— Свiтає? — пошепки спитав вiн, звертаючись до Найди. — Чуєш, свiтає… поспiшай же… ти ще встигнеш, не гай же й хвилини… Пам'ятай присягу!..
— Пам'ятаю, пам'ятаю, батьку… Але як я вас тут залишу? Хижаки можуть знову повернутися!..
На обличчi запорожця промайнула зневажлива усмiшка, вiн махнув рукою i сказав: замiсть вас полечу й знайду таємний хiд, я присягався i знову присягаюсь: помщусь за вас лиходiям так, як помстився б за свого рiдного батька!
— Так, так, ти помстишся! — гарячкове заговорив запорожець, впиваючись очима в обличчя Найди. — Ти — син мiй, мiй тепер син! Мiй! Ох, сину, я стiльки рокiв таївся вiд тебе й лише нинi можу пригорнути тебе до серця. Йди ж до мене… дай обняти тебе ще раз!
Запорожець з якоюсь нелюдською силою притис отамана до своїх грудей i, задихаючись од хвилювання, промовив:
— Мiй син, мiй! Українець серцем i душею i страшний месник ляхам!
— Українець серцем i душею i страшний месник ляхам! — повторив за ним i Найда.
З грудей запорожця вирвався несамовитий крик трiумфу.
— Дякую тобi, господи! — прошептав вiн, зводячи очi до неба. — Ти вже тут, на землi, заспокоїв моє розтерзане серце… Iди ж, сину… iди, але бережи себе: в тобi єдиному моє життя, моя радiсть…
— Бережiть себе, батьку! — тремтячим голосом промовив отаман i припав устами до сухих дiдових рук.
Старий запорожець прихилив ближче голову Найди i, поклавши на неї руки, ледве чутно мовив:
— То нехай же благословить тебе бог! — i, ще раз поцiлувавши козака в чоло, знесилено лiг i заплющив очi.
Ще сонце не сходило, як Найда iз своїм загоном виїхав з монастиря й поспiхом, через дрiмучий лiс, подався на захiд, в напрямку Вiльшаної та Лисянки.
Усi їхали мовчки, пригнiченi жахом щойно баченого; але, крiм цiєї спiльної причини похмурого настрою, у багатьох було це й своє особисте горе, яке посилювало душевний тягар: Петро, наближаючись до рiдних мiсць, мимоволi згадав замученого ляхами батька; Найда перебував пiд враженням жахливої розповiдi старого запорожця й нового почуття любовi й обов'язку, скрiпленого присягою, даною отаманом своєму рятiвниковi; Дарина переживала близьку розлуку з коханим — невiдоме майбутнє будило в її душi невиразне передчуття фатальних втрат, дiвчина серцем уже чула бiду, що насувалася з чорної iмли.
Та й у кожного напередоднi кривавих боїв зринали з потаємних глибин душi зворушливi спогади.
Коли втомленi конi побiгли повiльнiше, Дарина пiд'їхала до Найди й тихо спитала його:
— Об чiм, коханий, так задумався?
— Га?! — здригнувся отаман вiд несподiваного запитання, яке порушило його задуму. — Це ти, моя люба, моя зоре?
— Ох, коли б тiльки бурi та грози не розлучили нас навiки, — мовила дiвчина. — Ти ось зажурився, друже мiй, i в моє серце теж запала печаль… Справдi, куди менi тепер податися? Мотронинський монастир розграбовано… там тепер нi менi, нi пораненим немає притулку; у Київ, поки не скiнчиться ця велика боротьба, я не вернусь нiзащо, та й потому вернуся туди хiба що з тобою, вiрною дружиною, яку дав менi бог…
— Щастя моє, радосте моя, вся надiя в тобi, все життя для тебе! — прошепотiв у вiдповiдь Найда, сп'янiлий вiд захоплення.
— Так, — тихо, але твердо вела панна, — без тебе менi не жити. Але як пiд час цiєї бурi… не сховатися вiд неї, нi, навпаки — як хоча чим-небудь бути корисною в смертельнiй борнi? Я б з радiстю полетiла з вами в похiд!
— Боронь боже! — вигукнув отаман. — Це неможливо. Тривога за тебе, за твоє життя зв'язала б менi крила.
— Але яка мука, друже мiй, не бачити тебе, сидiти десь згорнувши руки й думати щохвилини, чи не трапилося з моїм жаданим якогось лиха!
— Нi, не тривожся: не трапиться! Я вiрю в свою фортуну, i якщо душею буду спокiйний, то гори зрушу…
— Про що ж ти думав?
— Не про небезпеку, нi, — посмiхнувся Найда. — Але я в монастирi дiзнався багато про що вельми важливе вiд старого пораненого запорожця… почув од нього несподiванi речi… Виявляється, вiн мiй названий батько, вiн урятував менi життя й виховав мене; його сiм'ю з нелюдською жорстокiстю знищив Кшемуський, губернатор лисянський, i я заприсягся вiдплатити катовi за цей злочин. Лисян-ський замок неприступний, Дарино, але страдник розповiв менi, що там є потайний лаз, через який можна дiстатися до самiсiнької спочивальнi губернатора… Мiй батько рокiв двадцять тому, скориставшись цим лазом, зумiв пробратися в замок. От я й думаю, голубко моя кохана, як би дiзнатися, чи зберiгся той лаз i донинi? Залiзняк тепер обложив Лисянку, та ця облога забере багато часу й дасть змогу ляхам отямитись i зiбрати сили, а негайний штурм вимагає великих жертв. От якби пробратися до замку через потайний хiд, тодi б ми легко здобули його!.. Саме про це я й думав, моя зоре.
— О! То важлива новина! Треба помiркувати й допомогти нашому гетьмановi, — задумливо сказала Дарина. — Я спершу було навiть зрадiла, що монастир… нi, не тому, що вiн зруйнований, — схаменулася дiвчина й мимоволi почервонiла, — тi страхiття i кривавi злочини… ох, вiд них у мене i досi кров холоне й серце стискається… Але я було зрадiла, коли мiй кiнь ступив за ворота й знову помчав поруч з твоїм. Ох, тiльки тепер мене мучить сумлiння, що я не залишилася бiля твого батька. Йому потрiбний догляд, а я лише про себе думала; та я ж не знала, що це твiй батько i благодiйник.
— Не тривожся, моя люба, коло нього лишився знахар, — заспокоїв дiвчину отаман.
— Ну, слава богу, а я, може, й тут стану в пригодi, — загадково промовила Дарина.
У цей час до Найди пiд'їхав диякон i перебив розмову:
— А що, батьку отамане, либонь, поїдемо швидше? Конi вiдпочили!
— Гаразд, — погодився Найда й махнув рукою:
Козаки пiдiбрали повiддя, свиснули й помчали мов вiтер.
Незабаром подорожнi прибули у Вiльшану, де, як виявилося, стояв Залiзняк з головними силами. Ще в дорозi, розпитавши зустрiчних козакiв. Найда дiзнався, що Залiзняк вiдмовився од свого намiру здобути Лисянський замок i сьогоднi ж вирушає на Умань.
Ця звiстка i вразила, i засмутила Найду. Що могло змусити Залiзняка так несподiвано змiнити рiшення? Певно, трапилось щось важливе! Може, ляхи зiбрали вiйсько або знайшли собi союзникiв i Залiзняк поспiшає їм навперейми? Чи встигли ж приєднатися до нього Найдинi загони? Чи знайшли їх в умовленому мiсцi посланi гiнцi?.. Що ж, зрештою, вирiшили робити з Лисянським замком?
Усi цi питання дуже тривожили Найду. Козацька душа була ще сповнена кривавими слiзьми старого запорожця, його страшними словами, страшними клятвами — i думка про те, що нелюдське горе названого батька залишиться непоквитованим, що йому, Найдi, не пощастить заспокоїти старече змучене серце — ця думка важким болем озвалася в грудях отамана.
Дарина вiдразу помiтила змiну в настрої коханого й вiдразу ж зрозумiла її причину. Обличчя дiвчини спохмурнiло… Закусивши губу й звiвши свої соболинi брови, вона зосереджено дивилася в далечiнь, обмiрковуючи, певно, щось важливе. Найда час вiд часу поглядав на Дарину, але, охоплений тривогою, не помiчав незвичайного виразу її обличчя.
Через пiвгодини загiн, пiд гучнi переможнi крики козакiв, уже в'їжджав до гомiнкого табору, що велетенським залiзним кiльцем охоплював мiстечко Вiльшану.
Дiзнавшись про прибуття славного отамана, козаки звiдусiль ринули назустрiч Найдi, й незабаром навколо наших подорожан зiбралася тисячна юрба, яка на своїх плечах донесла їх до намету гетьмана Залiзняка.
Залiзняк, котрий уже знав про чудесний порятунок Мельхiседека, але втратив усяку надiю дочекатися Найди, тепер, побачивши його, страшенно зрадiв i довго не випускав побратима iз своїх обiймiв, раз у раз примовляючи: "I де ж ти досi пропадав? Замучив! Геть замучив нас!.."
Коли нарештi вщухли першi радощi, коли Залiзняк дiзнався, яким чином у Найдиному загонi опинилася Дарина, вiн посадовив гостей у своєму наметi, звелiвши подати їм усе необхiдне, щоб пiдкрiпитися з дороги.
Увагу Дарини вiдразу привернув стрункий блiденький джура Залiзняка, з дiвочим обличчям i великими сумними очима. Панна також помiтила, що й Петро дуже радiсно зустрiв юного джуру й довго притискав його до свого серця.