Зупинившись на цiй думцi, Сара трохи заспокоїлась, але водночас дуже сумнiвалася, що їй пощастить здiйснити бажаний замiр: хто ж їй дозволить самiй тинятися по мiсту? Як пробратися др корчми й шукати там козакiв, якi спiвчувають Залiзняковi? Нарештi, хто повiрить словам єврейки?
Тим часом урочиста присяга закiнчилася. Духiвництво з корогвами пiшло назад до своїх монастирiв, костьолiв, церков, i передзвiн затих. Тодi Гонта звернувся до губернатора:
— Якої ще присяги зажадає вiд мене ваша ясновельможнiсть? Ще раз кажу, що нi заради дружби, нi заради вигоди я не зречуся свого священного обов'язку перед вiтчизною, а вiддам за неї життя, до останньої краплини кровi… В iм'я цього найсвятiшого обов'язку я навiть не побоюся душу свою в пекло послати. Невже й досi його ясна мосць має сумнiв?
— Нi, я тобi вiрю, мiй любий сотнику, — розчулено вiдповiв губернатор i гаряче обняв Гонту. — Вiрю, як собi… i, певно, незабаром поздоровлю пана з чином полковника!
— Спасибi! — знiяковiв, почувши таку обiцянку, Гонта.
— Та й вас усiх чекає по втихомиреннi краю щедра нагорода! — гукнув до козакiв Младанович.
— Спасибi! — загаласувала команда й лавами рушила до мiста. Губернатор з Гонтою i почтом повернувся до свого замку. Люд теж почав розходитися по домiвках. Новi знайомi провели Сару до її тiтки й заспокоїли стару.
Пiсля Гонтиної присяги й звiстки про те, що гайдамаки зiбралися пiд Ли-сянкою, щоб почати облогу тамтешнього замку, уманцi трохи заспокоїлись i гарячкове заходилися укрiплювати шлях од мурiв мiста до озера, а також влаштовувати там збройний табiр. Козаки копали рови, а євреї i навiть єврейки кошиками та вiдрами носили на вали землю й утоптували її ногами. Опрiч того, усi чоловiки, спроможнi носити зброю, почали вчитися стрiляти, битися на шаблях i виконувати iншi вiйськовi вправи. Шляхтичi, що з'їхалися до Уманi, взялися вчити євреїв. яких на воєннi екзерцицiї з'явилося понад три тисячi…
Вiд раннього ранку до пiзньої ночi пiд Уманню стояв войовничий гамiр; в одному мiсцi, на рiвнинi, без упину гримiли пострiли — то окремi, то суцiльними сальвами; на майданах лунав брязкiт сталi, над новим табором здiймався безугавний гомiн… Здавалося, що мiсто з усiх бокiв облягли ворожi сили й штурмують його без перерви, без вiдпочинку!
На другий же день по приїздi Сара помiтила, що нагляд за нею послабився: страх перед майбутнiм остудив пристрастi, зосередивши всi помисли тiльки на одному егоїстичному прагненнi врятувати своє життя. Сара могла вiльно виходити на вулицю й блукати мiстом, прислухаючись i придивляючись до життя, що вирувало довкола. Часом вона ходила на мiський вал i, припавши оком до щiлини мiж палями, дивилася в далечiнь. Дiвчину тривожили думки про майбутнє…
Особливо напружено думала Сара над тим, як би при першiй появi гайдамакiв дати знати про себе Петровi, — адже коли вони ввiрвуться до мiста, то i їй, либонь, не уникнути смертi… Чи, може, одягнутись у просте мiщанське вбрання, — купити його, звiсно, неважко, — або дiстати в кого-небудь хреста й повiсити його на шию? Але якщо євреї дiзнаються про хрест, то вб'ють її ранiше вiд гайдамакiв. Сара сушила собi голову й нiчого не могла придумати… Утекти з Уманi?! Якось непомiтно змiшатися з юрбою тих, хто щоденно йде на роботу до табору, а звiдти, як смеркне, податися полем до першого села або хутора й сповiстити Залiзняка про небезпеку?! Ця думка здавалася дiвчинi здiйсненною, i вона врештi на нiй зупинилася.
Передусiм Сара вирiшила обiйти кругом мiськi вали й згори роздивитися, чи немає поблизу села або хутора. Цiлу нiч вона не спала, думаючи про Петра, Прiсю та батюшку… Любi образи друзiв нiколи не меркли в Саринiй пам'ятi, а як заходила нiч, вони уявлялися їй ще виразнiше й стояли перед очима, немов живi, особливо коханий Петро… вiн так любо, так пильно дивився в очi дiвчини, що серце її тремтiло й завмирало вiд болю… Чи живий вiн, чи, може, вже й загинув? Тодi навiщо i їй жити, терплячи нескiнченнi муки! Ох, якби знати, де вони всi, що з ними? I Сара стискала руками палаючу голову й непорушно сидiла цiлими годинами… Цiєї ночi дiвчина зважилася вирватись iз своєї клiтки: взявши трохи харчiв, приготованих ще ранiше, й переступивши через сонну тiтку, вона опинилася на вулицi. Їй в обличчя вiйнула свiжа передсвiтанкова прохолода;
Сара бадьоро попростувала кривими вуличками мiста, вибралася на вал i покралася нечутною ходою, заглядаючи у кожну шпарину в частоколi.
Ще тiльки починало свiтати, над полями слався туман, голубуватим серпанком повиваючи далину. Сара йшла обережно, напружуючи i слух, i зiр. Мiсто ще спало, й нiщо не порушувало глибокої тишi… Зненацька за нарiжною вежею почулася тиха розмова. Дiвчина вловила одну фразу: "Не пiдемо проти своїх братiв нiзащо!" Сара навшпиньках пiдкралася до найближчого виступу вежi i, причаївшись за ним, почала пiдслухувати. Розмовляло три голоси: один — м'якого баритонального тембру, другий — верескливий, наче пiвнячий, а третiй — хрипкий бас… Говорили про наказ, одержаний вiд сотника, очевидячки, вночi, — на ранок пiдготуватися в похiд.
— Щоб Гонта зрадив Україну i продав вiру за маєток — не повiрю! — пiвнем викрикував фальцет.
— А присяга? — хрипiв бас.
— Що "присяга"? — гаряче озвався третiй голос, баритон. — Яка цiна їй, коли вона дається не з доброї волi… i перед ким? Перед ксьондзами, перед латинянами, що ненавидять нас!
— Ну, одначе вiн цiлував i свiй хрест… — заперечив хрипун.
— Цiлував… а що ж, на твою думку, йому було робити, пане хорунжий? Присягнути, що приєднається до повстанцiв, що пiде проти панiв?
— Ха-ха! — засмiявся фальцет. — Добре було б! От би повитягалися голенi пики ксьондзiв i плебанiв… та й Младанович присiв би!
— Авжеж, — весело пiдхопив баритон. — Та ви, братця, згадайте, що казав Гонта? Вiн присягав, а за ним i ми, що залишимося вiрнi своєму обов'язку… А обов'язок до вiтчизни сотник вважає за найсвятiший i за нього ладен душу чортовi закласти… А щодо дiдича, князя, то Гонта заприсягнув, що вiддасть життя за його пiдданцiв… Тепер розмiркуйте, панове, що є вiтчизною i для нас, i для нашого ватажка-сотника?.. Невже чужа, ворожа, ненависна Польща з її озвiрiлим панством та гадючим латинством? Нi, звичайно, нi! Вiтчизною нам була, є й буде Україна… I ось цiєї замордованої панами вiтчизни ми не зрадимо, в тому й присягалися! Та ще присягалися захищати княжих пiдданцiв… А хто ж княжi пiдданцi? Та ми ж, колишнi козаки, вiльнi люди, яких ляхи обернули на рабiв, на бидло… То за це бидло ми й понесемо свої голови, на тому й хреста цiлували.
— От так пан осавул! Оце добре… Чорт його батька знає, як добре! — по-пiвнячому крикнув фальцет. — Якщо i в пана сотника такий розум…
— То я йому в ноги чолом… — крекнув вдоволений бас.
— Та ось ви розмiркуйте i про цей похiд, який нас чекає… тут штука!
— Штука?! — знову вереснув фальцет.
— А ти як думав?.. Та побий мене сила божа, коли це не хитрощi, якi ' полякам кiсткою в горлi стануть… Пiшли чутки, що Залiзняк з усiма силами залишив Лисянку й вирушив на Умань. То слiд би, на здоровий глузд, зараз же стягти у фортецю все вiйсько й засiсти в нiй… а тут — оголошують у такий час похiд, щоб лишити фортецю без захисту…
— А хто ж це придумав? — спитав бас.
— Звiсно, Гонта… Шляхта, гадаю, до цього не додумалась би.
— Ой, то це недарма! — зарепетував фальцет. Тут i Сара мимохiть скрикнула: розмова Залiзняка й Гонти у корчмi постала перед нею в новому свiтлi, вона тепер зрозумiла, що Умань приречена на загибель.
— Тю на твою голову! — прохрипiв бас. — Ще хтось пiдслухає…
— Та, мабуть, уже й пiдслухав, — з тривогою мовив баритон. — Я наче якийсь крик чув. Он з того боку.
— То давайте обшукаємо все навколо! — пiдхопили обидва спiврозмовники й швидко пiшли до протилежної стiни вежi. Нi жива, нi мертва причаїлась Сара за палями, якi стояли в кутку.
— Здається, немає нiкого… — промовив, озираючись навколо, стрункий козак, що розмовляв баритоном.
— Анi бiса! — пiдтримав його фальцет, власником — якого виявився огрядний, приземкуватий лицар.