Найда несказанно зрадiв.
— Лети ж хутчiй! — звелiв вiн. — Добудь двi пари одежi — тiльки не грабунком, а за грошi… Одну розмiром приблизно на панну, а другу — як на отця диякона… Адже ти не вiдмовишся допомогти нам, ясновельможна панно? — звернувся отаман до Дарини, яка стояла поруч нього.
— Як може пан питати! — вiдповiла дiвчина.
— Лечу, батьку! Гей, хлопцi, хто зi мною? — вигукнув Петро, кидаючись до осiдланих коней.
Через кiлька хвилин гайдамаки почули кiнський тупiт, який швидко вiддалявся. Усi гарячкове взялися за приготування.
Поки iмпровiзованi ляхи переодягались i вбирали у розкiшнiшу збрую коней, Найда встиг вiдрядити двох козакiв у Круглий лiс до коша: вони мали повiдомити наказного отамана, щоб вiн чекав їхнiй загiн не ранiше як за чотири днi.
Не встигли ще всi попереодягатися, як здалеку долинув частий кiнський тупiт i за кiлька хвилин на галяву вилетiв Петро в супроводi двох козакiв. Поперек його сiдла лежав чималий клунок.
— Добули, батьку, купили! — закричав парубок, ще здалеку переможно вимахуючи клунком.
За чверть години весь загiн уже був на конях.
Невеликий почет, у розкiшному польському вбраннi, оточив Найду; а трохи позаду вишикувався загiн панських челядникiв, серед котрих був i диякон, одягнений у росiйську купецьку одежу; кучеряве волосся його, пофарбоване тепер у чорний колiр i густо нашмароване лоєм, вибивалося пасмами з-пiд шапки, а широка чорна борода робила диякона зовсiм схожим на росiйського купця. Поруч з ним гарцювала на конi й Дарина, одягнена в червону косоворотку, синю пiддьовку й такi самi шаровари.
Найда окинув поглядом свiй загiн i, видно, лишився вдоволений.
— Ну, панове, — промовив вiн, пiдiймаючи шапку над головою, — з богом! I не жалiти коней! Гайда!
XXII
Переляканий до краю Кшемуський мчав з двома ксьондзами в каруцi i тремтiв, як осиковий лист; вiн раз у раз озирався назад, шепотiв молитву й покрикував фурмановi: "Швидше!" Обидва ксьондзи сидiли мовчки, лиш один з них раз по раз стогнав, пiдтримуючи правою рукою поранену лiву. Коли каруца, гуркочучи, влетiла в мiстечко Лисянку, губернатор, страхаючись нападу хлопiв, забився в куток i, скулившись, закрив очi руками; раптом Мокрицький несамовито зарепетував: "Погоня!" Справдi, коли екiпаж виїхав на греблю, позад нього почувся тупiт копит… Охоплений жахом, Кшемуський заволав: "На бога! Щодуху! До брами!". Заляскав батiг по спинах коней, i каруца, високо пiдскакуючи на вибоях, помчала вгору, але загiн вершникiв все ж наздогнав її коло самих ворiт — виявилось, на загальну радiсть, що то були не гайдамаки, а рештки губернаторської команди на чолi з полковником Стемпковським.
Тiльки в замку, оточений шляхтою, пiсля доброго келиха меду, губернатор нарештi отямився. Один з його гостей, хоробрий полковник Пулавський, який не побажав брати участi в полюваннi на беззбройних людей, з iронiчною усмiшкою вислуховував тепер ламентацiї ' Кшемуського про невдалий похiд та несподiваний напад цiлих полчищ гайдамакiв i запорожцiв, що лише завдяки своїй кiлькiснiй перевазi, мовляв, змогли перемогти їхнiй невеликий загiн. Стемпковський скреготiв зубами й вимагав помсти, та Кшемуський одразу ж вiддав наказ негайно пiдготувати замок до оборони. Марно Стемпковський доводив губернаторовi, що замок i без додаткових оборонних заходiв неприступний, що без артилерiї його взяти неможливо i що лiпше, нiж затрачати на це зайву працю, сили й час — сю ж хвилину вiдрядити з ним, Стемпковським, загiн жовнiрiв i вiн розiб'є бунтiвникiв та гайдамакiв у Малiй Лисянцi й на самому початку погасить пожежу, навiвши жах на околицi. Але Кшемуський не слухав його й тiльки вимагав укрiплення замку та зосередження в ньому усiх сил. Крiм того, i самi жовнiри скептично ставилися до закликiв полковника, вважаючи за краще лишатися за мiцними мурами замку.
Минуло кiлька днiв. До замку раз у раз в'їжджали вози, навантаженi провiантом i бойовим спорядженням, яке зберiгалося ще й в пiдвалах сусiднього базилiанського монастиря. На замкових стiнах i вежах з ранку до вечора метушилися сотнi людей. 3 кожною новою гарматою, встановленою в амбразурi бiйниць, настрiй у Кшемуського пiдвищувався i боягузтво знову поступалося мiсцем пихатiй чванливостi. Пулавський щодня поривався залишити замок та приєднатися до кварцяного вiйська, що стояло на пiвночi Київщини, але губернатор благав полковника зостатися, доки не з'ясується ситуацiя, i не давав йому для охорони навiть десятка людей.
В часи, про якi тут iдеться, усього коронного вiйська в Польщi було близько вiсiмнадцяти тисяч. Воно складалося з двох частин — литовської та польської; польської було тiльки дванадцять тисяч, i вона, в свою чергу, подiлялася на чотири вiддiли: великопольський, малопольський, сандомирський та український, кожен пiд орудою окремого регiментаря — отже, на цiлу велику й багатолюдну Україну вiйська було лише тисяч зо три; з цим вiйськом i хотiв полковник Пулавський несподiваним ударом придушити селянський бунт. Але Стемпковський вважав за ганьбу кидати проти такої поганi солiднi сили.
Тим часом чутка про бунт у Лисянцi й розгром команди Кшемуського поширювалась з блискавичною швидкiстю. Уярмлений люд, що терпiв до останнього, пiдвiв тепер голову, й од села до села покотилося: "Настав вирiшальний час!" Посесори, економи, шляхта i євреї, зачувши це, притьмом кидали села й шукали притулку в найближчому замку. Кшемуський охоче приймав усiх гостей, крiм євреїв, i зобов'язував кожного новоприбулого ставати пiд його корогву на захист замку, — таким чином, гарнiзон фортецi з кожним днем збiльшувався i хоробрiсть губернатора зростала. Євреї ж селилися в наметах пiд замковими стiнами i щодня на базарi вiд навколишнiх жителiв та втiкачiв вивiдували останнi новини, якi й передавали негайно в замок. В такий спосiб губернатор дiзнався, що в мiстечку теж двiчi збиралася громада, але що недавно й мiстечко, й села спустiли. Ця звiстка почасти врадувала Кшемуського й заспокоїла мешканцiв замку: очевидячки, бунт селян набрав пасивного характеру, тобто вони почали тiкати од панщини, а не збиратись у ватаги для нападiв: отже, до зими шляхта встигне укрiпити свої замки, стягне сюди короннi вiйська, а морози й голод виженуть хлопiв iз лiсiв та байракiв, i вони самi приповзуть до панських нiг…
Пiсля ситого й п'яного обiду веселi гостi лисянського губернатора зiбралися у просторiй вiтальнi, опорядженiй у стилi рококо; щоб пiдтримати хороший настрiй товариства, тут же, на мармуровому столi, гостинний господар i його приймачка запалили пунш; його синiй вогник, грайливо коливаючись над масивною срiбною вазою, i самiй вiтальнi, i тим, хто оточував той жертовник, надавав якоїсь фантастичної картинностi.
Шановне товариство, забувши про небезпеку, безжурно веселилося: шляхтичi примирились iз збитками цього року, сподiваючись надолужити їх у майбутньому, а воїнiв заспокоїло тимчасове затишшя, й вони потiшали себе думкою, що взимку розправлятимуться з "псячою кров'ю".
Точилася голосна, жвава розмова. Молодшi лицарi упадали бiля дам, товариство яких тепер набагато збiльшилося — разом з шляхтичами, котрi втекли пiд захист замку, були i їхнi жiнки та дочки. Дехто з юнакiв вихвалявся перед красним панством, що вони впень знищать схизматiв, що уже й тепер цi пси з переляку порозбiгалися, тому, мовляв, можна дати спокiй суворому Марсовi, а самим вдатися до Кiпрiди, тобто втiшатися насолодами життя; iншi нашiптували вельможним панiям про чарiвнiсть пустотливих жартiв Ерота, а деякi розважали губернаторову приймачку, запевняючи, що її наречений захопився здобиччю, щоб засипати кохану дощем дукатiв i кинути до її прегарних нiжок цiлi купи скарбiв, або ж пропонували яснiй паннi своє серце й своє життя. Солiднi, лiтнi чоловiки гомонiли, звiсно, про полiтику.
— Як хочете, панове, — запальне говорив Стемпковський, — а моя рада — дiяти щодо цих клятих схизматiв радикально, тобто, коли вони вилiзуть iз своїх криївок, не обмежуватися звичайними карами, а знищити всiх собак до ноги, та й годi!