Як тiльки Петро вiдiйшов, Дарина схвильовано запитала.
— Ги це так навмисно сказав їм, Iване, чи справдi вирiшив одiслати мене назад?
Найда на мить сторопiв:
— Як? Хiба ти думаєш залишатися?
— Авжеж, думаю лишитися з тобоюi — твердо сказала Дарина. — I нiхто мене звiдси не вирве, хiба що ти сам накажеш силомiць одвезти мене!
— Люба моя! Кохана моя! — Найда нiжно поцiлував її. — Моя вiдчайдушна голiвко! Але хiба це можливо? Подумай, тут кожної хвилини чигає на тебе страшна небезпека, смерть, муки, наруга!..
— А хiба на тебе не чигає те саме? Та й що менi всi небезпеки в свiтi, коли ти будеш разом зi мною? В надiйному, безпечному мiсцi я змучусь душею за тебе бiльше, нiж тут, у самому пеклi бою… Нi, я не залишу тебе нiколи!
— Щастя моє, як менi дякувати тобi за таке кохання! — захоплено промовив Найда, стискаючи руки дiвчини. — Але, але… бачиш… — вiн розгублено за-тнувся. — Усi знають…
— Виходить, ти таки не хочеш узяти мене з собою! — скрикнула Дарина й рiзким рухом вирвала свої руки з Найдиних…
— Я не хочу?! Та якби менi господь дав померти край твоїх нiжок — я б кращої долi не бажав собi. Тiльки… ось що… зрозумiй мене, моя кохана, моя люба, — усi знають, що ти дiвчина, а при вiйську держати жiнок заборонено. Почнуть говорити, що отаман, пробач на словi, возиться з бабою. А коли така розкiш дозволена отамановi, то чому ж її не дозволити й усiм? Нiхто навiть не повiрить, що ти дочка росiйського генерального обозного, скажуть — брехня, пiдуть чвари, розбрат, а разом з ними…
— Ти не любиш мене. коли можеш розлучитися; — з гiрким докором мовила панна.
— Я не люблю? Бiйся бога, Дарино! Так, як я кохаю тебе, не зможе кохати нiхто! Люблю тебе над усе в свiтi, бiльше, нiж спасiння своєї душi, з першого дня, коли побачив тебе ще там, у Переяславi!
— Як? Там, у Переяславi? — здивовано спитала Дарина. — Чому ж ти не вiдкрився менi?..
— Тому, що батько твiй, вгадавши, мабуть, моє почуття, сказав, що нiколи не вiддасть своєї дочки за гультяя-запорожця i що взагалi просить цих добродiїв обминати його двiр. Ой Дарино, коли б не тi слова, то, може, на козацькiй головi нiколи б не було чернечого клобука…
— Любий мiй! — i Дарина сбвилд руками шию козака — О, якби ж я тодi знала!
— Що ж би ти моглда вдiяти, голубо?
— Нiяка батькiвська воля не зв`язала б мене: Пiшла б за тобою на край свiту… Бо ж i я тебе покохала вiдразу й навiки!
— Орлице моя! — Найда пристрастно обняв дiвчину.
Поблизу почулось шарудiння.
Козак швидко випустив панночку з могутнiх обiймiв i шанобливо вiдсторонився. Дарина оглянулась — не було нiкого; у темрявi бовванiв лише силует коня.
— Але якщо ти кохаєш мене так, якщо для тебе немає нiкого на свiтi дорожчого, нiж я, то не вiдштовхуй мене од себе! — через якусь мить благальне заговорила дiвчина. — Якщо ти боїшся злих язикiв, я навiть не розмовлятиму з тобою, не пiдходитиму до тебе — менi тiльки б бути тут поблизу, хоч бачити тебе, хоч чути!..
— Ох, Дарино, — з жалем перебив її Найда, — ти не знаєш людей!.. Якби нас з тобою роздiляла височенна гора — злi язики згладили б її в долину, коли б рiка пролягла мiж нами — вони перекинули б через неї мiст…
— Та люди ж не звiрi, врештi! — мовила панна i в голосi її забринiли сльози. — Вони побачать, повiрять… Адже я не зупинятиму тебе, не умовлятиму уникати небезпеки… Нi, нi, йди. лети вперед, у саме пекло, тiльки я полечу з тобою поруч. Чуєш? Разом життя — разом i смерть!
Дарина стиснула руку Найди i, близько-близько прихилившись до його обличчя обпекла коханого жагучим поглядом своїх великих, потемнiлих од хвилювання очей.
— З тобою життя, з тобою i смерть!.. Ех, i доля ж щаслива! — прошепотiв, мов у нестямi, козак, обхопивши руками голову.
Запала мовчанка, сповнена поривiв бурхливої пристрастi.
Кругом панувала глибока нiч. Вогкий туман повiльно виповзав з байракiв i вже коливався вдалинi край лiсу… Стомленi тривожним переїздом, гайдамаки голосно хропли, розлiгшись на травi, кашовари мовчки метушилися коло вогнищ, готуючи вечерю… Навколо було тихо, тiльки десь далеко кричав пугач — то перекликалася сторожа,
Першим опам'ятався Найда.
— Нi, нi… — прошепотiв вiн схвильовано, — не тумань менi голови, кохана, не спокушай мого серця! Нi на що не зважив би я, коли б був простим козаком, а не отаманом. Подумай сама своєю свiтлою голiвкою — адже всi цi чвари похитнуть, а може, й зовсiм зруйнують ту владу, котру я маю нинi над вiйськом. Усi мене вважають за вождя, мало не за божого посланця, який лише тимчасово, до визволення вiтчизни, змiнив чорну рясу на меч. Невже ж ти, козачко моя, захочеш, щоб заради нашого щастя я втратив вiру людей, їхню повагу до мене i щоб загинула наша свята справа?
Обличчя Дарини смертельно зблiдло, але вона випросталась i скрикнула:
— Нi, не хочу я того… твоя правда!.. Тiльки… тiльки… я помру, я зiв'яну в розлуцi з тобою! — додала вона ослаблим голосом, ледве чутно.
— Нi! Ти не помреш, ти моя сильна, моя горда козачка, ти зумiєш знести розлуку й дочекатися тiєї хвилини, коли я вiддам тобi все моє життя!
Дарина мовчала, тiльки її зблiдле обличчя виказувало, яку душевну муку вона переживала.
— Та й час той пролетить швидко, непомiтно, я передаватиму вiстi про себе… — Переконував Найда дiвчину, голублячи її руки. — Не сумуй же, моє серце. Розкажи менi краще, як ти опинилася в Лебединському монастирi, як ти вирвалася звiдти?
— Коли ти прислав на хутiр гiнця з чотками, я зрозумiла, що ждеш мене!..
— Що я жду тебе сюди, у це пекло? — здивовано перепитав отаман. — Я тiльки просив тебе чимось допомогти монастиревi, а чотки послав, щоб на всякий випадок — адже пiд час вiйни все буває — вони охороняли тебе… Але щоб сюди!.. Хай бог боронить…
— А я зрозумiла, що ти ждеш мене тут, — палко вiдказала Дарина, — бо мiй лицар не мiг би кохати полохливої голубки, котра ховається в батькiвському гнiздi, тодi як орел з вiдкритими грудьми летить назустрiч ворогам!
Найда нiжно пригорнув кохану, а вона почала йому розповiдати про всi страхiття, що пережила в Лебединському монастирi.
Спочатку дiвчина говорила якось неохоче, здавалось, вона думала про щось iнше, та з кожним словом її дедалi бiльше хвилювали воскреслi в пам'ятi подiї. Кiлька разiв Дарина мимоволi здригалася, пригадуючи пережитий жах.
Отаман мовчки слухав розповiдь панни, стискаючи її руку, i тiльки очi його, що похмуро блищали, свiдчили про гнiв, який кипiв у козацькiй душi; коли ж Дарина розповiла про те, як вона вбила ненависного ляха, — в очах Найди спалахнуло захоплення.
— Королево моя! Орлице моя! — прошепотiв вiн жагуче. — Корона мусить прикрашати твою голову, i, присягаюся цим небом, коли на те буде божа воля — ти матимеш її!
Дарина щасливо усмiхнулася, милуючись прекрасним обличчям коханого, яке сяяло натхненням, та нараз спохмурнiла:
— Так, ти маєш рацiю! — промовила вона уривчастим голосом. — Менi не можна тут залишатися… Та коли вже так судилося, вези мене куди хочеш, тiльки не в Київ, не до батька…
— Чому не до батька?
— Там на мене чекає ще гiрша небезпека! Батько хоче мене силомiць вiддати за росiйського полковника… вiдвезуть у Москву!
— Тебе… силомiць? — обличчя Найди потемнiло. — О нi, в такому разi я не вiдпущу тебе! Я тепер не вiддам тебе нiкому! Але ж куди, куди?..
— У Мотронинський монастир: там я все-таки буду в центрi боротьби й не сидiтиму склавши руки, а доглядатиму поранених, недужих, немiчних, там уже нiхто нiчого не подумає — i все ж я буду ближче до тебе!
— Чудово! Тобi там нiщо не загрожуватиме, монастир добре укрiплений, залишено вiйсько… я присилатиму туди вiстi, а коли дозволить час — сам прилiтатиму до коханої. Отець Мельхiседек дуже любить тебе i вся братiя теж!
Захопленi своєю розмовою, Дарина й Найда не помiтили, як пiдiйшов Петро.
— Батьку отамане! — промовив той голосно. — Пiймали двох лядських шпигунiв, що накажеш робити з ними?
Найда швидко обернувся до Петра, обличчя його вiдразу стало суворим:
— Вчинили їм допит?
— Хотiли були, та вони просять, благають, щоб привели їх до отамана. Навiть плачуть. Дивне щось… а втiм, розмовляють по-нашому.