— Ведiть! — коротко звелiв отаман.
За кiлька хвилин до того мiсця, де сидiли Найда й Дарина, пiдiйшли диякон i Неживий, а за ними, оточенi козаками, серед котрих був i Петро, якiсь два невiдомi в мундирах польських жовнiрiв.
Побачивши Найду, спiйманi жовнiри впали йому до нiг.
— На бога, пане отамане, зглянься! — зарепетували вони, простягаючи до Найди руки.
— А, свої, запроданцi лядськi! — з презирством кинув отаман. — Якому патовi продали душу?
— Служимо в коменданта Грудського замку.
— Куди прямували?
— У Київ, з паперами вiд коменданта..
— Певно, просити росiйських вiйськ для втихомирення гайдамакiв? Ах ви, негiдники, запроданцi пiдлi! — гнiвно вигукнув отаман. — Як тiльки земля вас держить на лонi своєму?
— Спалити їхнi папери й самих на шибеницю! — порадив Неживий.
— Смерть їм! — гукнули козаки.
— На бога! — закричав старший iз жовнiрiв, кидаючись до Найди. — Хоч вислухай… одну хвилину… Якщо ти присудив нам смерть, то, ради Христа, хоч перешли в Переяслав цидулку! Я заприсягся спасiнням своєї душi доставити її туди i, коли не виконаю присяги, господи, що буде зi мною?
У голосi полоненого було стiльки щирого розпачу, що Найда мимохiть зацiкавився його словами.
— Од кого ж ти вiз цидулу в Переяслав? — уже м'якше спитав вiн.
— Од колишнього iгумена Мотронинського монастиря, отця Мельхiседека.
— Од превелебного владики? — скрикнули всi, враженi цими словами.
— Де ж вiн? Чому тобi доручив везти цидулку? — У головi Найди нараз ворухнулася пiдозра. — Ану стривай, давай лишень її сюди! — звелiв вiн жваво. Жовнiр слухняно скинув з голови шапку i, розпоровши пiдбивку, витяг звiдти складений учетверо клаптик паперу й передав його Найдi.
Один з козакiв кинувся до вогнища, що горiло поблизу, й принiс головешку.
Отаман розгорнув цидулку. Усi завмерли в напруженому чеканнi.
На сiрому клаптику паперу якоюсь сiрою рiдиною було написано, а скорше надряпано, кiлька слiв; незважаючи на перекошенi, ледве виднi лiтери, Найда вiдразу ж упiзнав руку Мельхiседека.
— "Владико святий! — прочитав вiн уголос. — Тяжко страждаю; смертельно хворий, у кайданах жорстоких… вiддаю боговi дух свiй!.." Крик жаху, обурення й розпачу прокотився у натовпi.
— Владика у кайданах! Святий боже, як же це сталося? — вигукнули разом Найда i Дарина, а за ними й решта.
— О господи праведний, як сталося, — те я сам бачив… Вони, слуги проклятого Мокрицького й митрополита унiатського, привезли його до нас такого, що не можна було дивитися без слiз! На простому возi, на соломi, без шапки, босонiж; двi куцi ксьондзiвськi одежини покривали його тiло, а на ногах i на руках залiзнi кайдани, такi тiснi й важкi, що руки й ноги сердешного владики посинiли, розпухли i вкрилися ранами, груди його теж були всi в ранах, вiд отрути повипадали зуби.
— Вiд отрути?! — вжахнулися Найда, й Дарина. — Хто ж йому дав її? Де схопили його? Розповiдай!
— Отр ту ляхи давали — i не раз, та господь усе ще берiг владику, а тепер уже не знаю, що буде з ним!
— Та де ж вiн, хто схопив його? — перепитав отаман.
— Тепер вiн у Грудках; схопили його ляхи й челядь Мокрицького та митрополита унiатського. Схопили на днiпровськiй переправi, пограбували до останньої нитки, одягли в ксьондзiвську одежу, закували в кайдани й повезли в Корсунь.
Там над ним глумилися всiляко, били його i канчуками, i барбарами, змушуючи пристати на унiю, не давали їсти й пити, двiчi пiдносили отруту, та господь врятував владику… Тодi вони перевезли його в Радомишль, а звiдти до нас, у Грудки, й задумали тут замучити нещасного на смерть… Перестали давати йому їсти й пити… Був у владики слуга вiрний, кудись подiли його, тодi я почав крадькома носити владицi їсти й пити, та оце мене послали в Київ, i вiн зостався тепер сам… А губернатор та iншi ляхи, з нетерпiнням чекаючи його смертi, вирiшили якнайшвидше згубити владику й звелiли замурувати i дверi, i вiкна темницi, щоб вiн задихнувся в нiй. Я владицi заприсягся одвезти цю цидулу в Переяслав i в Мотронинський монастир, але що вона поможе?! Уже коли я виїжджав з Грудок, почали замуровувати дверi темницi!
Полонений голосно заридав. Усi стояли мовчки, занiмiвши вiд жаху та обурення…
— Скiльки верстов до Грудок? — перервав моторошну тишу Найда. Обличчя його було смертельно блiде, очi горiли, як двi розпеченi жарини, голос дрижав од лютi.
— За два днi доскачемо! — вiдповiв жовнiр.
— Ти проведеш нас?
— Хоч на край свiту!
— Замок укрiплений?
— Неприступний!
— А скiльки жовнiрiв?
— Душ iз триста.
— Нас вiсiмдесят, виходить, майже по чотири жовнiри на хозака. Замок неприступний… Гм… Отже, силою не вiзьмемо… — Найда нервово прикусив вус…
Усi стояли мовчки, не одриваючи вiд отамана очей. А вiн напружено щось обмiрковував…
До гурту, що зiбрався коло Найди, пiдходили й пiдходили гайдамаки; товаришi пошепки розказували їм про страшне нещастя, яке спiткало владику.
Найда все ще мовчав, насупивши брови й нервово покусуючи вус.
— Пане отамане, а вiйсько наше? Адже ти велiв закладати кiш у Круглому лiсi… Як же ми вiдiб'ємося так далеко однi? — почувся з натовпу чийсь несмiливий голос.
Вiд цього запитання Найда здригнувся, наче вiд удару.
— Однi? — гнiвно перепитав вiн, обертаючись до натовпу. — А як же вiн один їздив скрiзь, не шкодуючи життя свого, щоб захистити нас од ляхiв? Сором, ганьба тому, хто промовив цi слова! Коли життя владики, єдиного заступника нашого, в небезпецi — тодi не можна думати нi про що iнше, тодi всi повиннi жертвувати своїм життям i не зважати на небезпеку!
— Усi, усi! — одностайно закричали гайдамаки. — Веди нас, батьку, життя не пошкодуємо, а визволимо!..
— Вiрю, дiти! — натхненно вiдповiв отаман. — I якщо господь захоче й ви докладете всiх зусиль, ми визволимо владику!
— Та шкiри здирай з нас, коли на те є потреба! — вигукнув диякон, мало не плачучи й потрясаючи могутнiми кулаками.
— Оце дiло! — Найда мимоволi усмiхнувся й потому заговорив енергiйним, дiловим тоном: — Панове, хто з вас умiє розмовляти по-лядськи, та тiльки не "проще пана", а добре, як природжений поляк?
Обличчя отамана палало, очi iскрилися натхненням.
Усi вiдчули, що вiн захопився якоюсь смiливою думкою, i його натхнення вiдразу передалося всiм.
— Я, я… i я… — залунали голоси, i з натовпу вийшло наперед кiлька бравих козакiв.
— П'ять! — вiдрахував Найда. — Цiлком досить! Одягнiть же найкраще польське вбрання i лати, — бач, i згодяться лядськi цяцьки, та вiдберiть кращих коней, i причепурiть їх пишно, по-панськи. А ви, — звернувся вiн до решти гайдамакiв, — одягнiться теж у польськi жупани, — та тiльки в простiшi, в такi, як носить їхня челядь.
— Розумiємо, розумiємо! — загомонiли козаки.
— А тепер мова до тебе, пане дияконе! — сказав отаман.
— Тут я! — гаркнув панотець i вийшов наперед. Найда окинув уважним поглядом могутню, широкоплечу постать диякона й промовив нiби сам до себе:
— Гм… Добре… Зiйде! — i вже голосно звернувся до гайдамаки:
— А чи зможеш ти, панотче, пофарбувати свою голову й бороду в чорний колiр?
— Хоч у дьоготь, коли треба! — палко вигукнув диякон.
— Чудово, друже, iди ж та приготуйся, а ви, хлопцi, пошукайте швидше, чи не знайдеться в нас росiйської купецької одежини? Ну там зiпунiв, чи як вони звуться в них?
Кiлька козакiв кинулося до нав ючених коней.
— Нi, батьку, — промовив Неживий, — такого краму, либонь, в тороках не знайдеться… усе лядськi кунтушi, оксамит
— Козаки незабаром повернулися й пiдтвердили слова Неживого.
— От халепа! — у розпачi скрикнув отаман. — Що ж тепер робити? Без цього i вся наша справа не вигорить…
— Хiба пошити? — порадив хтось.
— Хто ж його зумiє пошити? Та й часу обмаль! — з досадою вiдказав Найда. Усi збентежено замовкли.
— Стривай, батьку! — нараз порушив загальну мовчанку радiсний вигук Петра. — Через пiвгодини я тобi добуду i косовороток, i зiпунiв скiльки завгодно, — ген пiд тим гайком живуть пилипони — миттю злiтаю!