З обох бокiв вiд намiсника висiли вниз головами, торкаючись пасмами сивого волосся камiнних плит пiдлоги, старшi за саном ченцi. Їхнi обличчя вiд приливу кровi здавалися зовсiм чорними; руки нещасним страдникам викрутили й зв'язали за спиною. Скрiзь — i у вiвтарi, i в церквi — валялися порубанi, знiвеченi тiла ченцiв: в одних були просвердленi очi, в других — повiдрубуванi руки й ноги, у третiх — роздертi до самих вух роти. На перекладинах, на рамах вiкон, на панiкадилi — скрiзь висiли трупи ченцiв, спотворенi озвiрiлими фанатиками.
Найда вiдчув, що на його головi заворушилось волосся.
Якусь мить усi троє стояли непорушне, зацiпенiвши вiд жаху та обурення.
Уся ця страхiтлива картина яскравiше за будь-якi слова, сльози й зойки свiдчила про шалений опiр, що його чинили беззахиснi ченцi, намагаючись вiдстояти свою святиню вiд осатанiлих недолюдкiв.
— Ходiмо звiдси… немає сили… — глухим, здавленим од хвилювання голосом промовив нарештi отаман.
Козаки похилили голови й мовчки вийшли.
Сполоханi їхнiми кроками кажани, що ховалися пiд високим склепiнням храму, шугнули з тихим шурхотiнням в зяючi отвори вiкон…
Вийшовши на монастирський двiр, козаки подалися до кам'яних покоїв владики. Там вони також побачили слiди грабунку, звiрства й дикої злоби. Найда з своїми товаришами мовчки ходив по кiмнатах, скрiзь натикаючись на трупи, на розбитi скринi, столи й шафи, на зiрванi й порубанi iкони.
У спустошенi покої з моторошним стогоном вривався вiтер.
Кiлька разiв Найда мимохiть зупинявся й витирав сльози: єдиний свiточ вiри, єдиний маяк, що сяяв нещасному краєвi провiдною зiркою серед навколишнього мороку, був тепер зруйнований, знищений, пограбований. Служителi вiри, напутники й захисники народнi нинi лежали понiвеченi, мертвi, лишившись вiрними своїй святинi до останнього подиху.
— Невже ж не зосталося нiкого в живих? Анi єдиної душi?! — скрикнув отаман. — Адже дияволи налетiли на монастир, видно, недавно, днiв зо два тому…
— Певно, так, батьку, — погодився Петро. — Ще й трупи не смердять… А чи не сховався хто-небудь он у тих келiях?
Козаки вийшли з покоїв владики й повернули до довгої низької будiвлi, де були келiї ченцiв. I тут на них чекала та сама нiма картина, що краяла серце. Багатьох ченцiв було задушено в келiях пiд час молитви — їхнi задубiлi трупи лежали ниць бiля аналоїв.
Здавалося, над цим безмовним кладовищем зависло розпачливе волання про помсту.
Найда з товаришами, обдивившись келiї, вийшов до сiней, коли нараз iз темного кутка долинув тихий стопн.
— Хтось стогне! — скрикнув отаман, зупинившись i прислухаючись.
— Стогне, стогне! — пiдхопили козаки. — Он там, у кутку, за дверима. Усi кинулись туди й побачили розпростертого долi сивого запорожця велетенської будови.
На його головi, прикрашенiй бiлим, як снiг, оселедцем, зяяла широка рана, — кров на нiй запеклася й перетинала весь череп почорнiлим рубцем; очi в старого були заплющенi, обличчя вкривала смертельна блiдiсть. Найда швидко опустився на колiна й, припавши головою до грудей запорожця, радiсно вигукнув:
— Живий, живий!
Потому вiн уважно оглянув оану на головi:
— Нiчого страшного, ослаб тiльки, можна ще виходити… Ану, панове, пiднiмiмо лишень його та швидше покладiмо десь у затишному мiсцi!
Козаки насилу пiдняли запорожця й перенесли в одну з келiй. Там його поклали на ослонi з дерев'яним узголiв'ям, пiдмостивши киреї.
Розбите вiкно завiсили рясото, що валялася на пiдлозi, й засвiтили вцiлiлу вiд розгрому лампаду.
Дiдовi влили в рот трохи горiлки й побризкали його водою, пiсля чого вiн одразу прийшов до пам'ятi. Отаман тепер глянув на запорожця уважнiше, i йому здалося, що вiн уже десь бачив це мужнє обличчя, мало того — воно збудило в його серцi якесь радiсне хвилювання.
"Авжеж, це той запорожець, який часто наїжджав у Сiч, турбувався про нього, ще хлопця, розпитував про його успiхи у вiйськовiй науцi й бойовiй звитязi, той самий, що не раз дарував йому дорогу зброю i примовляв: "Старайся, синку, вчись… будь лицарем; станеш оборонцем нашої неньки України й месником за її рани!"
— Славний лицарю, дiду любий! Чи ви пiзнаєте мене? — спитав Найда, схиляючись до самого обличчя запорожця.
Той пильно подивився на отамана, i раптом у тьмяних очах його блиснув радiсний вогник:
— Аякже, аякже… пiзнав, коли я ще на сьому свiтi i якщо менi не ввижаються привиди… Найда? Атож! Лицар, посланий богом врятувати народ!
— Раб смиренний його святої волi, — вiдповiв отаман.
— Найда? — ледве чутно перепитав запорожець.
— Еге ж, дiду, коханий мiй, Найда.
— Отже, господь явив менi свою ласку… — спроквола заговорив поранений. — I врятував мене… хоч я, може, й чужого вiку зажив, та ще не виконав узятого на себе обов'язку… i послав любого й рiдного моєму серцю… з яким хоч перед смертю розважу душу.
— Та ви, батьку мiй, пораненi не смертельно, а тiльки ослабли вiд утрати кровi.
— Я й сам так думаю, — згодився запорожець. — Мене ще й дрючком не доб'єш… Рани, як на собацi, присохнуть. I я цiєю рукою ще немало покладу наших ворогiв! — пiдвищив вiн голос. — Тiльки дай менi напитися студеної води… А то нiяк не мiг доповзти до колодязя…
Вода вiдразу освiжила дiда. Покликали й старого знахаря, що був у Найди-ному загонi; вiн оглянув рани, змочив їх горiлкою, присипав порохом i вмiло перев'язав, а хворому порадив випити склянку горiлки.
Пiсля перев'язки поранений тiльки трохи скривився i, усмiхнувшись, сказав:
"Мовби щипає… та дарма!" — i навiть пiдвiв голову, спершись на руку.
— Каторжнi ляхи, — розповiдав старий запорожець, — пробралися в монастир, мов злодiї… таємним лазом… i напали зненацька… перебили охорону… Що накоїли гаспиди-розбiйники — то й подумати страшно. Я лежав пiд трупами й нiчого не бачив уже…
— Дяка боговi, батьку, що вашi очi не бачили цих страхiть, а то б ви самi вирвали їх iз лоба, щоб бiльше й на свiт божий не дивитися!
— О! — простогнав запорожець. — Пiдведи тiльки, господи, мене iз смертного ложа, i вони ще згадають дiда Свирида Тарана! I як усе це сталося — втямити не можу! Я з двома хлопцями привiз сюди поранених, щоб пiдлiкувати їх i тебе дочекатися, — чула моя душа, що тут я з тобою, рiдним, зустрiнуся… I ось, коли кругом нашi орли-бiлозорцi б'ють шулiк i гадюк, коли довкола палають панськi маєтки й княжi замки — нараз чималий загiн з команди проклятого Кшемуського, пiд проводом того звiра Стемпковського, виринає тут… Вночi чую тривогу i передсмертнi крики… Вибiгаю й бачу, що вже висаджують дверi в церквi… А монахи там замкнулися з велебними iєрархами… Я кидаюсь iз своїми хлопцями в самiсiньку гущу… Кришу направо й налiво, але якомусь гаспиду пощастило рубонути мене… У головi враз закрутилося, наче в млинi, а в ушах задзвенiло… i земля стала пiдi мною хитатися… Блиснула думка, що кiнець менi приходить… то я до хлопцiв: "Тiкайте, — мовляв, — i мерщiй кличте сюди Залiзняка!.." Один iз них прорвався через браму до лiсу, а другий десь заховався… От уже не знаю, як i чого… тiльки вiн як гукне: "Панове! Гайдамаки!" — то ляхи й кинулися навтiкача! Я лежу напiвживий i чую, як Стемпковський командує, щоб замикалися в монастирi, бо тут, за мурами, оборонятися легше… Та куди там — не слухають: "Брама, — репетують, — зламана!" I всi — до лясу! А насправдi гайдамакiв i не було, хлопець навмисне обдурив… Тiльки де вiн потiм дiвся — не знаю… Я вже другий день на цьому кладовищi; вилiз з-пiд трупiв i доповз до сiней, усе шукав води… спрага мене мучила… Ну, й дуба дав би, звiсно, коли б господь не послав вас, моїх рятiвникiв…
Ця розповiдь стомила знесиленого вiд втрати кровi дiда, i вiн, ледве доказавши останнi слова, впав у забуття; стривожений отаман кинувся до кухля з холодною водою, щоб привести старого до тями, та знахар зупинив його:
— Це вiн не зомлiв, а наче б теє… заснув од безсилля… То нехай спочине: це на краще!