi тiкатимуть перед ним, i щезнуть вороги нашi, — настоятель пiдняв високо над головою срiбний хрест, — перед хрестом цим, яко щезає тьма перед лицем сонця!
— Присягаюся перед лицем всемогутнього бога! — вигукнув Залiзняк дужим голосом, що, проте, на мить затремтiв од хвилювання. — Присягаюся, — i вiн зняв до неба праву руку, — що життя моє до останньої краплини кровi вiддам за нашу святу зганьблену вiру, за вас, мої рiднi брати, i за нещасний наш край!
— Слава, слава батьковi Максиму! — пролунав з натовпу захоплений вигук у вiдповiдь. — I ми присягаємося померти за вiру, за тебе, батьку, i помститися за рiдний край!
Бурхливi вигуки пiдхопила луна й понесла вниз по горi, де вони гримiли з новою силою i котилися в непроглядну далечiнь.
— А ось — брат i товариш мiй Найда! Його iм'я вiдоме всiм вам, друзi мої! — голосно мовив Залiзняк, обнявши за плечi свого помiчника.
— Найда! — пролунало звiдусiль. — Чернець Найда! Г погляди всiх з забобонним жахом звернулися до козака, про якого в народi уже давно розповiдали чудеса.
— Так, Найда, — палко вiв далi Залiзняк. — Чернець, якого бог покликав для святої бранi, вiн поведе вас разом зi мною!
— I я перед усiма вами присягаюся, — схвильованим голосом промовив Найда, — що поки не побачу визволеним мiй край, поки не почую переможного спiву в наших церквах, доти не буде менi життя!
— Слава Найдi! Помста ворогам! — крикнули всi одностайно.
— Так, друзi, так, помстимося! — iз запалом вигукнув Залiзняк, i його могутнiй голос заглушив крики натовпу, люди одразу змовкли. — За всi сльози, пролитi батьками нашими, за муки, за наругу й за страшну смерть святого мученика Данила, спаленого живцем! Нагадаємо їм i Корсунь, i Жовтi Води, i Пилявцi. Хiба ж не тi в нас шаблi, якi й ранiше перемагали ляхiв? Тi, тi самi! Присягаюся богом, тiльки ще бiльше отруєнi кров'ю i сльозами! Розiб'ємо ж впень ляхiв i заживемо в своїй власнiй хатi! Велика єдиновiрна цариця московська обiцяє нам свою могутню допомогу; ось грамота, яку вона прислала нам!
Залiзняк, дiставши папiр, розгорнув його i пiдняв високо над головою.
— Цариця московська обiцяє нам свою допомогу!
— Грамота, грамота, царська грамота! — лунали навколо радiснi вигуки.
— Атож, царська грамота! — вiв далi Залiзняк. — I ось що написано в нiй. Полковник гучним голосом прочитав дану йому Антонiєм грамоту; вона ще бiльше розпалила натовп, захопленi вигуки заглушили голос Залiзняка.
— Смерть ляхам! На погибель! — гримiло по горi.
— Смерть! — грiзно крикнув Залiзняк, заглушаючи все навколо, й високо пiдняв запорозький прапор. Пiд цим прапором ми пройдемо вiд краю до краю всю Україну, розтопчемо й виженемо геть ненависних гадiв, що впилися в її серце; або поляжемо всi, як один, або запануємо у своїй країнi! Настав, браття, останнiй час: якщо зараз ми з шаблею в руках не вiдстоїмо своєї волi, Україна не встане повiк. За вiру ж, за край наш, браття! — громовим голосом вигукнув Залiзняк, потрясаючи прапором. — До смертi, до погибелi!
— До смертi, до погибелi! — грiзною луною вiдгукнувся натовп.
Та ось знову почувся голос Єлпiдифора, i гомiн одразу вщух. Почалася вiдправа, лишалося ще освятити зброю.
Петро не чув уже нi молитов, нi спiву.
В станi екзальтацiї, що опанувала весь натовп, вiн жадiбно чекав лише тiєї митi, коли вiзьме в руки нiж i почує заклик: "Вперед!"
Нарештi Єлпiдифор опустив кропило в свячену воду i, звiвши очi до чорного неба, натхненно виголосив:
— Нехай же благословення боже зiйде на зброю i на тих, хто вiзьме її на захист iстини Христової. Амiнь!
У супроводi пiвчих i дияконiв святителi рушили помiж возами, окроплюючи свяченою водою складену на них зброю та воїнiв, що стояли поблизу, i промовляючи благословення.
Юрба заворушилася, усi схиляли голови, протовплювалися вперед, намагаючись стати якомога ближче 'до священнослужителiв.
Процесiя з отцем Єлпiдифором i дияконом на чолi, з корогвами, якi майорiли на вiтрi, з хрестами й високими лiхтарями, немов могутня рiка з безлiчi людських голiв, безмовно погойдуючись, рушила по горi до возiв, якi стояли внизу.
До кожного воза було прилiплено запаленi восковi свiчки, такi ж самi свiчки горiли в руках багатьох селян, що йшли за процесiєю.
Коли слiпуче сяйво блискавки виривало з темряви монастир i похмурий лiс, який оточував його, у фосфоричному освiтленнi рельєфно вирiзьблювалась i довга низка возiв, i священики в чорних ризах, що кропили зброю, i побожно схиленi голови, i постатi на колiнах…
Незважаючи на страшну навислу хмару, повiтря було непорушне, зловiсна тиша своїм тягарем давила груди… I кожен звук у нiй вiдлунював напружено й тривожно…
Вгорi дзвонили дзвони, знизу долинали урочистi спiви, i здавалося, що церква благословляє у святу великодню нiч емблему переможної любовi, яка закликає свiт до братерських обiймiв, а не освячує смертоносну сталь на помсту i винищення.
Нарештi всю зброю посвятили. Процесiя повернулася до монастиря, i Єлпi-дифор у супроводi священнослужителiв зiйшов на високу паперть храму.
— Мужайтесь, i хай крiпиться серце ваше! — промовив вiн, простягаючи руки над натовпом. — I переможете ворогiв ваших, уповаючи на господа. Хто за бога, за того бог!
Настоятель iще раз перехрестив схиленi голови натовпу i зник у храмi.
Усi й далi стояли нерухомо.
— Чого ж ви онiмiли, браття? — палко вигукнув диякон Аркадiй. — Розбирайте ножi! Свята церква просила на них благословення божого, нинi благодать господня зiйшла на зброю, i страшний, жахливий буде удар цього ножа для ворогiв наших! Хто носитиме його, той не зазнає ран, а ворог, який узрить ножа, тiкатиме, i ангел господнiй гнатиме його, доки не сокрушить до останку. Бо безмежно милостивий бог i страшний у своєму гнiвi! Вас обрав вiн захищати святий хрест! Вперед же, не гайте часу!
Здалеку долинув глухий удар грому.
Усi здригнулися.
— Чуєте? — екзальтоване крикнув диякон, здiймаючи до неба руки. — Ось голос божий, який закликає вас до помсти. Чаша терпiння його переповнилась, i гнiв, i кара в десницi його! Iдiть же й творiте волю його!
Удари грому дедалi посилювались.
— Iдiть, полчища господнiх воїнiв полетять разом з вами! Вдарять громи небеснi, господь пошле вогненнi стрiли свої на землю содомську i спалить її дощенту!
Страшний удар грому пролунав над самими головами юрби i з жахливим трiском покотився по небесному склепiнню; водночас у його зенiтi спалахнула блискавка й осяяла зелено-лiловим свiтлом могутню постать Аркадiя з простягнутими до неба руками i гнiвним, палаючим поглядом.
Вiд цього моторошного свiтла ризи диякона слiпуче заблищали… Натовп, вжахнувшись, упав на колiна, чекаючи страшного знамення…
XX
Тiєї ж ночi десятитисячний натовп, що зiбрався довкола Мотронинського монастиря, кинувся пiд проводом Залiзняка й Найди на Чигирин i Жаботин. Цього разу вiйська обох ватажкiв складалися майже виключно iз запорожцiв i гайдамакiв.
Уже в полудень i мiсто, i мiстечко були в руках козакiв, хоча в них зiбралася сила-силенна євреїв i озброєної шляхти, яка за мiськими мурами шукала порятунку вiд страшних гайдамакiв. Нiщо не могло встояти перед бурхливим натиском повстанцiв. Сам вигляд цих страшних месникiв наганяв такий панiчний жах на втiкачiв, що вони кидали зброю, навiть не пробуючи захищатись, або самi собi вкорочували життя, щоб уникнути жорстоких тортур: уся пихатiсть i зухвалiсть лядська вмить змiнилася божевiльною панiкою, хоча в мiстi був чималий загiн конфедератiв. Чигирин сповнився стогоном, зойками, риданнями, i незабаром Залiзняк, оточений своїм вiйськом, уже в'їжджав на мiський майдан.
Козаки так щiльно оточили мiсто, що миша не вислизнула б з нього. Почалася страшна кара. Озлоблений столiтнiм переслiдуванням з боку шляхти, знущанням над вiрою, над сiм'єю, над усiм, що тiльки є святого в людини, доведений до вiдчаю страшними тортурами, яких вiн безперервно зазнавав вiд своїх мучителiв, народ не знав пощади.