— А я того Найду посаджу на палю!.. Бий мене триста перунiв, коли не посаджу! — вигукнув Стемпковський.
— Так! Поражу пастиря, i розбредуться вiвцi! — напутливе промовив Мо-крицький.
— Ось що, панове! — владним голосом заговорив Пулавський. — Я негайно вирушаю в Радомишль, де стоїть наше кварцяне вiйсько, i примчу з ним сюди… Треба вдарити зненацька й приголомшити ворога!
— Цiлком слушно, — пiдхопив Стемпковський. — I я поїду з паном колегою!
— Хай зiйде на вас beneditio! — пiдняв руки Мокрицький. — Я теж їду разом з вами, панове, пiд вашим крилом!..
— I гайда зараз же! Тепер жодної хвилини гаяти не можна! — вирiшив Пулавський.
— Але, ласкавi панове, браття мої! — запротестував губернатор. — Як же ви мене залишаєте самого… в розпалi пожежi?
— Шановний пане! — вiдповiв Пулавський. — Цю твердиню захищає хоробрий i досвiдчений комендант, а ми вмiємо битися тiльки в чистому полi. Крiм того, гарнiзону в пана бiльш нiж досить… Я навiть побоююсь, що пiд впливом поганих звiсток усе околишнє й дальнє шляхетство злетиться сюди, так що й мiсця для всiх не вистачить, а тому прошу пана дати нам загiн для супроводу.
— На бога! — заволав Кшемуський. — 3 чим же я лишусь?
— Я вже сказав пановi, що тут гарнiзону бiльш нiж досить… А зайвi люди при оборонi тiльки збiльшують метушню i перешкоджають швидкостi маневру… Нарештi, ми вiд'їжджаємо, щоб повернутися з вiйськом, принести вам i всьому краю порятунок.
— Amen! — закiнчив Мокрицький.
Усе заметушилося. Пулавський перебрав владу до своїх рук i почав вiддавати накази на свiй розсуд. Уже через годину сотня драгунiв була готова до походу; багато хто охоче приставав до цього загону, i коли б воля, то за полковником вирушила б уся надвiрна команда: кожному здавалося, що в полi, на привiллi, не так страшно, як у цiй кам'янiй клiтцi.
Надвечiр одчинилася брама, i з неї виїхали обидва полковники й Мокрицький, у супроводi доброї сотнi драгунiв та невеликого обозу.
Випровадивши загiн з усiлякими добрими побажаннями, а головне з проханням швидше повернутися з вiйськом, усi, хто залишався в замку, знову зiбралися в ту ж вiтальню. Панiка, яка була охопила їх, тепер почасти вляглася, її заступила дiяльна тривога. У фортецi подвоїли варту й встановили найсуворiший порядок, немов пiд час облоги; комендант фортецi, хоробрий ротмiстр Рустицький, присягався господаревi й дамам, що коли б замок облягло i п'ятдесятитисячне вiйсько, то й таку облогу вiн витримає принаймнi пiвроку. Губернатор погоджувався i на чотири мiсяцi, розумiючи, що до того часу зима й так розжене обiдрану голоту, а росiйськi вiйська прийдуть на допомогу навiть ранiше. Запропонований господарем старий мед i добрий венгжин ще бiльше пiднесли дух, i безтурботний настрiй потроху знову почав опановувати товариство. Навiть панi Кшемуська, вийшовши до гостей, була тепер не така пригнiчена.
Коли серед жвавого гомону вже залунали веселi вигуки й голосний смiх, у дверях вiтальнi з'явився гайдук з якимсь вузликом у руцi, всi вiдразу замовкли в тривозi.
— Ясновельможний пане! — доповiв гайдук, подаючи губернаторовi вузлик. — Якийсь лицар пiд'їхав щойно до брами й засурмив у рiг. Воротар йому розтлумачив, що по заходi сонця до замку нiкого не впускають, тодi лицар вручив цей вузлик i звелiв його передати вашiй ясновельможностi, та ще додав, що той, хто носив цю сорочку, — живий, здоровий i славний на весь свiт лицар, але що вельможне панство, мовляв, побачить його тодi, коли розквитається iз старим боргом.
Панi Кшемуська рвучко кинулася до чоловiка й, вихопивши з його рук вузлик, розв'язала.
До її нiг упала шовкова дитяча сорочечка.
— Сорочечка! — скрикнула панi i втупилася в неї безтямними очима. — Ай! — зойкнула вона за мить нелюдським голосом. — Сорочечка Стася!.. Мiй Стась живий! — i, знепритомнiвши, впала на пiдлогу.
Усi кинулися приводити до пам'ятi нещасну матiр. Губернатор, схопивши сорочечку, судорожно притискав її до обличчя, пристрасно шепочучи: "Стась, Стась! Коханий, незабутнiй!" А потiм, опам'ятавшись, наказав негайно знайти того лицаря. Полетiли у всiх напрямках десятки гiнцiв, та невiдомий лицар щез, наче крiзь землю провалився.
XXIII
Був теплий лiтнiй вечiр; сонце вже заходило, кидаючи останнi променi на багряно-золоте листя в саду Грудського монастиря.
Ясновельможний пан Зубревський, грудський губернатор, сидiв на широкiй терасi, яка виходила в сад, i благодушно попивав мед у товариствi шановного прiора монастиря.
Грудський монастир належав до суворого ордену босоногих кармелiтiв; та, незважаючи на це, його монахи славилися також майстерним приготуванням пива й меду, i цi благороднi напої переповнювали льохи й шлунки чесної братiї.
Сам прiор зовсiм не вiдповiдав тому аскетичному iдеалу, який вiн мусив наслiдувати: хоча на його босих, випещених i товстих ногах були тiльки простi шкiрянi сандалi, але кругленьке черевце й гладенько виголене пухляве рум'яне обличчя, облямоване кружалом срiблястих кучерiв, свiдчили про те, що шановний прiор i не думав дотримуватися тих правил посту й помiрностi, якi передбачав суворий статут ордену. Прiора можна було б прийняти за благодушного дiдка, коли б не орлиний гачкуватий нiс i гострi, як у хижого птаха, очi, що кидали з-пiд сивих брiв швидкi, пронизливi погляди.
Спiвбесiдник його, грудський губернатор, сухорлявий сивуватий шляхтич, з суворою зовнiшнiстю старого рубаки, у всьому був повною протилежнiстю прiоровi.
Губернатор мовчки пив мед, а прiор, зрiдка сьорбаючи з келиха, солодким, вкрадливим голосом переконував його:
— Цiлком справедливо, нiчого кращого не можна й придумати… Замурованi вiкна й дверi згодом можна буде й вiдмурувати, а тим часом задушливе повiтря зробить своє i таким чином Україна й Польща позбудуться найзапеклiшого бунтiвника, який терзає паству, довiрену нам найсвятiшим папою. О, коли не стане сього царя схизматського, коли буде вiдрубана голова проклятої хлопської гiдри, тодi тiльки в Польщi запанує християнський мир i вельможна шляхта спокiйно користуватиметься правами й привiлеями, наданими їй вiд самого бога.
— Так незабаром i буде! — вiдповiв губернатор. — Я одержав таємнi iнструкцiї якнайшвидше тихим способом позбутися клятого бунтiвника.
— I треба вiддати належне ясному пановi: спосiб, придуманий його мосцю, — чудовий, швидкий, тихий, не залишить нiяких слiдiв, одно слово, все звершиться lege artis. — При тих словах прiор навiть потер вiд вдоволення руки. В цю мить коло тераси, на дорiжцi, пiд чиїмись ногами заскрипiв пiсок, i вiн жваво додав: — Та ось я бачу, до нас iде пан дозорця, може, вже несе втiшну звiстку.
Губернатор оглянувся.
Справдi, до тераси наближався невеличкий кругленький чоловiчок, з червоним носом, настовбурченими жовтими вусами i в'язкою важких ключiв, якi висiли в нього на поясi.
— Го, пан дозорця! — привiтав його губернатор. — Ну, проше, проше, що скажеш, як посувається робота?
Пан д зорця пiднявся схiдцями тераси й зупинився на деякiй вiдстанi од губернатора.
— Вiкна й дверi, ясний пане, вже замуровано, лишився тiльки невеликий отвiр цеглини в двi.
— Ну? Чому ж ти не звелиш замурувати його?
— Та от не знаю, чи варто?..
— Хiба в'язень?.. — жваво пiдхопив губернатор.
— Якщо не згинув ще, то згине за годину, другу! — вiдповiв дозорця. — Бардзо весь посинiв, майже не дише й очей розплющити не може.