Диякон, Петро i ще зо два чи зо три козаки квапливо подалися до темницi Мельхiседека.
— Хто тут? — ледве чутно прошепотiв владика.
— Ми, чесний отче, рятiвники твої! — вiдповiв диякон. — Треба поспiшати… Чи можеш ти встати, панотче?
— Немає сили… Ноги… — вiдповiв Мельхiседек кволим голосом.
— Стривай, отче, не розмовляй, не витрачай марно сил… Хлопцi, пiдведiть владику й одягнiть у моє вбрання.
Диякон швидко зняв iз себе вбрання московського купця, пiд яким була одежа панського пахолка, а козаки насилу пiдвели майже непритомного Мельхiседека й почали натягати на нього купецький одяг. Та коли довелося взувати владику, мимовiльний крик жаху вихопився в Петра i його помiчникiв: ноги Мельхiседека страшенно розпухли, з потрiсканої шкiри сочилася сукровиця, а в мiсцях, ранiше стиснутих кайданами, тепер були суцiльнi рани. З великими зусиллями козаки натягли чоботи на ноги Мельхiседека; вiн кiлька разiв непритомнiв, та диякон ще двiчi дав йому випити мiцного вина, й воно знову пiдкрiпило владику.
— Тепер пiдеш з нами, превелебний отче, i слухай, що я тобi казатиму: ти московський купець, ти такий п'яний, що не можеш нi стояти, нi говорити, — ти чуєш мене?
Мельхiседек ствердно кивнув головою; та коли гайдамаки поставили владику на ноги, вiн заточився й знов упав би на землю, якби Петро не пiдхопив його.
— Гм, кепськi справи! — диякон iз сумнiвом похитав головою. — Коли вiн на ногах стояти не може, то як ми його на коня посадимо? Хiба що всiм удавати п'яних? Так, так… ну, то що ж, пiднiмiть отця iгумена на руки й вiднесiть його якомога швидше на те мiсце, де лежав я, та покладiть долiлиць, а ми з Петром дещо тут зробимо i миттю до вас.
Козаки пiдняли на руки безвладне тiло Мельхiседека й понесли його до вказаного мiсця.
— Ну, Петре, тепер не барися, — скомандував диякон. — Я тут робитиму опудало, а ти збiгай i принеси менi вiдро води, та дивися, щоб хто не помiтив нас…
— Знаю! — парубок вискочив з темницi, а диякон взявся робити опудало. Скрутивши з соломи сяку-таку подобу людського тулуба, диякон натягнув на нього зняту Мельхiседеком ксьондзiвську хламиду, а на голову накинув ганчiрку. Закiнчивши свою роботу, диякон вiдiйшов убiк, глянув на опудало й задоволене пробурмотiв:
— Пречудове! П'яному воно справжньою людиною здасться! Потiм сiв на землю, дiстав з кишенi ножицi й заходився стригти свою бороду, залишаючи тiльки довгi вуса.
Кiнчивши з цiєю процедурою, диякон, за козацьким звичаєм, постриг своє волосся пiд макiтру.
— Де ж це в дiдька пропав хлопець? — стурбовано пробурчав вiн i, прочинивши дверi, виглянув у двiр.
Петра не було видно, а захiдний край неба помiтно посвiтлiшав: очевидячки, незабаром мав зiйти мiсяць.
— Тьху ти, чи не попався вiн десь? А мiсяць от-от зiйде. Ех, бий його нечиста сила, i не здогадались же взяти з собою води!..
Диякон сердито плюнув i знову с в на землю.
Минуло ще кiлька хвилин, важких, довгих, диякона опанувало нетерпiння, а згодом пiдкрався й справжнiсiнький страх: певно, Петро десь попався. Нiчим iншим не можна було пояснити таку довгу його вiдсутнiсть: звiсно, шкода хлопця, але ще страшнiше те, що, коли вiн попався, загине й владика, i Найда, i всi вони!
Далi не можна було чекати, небезпечне становище вимагало якихось заходiв, i хоч кострубате пострижена голова могла привернути увагу ляхiв, диякон рiшуче пiдвiвся й попрямував до виходу.
Тим часом Петро, вискочвши з темницi, подався розшукувати колодязь у замковому дворi. Це не становило особливих труднощiв, i за кiлька хвилин парубок знайшов його; але — о жах! На коловоротi телiпалася тiльки вiрьовка, а вiдра не було…
Не гаючи й хвилини на марнi жалi, Петро кинувся шукати вiдра десь в iншому мiсцi. Але виявилося, що знайти його не так легко… У замковому дворi всi вже поснули, у монастирi також, — куди не кидався парубок — скрiзь дверi були позамиканi. Пробiгавши отак кiлька хвилин, вiн натрапив, зрештою, на яскраво освiтлену кухню губернатора; дверi її були розчиненi навстiж, бiля погаслого вогнища порався кухар…
Зрадiлий Петро влетiв туди й, забувши, що має вдавати ляха, спитав українською мовою:
— А чи не можна у вас, пане кухарю, роздобути вiдра на часинку?
Той змiряв парубка сердитим пiдозрiливим поглядом i погрозливо вигукнув:
— А ти звiдки тут, пiдлий хлопе, взявся?
— Прошу вибачення: я не хлоп, а слуга вельможного пана, який прибув до замку.
Хоча цi слова й було сказано по-польськи, та вони мало переконали кухаря.
— Слуга вельможного пана! Нiби пан не знайшов би собi слуг серед полякiв, а набирав таких гайдамакiв, розбiйникiв! Навiщо тобi вiдро? Вiдливати своїх товаришiв? Бач, яку корчму влашт вали на замковому дворi, не могли хоч сюди, в пекарню, зайти. Та хiба порядний шляхтич стане пити надворi, мов те бидло? Чого доброго, ще й сторожiв споїте?! Ось я пiду зараз до пана губернатора та й розкажу йому, що ви тут затiяли у дворi, хай лишень помацає вас, що ви за птахи i яке на вас пiр'я!..
При цих словах Петро вiдчув, як ноги його похололи й приросли до пiдлоги.
— Господь з вами, пане кухарю! — вiдповiв вiн, з усiх сил намагаючись зберегти спокiйний тон. — Чи не вiд страху вам скрiзь ввижаються гайдамаки?
— Ну, ну, йди собi! — сердито пробурчав кухар. — А я ось пiду зараз i доповiм про все його мосцi, нехай лишень розмiркує, що можна, а що й зась!
Петро знизав плечима i, все ще зберiгаючи спокiйний вигляд, вийшов iз кухнi; але, ступивши кiлька крокiв, мимохiть зупинився.
Погрози кухаря були не такi, щоб ними можна нехтувати: якщо навiть губернатор i не запiдозрить у ньому гайдамаку, а тiльки побачить поснулу сторожу й замкову челядь, то й тодi все пропало: кинуться до в'язня, виявлять, що вiн зник, дiзнаються, хто це зробив, i загинуть не лише всi вони, але й майбутня доля України. Єдиний порятунок — мерщiй тiкати з замку, поки цей озлоблений п'яниця, як видно, ображений, що його не запросили взяти участi в бенкетi, не здiйснив свого намiру.
Але як змiнити зовнiшнiсть диякона, щоб його не впiзнали? Чим зачерпнути води? Хiба барилом? — несподiвано спало Петровi на думку: "Так, так, прив'язати його до мотуза i спустити".
Вiн схопив порожнє барило й почав прив'язувати до коловорота, але в нього нiчого не виходило.
— Та навiщо менi це? — мимоволi вголос промовив парубок. — Адже там зосталася горiлка, а вона змиє фарбу ще лiпше, нiж чопа.
В цю мить чиїсь дужi руки зненацька схопили Петра за плече й струсонули так сильно, що барило випало в нього з рук.
— Не втечеш, шельмо! — непомiтно пiдкравшись, лросичав над самим зухом Петра кухар. — Ах ти, схизматський пес, бидло! Знаємо тепер, що ви за птахи! Гей! Гвалт! — крикнув вiн на все горло.
Хвилина була вирiшальна: досить прогаяти одну мить — i на хрик ляха прибiжить уся челядь…
Петро не довго думав: в його руцi, мов блискавка, мигнув нiж i по саму колодочку увiйшов у кухареве горло; струменем бризнула кров, i лях, захрипiвши, навзнаки упав додолу.
Не гаючи й хвилини, Петро кинувся туди, де недавно бенкетували, схопив барило горiлки i щодуху, не оглядаючись, побiг з ним до колишньої темницi Мельхiседека.
Петро вже добiг був майже до її дверей, як нараз чиясь велетенська постать заступила йому дорогу, а могутня рука вп'ялася в горло, i над самим вухом одурiлого вiд страху парубка почулося сичання:
— Нi, голубчику, не вирвешся з моїх лап! Почувши той голос, Петро отямився.
— Пане дияконе! — скрикнув вiн неголосно. — Та це я, Петро, що ви!..
— Ти? — диякон розцiпив руку й енергiйно сплюнув набiк. — Тьху ти, мара!.. З переполоху ледь-ледь не задушив хлопця. Де пропадав?
— Бiда, пане дияконе, треба поспiшати… Можуть застукати, та й мiсяць от-от зiйде…