Натхненна мова цадика магiчно подiяла на юрбу: обличчя у всiх прояснились, голови пiдвелися, очi заiскрилися, — навiть жiнки перестали хлипати i з деякою гордiстю почали поглядати на своїх чоловiкiв, братiв, синiв…
— Усi станемо, усi — i старi, й молодi! — закричали євреї. — Веди нас, як Мойсей!.. Нехай губернатор видасть усiм зброю i призначить жовнiрiв, щоб навчали нас!
У синагозi знявся неймовiрний гамiр.
Цадик жестом руки втихомирив зiбрання й скiнчив схвильованим голосом:
— Благаю для вас, дiти мої, благословення бога Iзраїлю! Хай захистить вiн вашi груди щитами небесних сил i нехай кине з ваших рук громи на наших ворогiв! Берiться ж за дiло: я йду до Младановича, а ви збирайтеся i чекайте мене на майданi перед замком.
Iз синагоги юрба посунула на майдан. Її хвилi у своєму поривi пiдхопили й Сару з тiткою; у дверях зчинився такий тиск, що дiвчину одiрвали вiд Рухлi й замалим зовсiм не задушили. Вона отямилась тiльки надворi, коли юрба майже на плечах винесла її на майдан. Але й тут панувала така сама метушня i тиснява, як ранiше в синагозi. Юрба посувалася до губернаторського замку, де, пiшла чутка, готувалось щось незвичайне, i тягла за собою затиснуту, мов у лещатах, Сару. Ще не зовсiм змiцнiлу пiсля хвороби, її кожну мить могли звалити й розтоптати. На щастя, дiвчину вiдштовхнули до якогось ганку, й вона мало не впала на схiдцi, та чиясь благодiйна рука пiдхопила її i витягла на рундучок, де було вже цiлком безпечно. Подякувавши своїм рятiвникам, що, як виявилось, були теж євреї-купцi, родичi рудого рабина, Сара зiтхнула вiльнiше й озирнулась навколо.
На майданi хвилювалося цiле море голiв; паралельно до стiн замку, вiд костьолу бернардинiв до православної церкви, зiмкнутою лавою стояли надвiрнi козаки; на вороних конях, у синiх жупанах i жовтих кунтушах, облямованих золотим позументом, у смушевих шапках з жовтими шликами, прикрашеними золотою китицею, у парчевих поясах — кiннота мала ошатний i навiть пишний вигляд. Мiж кiннотою i замковою стiною, якраз напроти брами в нiй, лишався вiльний простiр, де височiв аналой, укритий червоним сукном.
— Що це буде? — спитала Сара своїх випадкових знайомих.
— Зараз присягатиме Гонта, — люб'язно вiдповiв молодий єврей, купецький син, зрадiвши, що є нагода заговорити до такої красунi. — Головний начальник он тiєї команди… сотник Гонта, якого призначив губернатор за регiментаря… Дiдич, наш князь, дуже любить його i шанує, хоча вiн з хлопiв… Виклопотав йому шляхетство й подарував два села… Сотник уже двiчi присягав, а тепер ще й втретє буде…
— Чому ж це?
— Губернатор не зовсiм довiряє Гонтi, хоч iншого, кращого не може знайти… То вiн хоче скрiпити його вiрнiсть присягою, зв'язати його урочистою клятвою…
— Ага! — зацовольнилася поясненням Сара й подумала: "Нi, то, певно, в корчмi був iнший… Той не став би кривити душею i присягатися фальшиво…"
У цей час по всiй Уманi задзвонили у дзвони, й тi звуки злилися в безугавний гул, який то наростав, то згасав. З костьолу бернардинiв" на чолi з плебаном, рушила процесiя — з корогвами, хрестами, лiхтарями; з iнших костьолiв i з православної церкви теж iшли процесiї, прямуючи до брами губернаторського замку.
Нарештi брама розчинилася, i з неї вийшов Младанович у супроводi розкiшного почту.
Усi зупинилися бiля аналоя. Обабiч вишикувалося католицьке духiвництво, з хрестами й запаленими свiчками в руках, у пишних свiтлих ризах; а православний священик облачився мало не в полотняну ризу й стояв перед аналоєм з кипарисовим хрестом у руцi.
Iз почту губернатора вийшов наперед гарний, з орлиним носом, чорними пронизливими очима й хвацько закинутим за вухо оселедцем козак; вiн був одягнений у вбрання таких же кольорiв, як i надвiрнi козаки, тiльки воно було з єдвабу й оксамиту, гаптоване золотом, пояс теж був золотокутий, а зброя виблискувала самоцвiтами.
— Ото сам Гонта! — загомонiли навколо.
— Молодець! Орел, не козак! — чулися то тут, то там схвальнi вiдгуки. Сара перехилилася через поручнi, щоб краще чути й бачити, що вiдбуватиметься коло брами.
— Товаришi-козаки! — звернувся Гонта до своєї команди. — Ми не раз присягалися служити вiрою i правдою нашому ясновельможному князевi, нашому дiдичевi й добродiю. Ми не бачили од нього кривди, а завжди користувалися його благодiяннями i цим завдячуємо нашому губернаторовi. Нинi цi благодiяння ще примноженi. У кого ж iз нас може зародитися пекельна думка, щоб за добро, за ласку заплатити чорною зрадою? Нi в кого, бо ми маємо бога в серцi своєму й не поклоняємось Iудi Iскарiотовi… Настають тепер важкi часи… Запорожцi баламутять… Народ повстає, а в помстi своїй вiн нестримний — платить тiєю ж монетою. То доведемо ж, друзi, що ми за князiвське добро, за його пiдданцiв ладнi життя вiддати i що нiякi принади свiту цього не вiдвернуть нас од нашого обов'язку, що ми завжди будемо дiяти по совiстi, чесно, i хай буде проклятий кожен iз нас, хто порушить цю присягу!
Козаки захвилювалися — скинули шапки й гаркнули щось невиразне. Священик пiдняв хреста й неголосно промовив:
— Во iм'я господа сил i святої тройцi, приступи, раб божий Iоанн, до святого цього євангелiя i перед небом святим i перед лицем усього народу прийми присягу!
З перших же слiв Гонти Сара пiзнала той самий голос, який вона чула в корчмi, заховавшись у пiдпiччi; дiвчина до краю напружила слух, жадiбно ловлячи кожне слово: тепер у неї не було вже сумнiву, що це той самий козак, який присягався Залiзняковi, що разом з ним ударить на Умань… I слова тi самi вiн промовив, що й у корчмi: "Ми ладнi життя вiддати, й нiякi принади свiту цього не вiдвернуть нас…", — щоправда, кiнчив свою мову тепер iнакше: не про братiв згадав, як у корчмi, а про обов'язок. Почувши вдруге цi Гонтинi слова, вражена Сара не стрималась i голосно скрикнула:
— Це вiн!
— Хто вiн? — здивовано спитав дiвчину молодий єврей.. — Панна хiба знає Гонту?..
Сара знiяковiла, зашарiлась i, затинаючись, вiдповiла:
— Я не про Гонту… а про шляхтича… пригадала, що вiн був у нашому селi.
Єврей вiдiйшов, а Сара знову почала прислухатися до слiв присяги, яку гучним голосом проказував Гонта, поклавши одну руку на євангелiє, а другу, з вiдставленими двома пальцями, звiвши догори. Козаки слiдом за ним теж пiдняли правi руки з однаково складеними пальцями.
Сара з трепетом слухала присягу Гонти, яка накликала на голову вiроломця та його нащадкiв усi страхiття i земних, i загробних мук.
"Нi, такої присяги зламати не можна! — зринали в її головi бентежнi думки. — Ой, ой! Земля загорiлася б пiд ногами такого клятвопорушника, небо розкололося б i впало на його голову… Виходить, цей Гонта Залiзняковi ворог, виходить, вiн був туди пiдiсланий, щоб заманити славного гетьмана в пастку?.. Який же вiн мерзотник! А Залiзняк йому вiрить… Як вiн обiймав цього каїна… як говорив, що покладається на нього, наче на кам'яну гору!.. Що ж робити? Як повiдомити гайдамакiв, щоб не вiрили двоєдушцевi? Як врятувати Залiзняка вiд очевидної зради? Тiкати звiдси? Куди? I хто мене випустить?.. Жодної близької, знайомої людини… А може, шепнути якому-небудь козаковi — адже видно, що вони неохоче присягають… I в синагозi говорили, що напiдпитку козаки повсякчас нахваляються помститися… якщо вони дiзнаються, що Гонта йде ловити Залiзняка, то вони проти нього повстануть… або втечуть i попередять гайдамакiв, щоб їхнiй ватажок не довiряв двоєдушцевi…