— Та скажи менi, Ривко, що трапилось? Хай я нiколи не дiждусь щастя, коли розповiм кому-небу дь те, що ти розкажеш менi.
— Ой, ой! Та що ж тут критися! Однак ти довiдаєшся не сьогоднi, то завтра, — тiльки ж вони не хочуть!
— Вони не дiзнаються, вони не здогадаються… Що ж трапилось, що? Скажи! Ривка сторожко озирнулася на дверi й прошепотiла дiвчинi в самiсiньке вухо:
— Гайдамаки!
— Гайдамаки? Тут? — вигукнула Сара, i обличчя її осяяла радiсть. Ривка не помiтила цього й тим самим таємничим шепотом, озираючись на дверi, вiдповiла:
— Тут? Iще чого! Хвалити бога, поки що господь милує, а там, у нашiй сторонi, таке робиться, що й казати страшно; у Мотронинському монастирi ножi освятили, всi хлопи пiшли в гайдамаки. Уже й тут люд починає хвилюватися, уже й сюди наближаються гайдамацькi загони.
У Сари перехопило дух.
— Господи, боже мiй! — захоплено прошепотiла вона. Цей шепiт Ривка витлумачила по-своєму.
— Не бiйся! — ще тихiшим голосом промовила вона. — Ребе Гершко пiшов до вiрної людини дiзнатися, чи вiльна ще дорога.
— Навiщо?
— А щоб, коли ще можна, швидше втекти звiдси, поки не всi дiзналися про наближення гайдамакiв.
— Нiколи! — вигукнула Сара. — "Втiкати звiдси, коли вона дала знати Петровi про мiсце свого перебування, коли. може, це вiн i поспiшає до неї з гайдамаками?" — Дiвчина вся спаленiла вiд хвилювання i знову твердо промовила: — Н:'коли!
Ривка здивовано глянула на неї, але з вулицi в цю мить долинув якийсь гомiн, плач i лемент.
Обидвi жiнки кинулися до вiкна.
Вузькою вуличкою, на яку виходили вiкна Рухлиного будинку, бiгла цiла юрба євреїв — чоловiки, жiнки, дiти. Обличчя у всiх були блiдi, стривоженi. Вони обганяли одне одного i щось кричали, завзято жестикулюючи.
— Гевулт! Гайдамаки! — зарепетувала Ривка, хапаючись за голову руками. А Сара так i застигла край вiкна, немов заворожена.
Хоч не чути було нi пострiлiв, нi кiнського тупотiння, дiвчина так само. як i Ривка, одразу вирiшила, що до мiста вдерлися гайдамаки. Ця думка сповнила її серце почуттям невимовної радостi.
Сара була певна, що це прибув Петро i що от-от вiн з'явиться перед її вiкном.
Та ось скрипнули кiмнатнi дверi; дiвчина швидко озирнулася, i з її обличчя миттю зникла радiсть, змiнившись тривогою чекання. На порозi стояли Рухля й Гершко. Незважаючи на сутiнки, що сповнювали кiмнату, Сара одразу ж помiтила сiро-глинисту блiдiсть їхнiх облич i наче змертвiлi погляди.
Дiвчина мовчки вхопилася за лутку, передчуваючи, що ця поява не вiщує їй нiчого доброго.
— Збирайся! — промовив Гершко якимось глухим, придушеним голосом.
— Куди?
— В Умань!
— Чого? Навiщо?
— Тому що гайдамаки захопили всю Київщину й наближаються вже до Подiлля; я хотiв був податися на Львiв, але й там неспокiйно Треба тiкати у Умань, поки ще всi не кинулися з мiстечка!
Сара притислась до стiни й рiшуче промовила, хоча при цьому її обличчя смертельно зблiдло:
— Я не поїду, батьку!
— Ти не поїдеш? — просичав Гершко й, пригнувши голову, як бiгк, що збирається завдати смертельного удару, поволi пiдiйшов до дiвчини, стиснув, наче лещатами, її руку й знову зловiсно прошепотiв: — Ти не поїдеш?
— Постривай лишень, ребе Гершку! — Рухля схопила його за рукав — Вона поїде з нами й сама! Саро! — звернулася стара до небоги владним тоном. — Перш за все гайдамаки кинуться на наше мiстечко, бо тут зiбралося багато ляхiв i євреїв. Пам'ятай же, що ти передусiм єврейка, i коли б серед гайдамакiв i знайшовся один такий милосердний, що схотiв би тебе помилувати, то iншi вчинили б над тобою таку кару, вiд якої волосся твоє побiлiло б, мов снiг.
Сара заточилася…
— Слухай же тiтку, Саро, i роби все, що вона тобi накаже! — просичав Гершко. — А якщо ти насмiлишся хоч у чому-небудь не послухати її, то я вб'ю тебе на мiсцi!
Вузьким путiвцем поволi котився простий вiз; зморенi конi бiгли пiдтюпцем, понуривши голови. На возi сидiли три жiнки: двi з них, судячи з облич, були старi, хоча в їхньому чорному, скуйовдженому волоссi, яке виглядало з-пiд червоних хусток, не бiлiло жодної сивої волосини, а третя здавалась дуже молодою, та через густий шар сажi й бруду, що вкривав її обличчя, важко було роздивитися його риси. На передку воза пiдскакувало якесь опудало з розкошланою чорною бородою, таким самим волоссям i вимазаним у сажу обличчям. На головi в нього стирчала надiта набакир, драна шапка, а на згорблених плечах, поверх червоної сорочки, обвисала синя чумарка з великими срiбними гудзиками.
Фурман раз у раз полохливо озирався i, прицмокуючи губами, посмикував вiжки.
Дивлячись на чорне, як смола, волосся, смаглявi обличчя й строкатий одяг подорожнiх, можна було подумати, що це мандрiвнi цигани, та при уважнiшому поглядi одразу впадав в око схiдний тип молодої дiвчини й гачкуватi носи її супутниць. Найменше ж скидався на цигана сам ребе Гершко, який сидiв на передку воза. Досить було тiльки поглянути, як вiн правив кiньми, весь час прицмокуючи й махаючи руками, i кожен пiзнав би в ньому чистокровного єврея, переодягненого циганом, незважаючи на те, що вогненна Гершкова борода перетворилася на чорну.
Та загалом циганська одiж трохи маскувала походження подорожнiх. Придумала цей маскарад обачна й хитра Рухля.
З усiх нацiональностей, що проживали на Українi, цигани були найбезне-виннiшi. Селяни й гайдамаки остерiгались їх як конокрадiв, та взагалi не мали причин ненавидiти їх, а iнодi навiть були й радi приїзду бродячих ковалiв, — тим-то Рухля й надумала переодягти всiх у циган, щоб безпечно пробратися в Умань.
Сара спершу вирiшила нi за що не виїжджати з Кам'янки; та слова Рухлi мимоволi переконали дiвчину: справдi, важко було розраховувати, при вторгненнi до мiста гайдамакiв, першому потрапити на очi Петровi…
Крiм того, Гершко недвозначно сказав дочцi, що при найменшому опорi вб'є її одразу. Тим-то в Сари залишався тiльки один вибiр: або їхати з ними, або померти. А їй тепер пристрасно хотiлося жити, щоб якомога швидше зустрiтися з Петром, — отже, треба було щонайперше погодитися на вимогу батька.
Але де тепер шукати Петра? Адже вiн, одержавши листа, кинеться в Кам'янку, а її везуть в Умань. Звичайно, це вже були знайомi мiсця, i Сара, за сприятливих обставин, могла б тепер вирватися i втекти в Малу Лисянку, де її знали й любили всi селяни.
Щоправда, побачення з Петром вiдкладалося на невизначений час, але з двох лих доводилося вибирати менше, i тому дiвчина, згнiтивши серце, вирiшила пiдкоритися батьковiй волi.
Уже сьомий день вони пробирались путiвцями.
Доки їхали Подiллям, усе було бiльш-менш гаразд. Селяни хоч i збирались гуртами бiля корчем та церковних оград, щоб погомонiти про страшнi подiї в крулевствi Польському, але роботи й своїх домiвок не кидали. Та чим ближче пiд'їжджали подорожнi до Уманi, тим небезпечнiша ставала мандрiвка. Тепер вони уникали заїжджати в села й мiстечка, а бiльше трималися безлюдних мiсць i лiсiв, лише iнодi ризикуючи заглянути, та й то з великою обережнiстю, в якусь самотню хату.
Уже два днi їхав Гершко з своїми супутницями Київщиною, i привид жаху, що переслiдував утiкачiв з берегiв Днiстра, врештi наздогнав їх.
Села, якi нинi траплялися по дорозi, або були безлюднi — їхнi мешканцi, очевидячки, пiшли в гайдамаки, або зруйнованi дощенту ляхами. Якось подорожнiм довелося проїздити повз невелике мiстечко; воно ще курилось, а на ясному тлi вечiрнього неба чорними силуетами рiзьбилися потворнi руїни й шибеницi з нерухомими жертвами.
Такi картини наганяли божевiльний жах на бiдолашних євреїв, i вони поспiшали якомога швидше вибратися з цих страшних мiсць.
Разiв зо два подорожнi навiть бачили загони гайдамакiв.
Коли їм траплялося зустрiти якусь жiнку, то Рухля, що знала кiлька слiв по-циганськи, розпитувала про дорогу на Умань i про те, чи немає поблизу гайдамакiв.
Таким чином, об'їжджаючи мiста й села i всiляко уникаючи зустрiчей з селянами та гайдамаками, мандрiвники поволi просувалися вперед.
За розрахунками Гершка, вони мали приїхати в Умань на десятий день увечерi, але страх, який стискав їхнi серця, був такий великий, що подорожнiм здавалося, нiби вони й не доживуть до того щасливого дня.