— Ого! — ущипливе засмiявся Пулавський.
— Гм! А хто ж буде на нас працювати? — несмiливо запротестували господарi.
— Я так i знав! — перебив їх Стемпковський. — Я так i знав, що особистiй вигодi ви завжди вiддасте перевагу над розсудливiстю. Адже це бидло неможливо привести до iстинної вiри… Сотнi лiт минули, i ви могли переконатися, панове, що пiдлi хлопи охочiше здихали на тортурах, нiж приймали унiю.
Мокрицький глибоко зiтхнув i схилив голову.
— I це бидло таке ж уперте i в баранячiй мовi своїй, i в диких звичаях i в гадючiй пiдступностi. Коли залишити хоч малу частину цих негiдникiв, вони знову пошлодяться й створять гадючi кубла. А я не знаю. хто захоче жити серед гадюк i щодня наражатися на небезпеку бути ужаленим. Хто працюватиме?! Та населiть цi благодатнi землi мазурами, литвинами, нiмцями, сербами, молдаванами!..
— Легко сказати, — зауважив лiтнiй шляхтич з посесорiв. — А де тих переселенцiв одразу найдеш? Кожному шкода покинути хоча й убогi, але свої на-сидженi, рiднi мiсця, а ще бiльший страх — переселитися в невiдому Палестину. От i пан, хоч як тривожно жити в нинiшнi поганi часи, а все ж не побажає зараз переселитися на небо, бодай i в самiсiнький рай, пiд захистом папської булли…
Кшемуський, почувши таке порiвняння, зареготав, а за ним i всi iншi, не виключаючи навiть самого Мокрицького.
— То зовсiм iнше, — спохмурнiв Стемпковський, — туди небесне панство не допускає переселенцiв для попереднього огляду, а тут — приходь i дивися, вибирай до смаку i землi, i пiльги…
— Пшепрашам пана полковника, — знову заговорив посесор, — i тут не дуже вiльно й не вельми до смаку: мазури — то є хлопи вельможного панства, а воно своїх пiдданих не одпустить… Виходить, у всьому крулевствi може тiльки знайтися або мiське населення, призвичаєне до ремесел i торгiвлi, а не до тяжкої працi хлiбороба, або зубожiла шляхта, якiй гонор не дозволить анi за плугом ходити, анi за ремесло або торгiвлю взятися… А яка ж чужа держава вiдпустить своїх пiдданцiв для змiцнення сусiда собi на погибель?
— Iстинна правда, — сказав Пулавський, кивнувши головою посесоровi. — Пан має цiлковиту рацiю… Думка про заселення українських степiв чужоземцями дуже давня. За сто рокiв тих переселенцiв набралося, як кiт наплакав… та й що їх може сюди привабити? Пiльги, якi обiцяють пани? Але ж вони тимчасовi — на дванадцять, п'ятнадцять, щонайбiльше на двадцять рокiв, а пiсля цього строку переселенцi повиннi стати вiчними рабами! Але й цi пiльговi роки, опрiч сумної перспективи, нiким не були гарантованi й цiлком залежали од сваволi власника…
— Даруйте, пане полковнику! — скипiв Стемпковський. — Цi пiльговi умови занесено в земськi книги й гарантуються законом!
— Ха-ха-ха! — розсмiявся Пулавський. — Закони в Польщi? Обов'язковiсть законiв у Коронi для шляхтича! Пан, звичайно, жартує?
— Я не жартую! — пiдвищив голос Стемпковський i кинув на полковника визивний погляд.
— Вельми радий, — спокiйно усмiхнувся Пулавський, — i я жадаю, з свого боку, серйозно подiлитися з шановним паном, який посiдає високе становище у вiйську, i з шляхетними лицарями моїми думками; вважаю, що ми — в родинному колi й можемо розмовляти вiдверто, не дратуючись i не ображаючись, коли я висловлю думки, хоч i непопулярнi серед шляхти, ба навiть протилежнi її традицiям, але знайденi мною на сторiнках нашої бурхливої, сповненої блиску й сумних помилок, iсторiї… Скрiзь однi й тi ж самi симптоми нашої тяжкої хвороби, що до того ж швидко прогресує: це крайнiй егоїзм i брак усякого громадянського почуття й активної любовi до вiтчизни…
— Але ж це образа… Його мосць занадто вже! — почулося серед слухачiв стримане ремство.
Стемпковський слухав мовчки, зцiпивши зуби; Мокрицький зiтхав, а жiноцтво, яке базiкало з своїми кавалерами, сумно притихло й почало прихильно дослухатися до слiв молодого полковника. Його вiдкрите обличчя було збуджене, темнi очi палали благородним вогнем, а гучний голос проникав у серце кожного.
— Нiкого я не думаю ображати, а хочу сказати правду й порадитися з друзями, як нам з такою правдою жити далi? — упевнено провадив Пулавський. — Якщо я помиляюсь, переконайте мене в iншому, тiльки справжнiми фактами, дiлом, а не пустопорожнiми вигуками. Адже ми дорослi люди, i кожен iз нас, на пiдставi шляхетської вольностi, має право думати вiльно, як йому велить розум, а не якийсь королiвський чи навiть папський декрет.
— Так, такi Шляхтич вiльний, як птах! — пiдхопили слухачi, яким, видно, припав до серця останнiй аргумент Пулавського.
Панна Кшемуська встала й почала наливати в келихи мальвазiю, гречно подаючи їх гостям.
— Так, так! Audiatur et altera pars! — промовив губернатор i, пiдiйшовши до своєї дружини, тихо спитав: — Чого ти така сумна? Адже, хвалити бога, ми в цiлковитiй безпецi, а пани полковники лише фiлософствують.
— Нi, не слова полковника засмутили мене, — зiтхнула панi губернаторова, — вiн дуже щира людина, а гнiтить мою душу журба… надто сьогоднi. Сон бачила, — стишила вона голос. — Менi приснився наш загиблий Стась… Дорослий зовсiм, ставний, пишний лицар…
— Ох! — закрив очi рукою Кшемуський. — Йому було б нинi рокiв iз двадцять… Нi, що це я, бiльше, двадцять три…
— Двадцять чотири, — крадькома витерла очi панi. — Вiн стояв передi мною i з таким докором дивився менi в вiчi, а потiм прошепотiв голосом, вiд якого душа моя здригнулася: "Поглянь, — каже, — мамо, що зi мною зробив рiдний батько!", розгорнув жупан i показав свої груди — вони були пробитi нижче вiд родимки-зiрочки, а крiзь рану було видно, як трiпотiло його розшматоване серце… я скрикнула вiд жаху i прокинулась… Матко найсвєнтша! Вiн i тепер мов живий, стоїть передi мною iз страшною раною в грудях, блiдий, скривавлений! — i панi Кшемуська глухо заридала, закривши хусткою зрошене слiзьми обличчя.
Гостi неодмiнно звернули б увагу на цю сцену, та всi вони юрмилися коло мармурового стола, приймаючи з рук молодої вакханки келихи й гучно вихваляючи її за мистецьке приготування "напою богiв".
— Заспокойся, заспокойся, моя кохана, — шепотiв схвильований губернатор. — Навiщо своє горе показувати чужим людям? Ми його майже двадцять рокiв ховаємо в грудях, час уже й звикнути… Адже мертвого не воскресиш!.. А нашого бiдолашного хлопчика уже й костi зотлiли. Викрали недолюдки, вбили й труп забрали. I тiльки одна помста лишилася на втiху!
— Але ця помста й там, у чистилищi, завдає нещасному лише зайвих мук!
— Ми для його заспокоєння багато жертвували на монастирi, посилали в Рим… Все для душi невинного немовляти…
— Ой, не кажи так; не кажи! — сливе крикнула Кшемуська. — Я не хочу вiрити, що вiн помер, менi все здається…
— Ох, кохана, це тебе бентежать тi таємничi листи, котрi ми iнодi отримуємо… Але то витiвки якогось заклятого ворога, щоб роз'ятрити наше горе…
— Ой Єзус-Марiя! Хiба серце матерi може забути таке горе?..
— Тихiше, тихiше, моя люба, моя кохана! Завтра по синовi вiдправимо в монастирi лiтiю. Ходiмо, перед товариством треба бути твердими й сильними!.. Та панi Кшемуська не змогла повернутися до гостей, а пiшла у свої покої… Пiсля голосних похвал молодiй господинi й перших ковткiв товариство, з келихами в руках, посiдало й трохи притихло.
— З загального дозволу! — пiдвищив голос Пулавський.
— Ми слухаємо пана, — процiдив крiзь зуби Стемпковський, вiдчуваючи, що Пулавський знов скаже щось вороже його переконанням.
— Панове! — почав полковник. — Я сказав, що переселенцi не можуть мати певностi у виконаннi панами своїх зобов'язань, що нi гродськi, нi земськi книги не можуть бути в тому гарантiєю — i це щира правда; скажу навiть бiльше: у нашому крулевствi закону немає зовсiм або, лiпше сказати, вiн для шляхти нiщо!
I у вiдповiдь на гомiн, який зчинився навколо, Пулавський рiзко повторив:
— Так, нiщо — отже, я висловився цiлком слушно, що у нас законiв немає! Для того, щоб закон виконувався, потрiбна сила, а на яку силу спирається наш закон? На державу?! Вона нами обдерта, пограбована й править за iграшку зажерливим сусiдам! Вiйська в неї всього-на-всього тисяч п'ятнадцять-шiстнадцять, а на кожен край не набереться й трьох тисяч… голодних, обiдраних. Прибутки з кварти коронних маєткiв падають, бо тi маєтки всякими способами захопила шляхта, а сама вiдмовилася платити податки: ergo, казни держава теж не має! Хiба не правда, що наша Корона нещасна, безсила жебрачка? Не тiльки магнат, а й середньої руки шляхтич дужчий за короля, не кажучи вже про якийсь там гродський суд. Та, признатися щиро, хiба хто-небудь з нас пiдкориться вироку такого суду? Та кожен з нас iз своєю надвiрною командою розжене i суд, i суддю вiдшмагає за вирок не на свою користь!