"Певно, брат його", — подумала Дарина i, уважнiше глянувши на чарiвного джуру, справдi помiтила, що мiж ним i Петром була безсумнiвна родинна подiбнiсть, але обличчя козака вiдзначалося мужньою, суворою красою, тодi як м'якi риси тендiтного джури ховали в собi стiльки ласки й печалi, що личко його мимохiть приваблювало кожного.
Коли прибулi пiдкрiпилися i розпитали про останнi найважливiшi новини, розмова зосередилася на головному:
— Вчасно ти поспiв, соколе, — промовив Залiзняк, торкаючись рукою до Найдиного колiна, — саме впору, адже сьогоднi вирушаємо на Умань.
— Чув, чув, — вiдповiв Найда. — Але скажи, чому ти роздумав брати Лисянсь-кий замок?
— Немає рацiї, друже; оглядали ми замок: чортове гнiздо так укрiплене, що його можна й рiк в облозi держати, i зуби на ньому поламати, а дорогий час згаємо: в Умань нинi зiбралася шляхта, либонь, з усього краю… Вони там подурiли од страху — отож треба застукати їх, поки не встигли попросити пiдмогу… А коли вiзьмемо Умань, тодi вже увесь цей край стане справдi нашим.
— Так-то воно так, — згодився Найда,- але як же нам iти на Умань, залишаючи позаду себе такий мiцний замок? Ми ж ризикуємо опинитися мiж двох огнiв. Адже Умань теж мiцна!
— Ха-ха-ха! Є в нас до неї ключик, а значення Лисянського замку ти, брате, перебiльшуєш: замок сам по собi неприступний, але його гарнiзон загрози не становить, хоч там i засiло душ iз двiстi з самим катом Кшемуським на чолi. Адже ж то такi боягузи, що скорше згодяться перегризти один одному горло, нiж вийти в поле назустрiч нам.
— А все-таки шкода залишати таку укрiплену фортецю! — вiдказав Найда. — Якщо там навiть i боягузи тепер, то можуть же прибути й справжнi вiйська, а коли вони засядуть на скелi, то покажуть свою силу, i ми завжди матимемо в себе за спиною нагострений нiж… Нi, друже, слiд негайно зруйнувати прокляте кубло, та й часу на це пiде небагато, тому що я маю вiдомостi про таємний хiд, який веде до замку: треба тiльки спершу якось пробратися в самий замок, щоб переконатися, чи є той хiд i тепер.
- Є тайник?.. Це iнша справа! — Залiзняк на мить задумався, але потому рiшуче промовив: — Нi й нi! По-перше, невiдомо, чи тайник зберiгся… Треба буде шукати його, i якщо не знайдемо, то шкода й заходу… Страшно згаяти дорогий час!.. А якщо ми навiть i знайдемо таємний хiд, то все ж, щоб здобути замок, треба буде затратити днiв зо три, чотири, а нам не можна гаяти й чотирьох хвилин: фортуна може зрадити…
Гетьман нахилився до побратима й тихо сказав кiлька слiв, яких Дарина не розчула. Обличчя Найди вiдразу стало зосереджене: важко було, наперекiр здоровому глузду, наполягати на здобуттi замку… Але як же тодi виконати клятву, котру вiн дав нещасному старому?
— Ну, чого ж ти насупився? — спитав Залiзняк, помiтивши змiну в Найдиному обличчi. — Хiба Кшемуський твiй особистий ворог?
— Атож! — вiдповiв Найда. — Ненависний ворог, i я заприсягся, спасiнням своєї душi заприсягся помститися йому!
— I ми розквитаємося з ним, не забудемо нiчого. Дай тiльки спершу здобути Умань!
— Дозвольте, панове отамани! — несподiвано заговорила Дарина, i вiд незвички й хвилювання її голос помiтно затремтiв. — Дозвольте… якщо тiльки менi можна висловити свою думку, то я насмiлюсь запропонувати один спосiб…
— Говори, говори, ясна панночко! — з подивом сказав Залiзняк, а Найда зупинив на спаленiлiй дiвчинi захоплений погляд.
Дарина переборола мимовiльне збентеження i промовила:
— Отаман Найда каже, що треба пробратися в замок i розвiдати, чи ще є таємний хiд. А тому я пропоную вам, панове, ось що: нехай пан Найда з кiлькома козаками одвезе мене в Лисянський замок, нiбито для того, щоб мене, як росiйську пiдданицю, охороняли там вiд гайдамакiв, а потiм вiдпровадили у Київ… Пан Найда може їхати зi мною, як поляк, як лицар шляхетської корогви… Адже, коли визволяли отця Мельхiседека, ясний пан так чудово вдавав польського магната, що жоден лях нiчого не помiтив… i слуги для ясновельможного пана є… i вбрання для всiх…
— Чудова думка! — пiдхопив Найда. — I за два днi ми зваримо пиво… навiть дожену вас пiд Уманню… Менi тiльки пройтися берегом ставка та кинути оком на спочивальню губернатора… i доволi. А коли все добре вдасться, то пiсля Уманi я пiду з десятком молодцiв, i ми вiдчинимо лисянську браму.
— Ех, орле мiй, оце гарно! — скрикнув Залiзняк, звертаючись до Найди. — Та з такими соколами я не то що Україну вирву з лабет Польщi, а й саму її осiдлаю… Але ти ж i орел, брате мiй! Куди не вдариш знаскоку, чудеса виходять, та й годi! Отже, як панна сказала, так тому й бути!
— Та й для панни буде спокiйнiше, — додав Найда. — Не на нашому ж кривавому бенкетi їй мiсце! А Кшемуський росiйську пiдданицю берегтиме як зiницю ока… Усi ляхи нинi "падам до нуг" перед Москвою…
— Xa-xa-xa! To в добрий час! Господь благослови вас! — i Залiзняк палко обняв свого товариша, а паннi, немов галантний кавалер, звиклий до салонних звичаїв, поцiлував руку.
Вирiшивши, кого з собою брати, Найда запропонував Даринi пiти у приготований для неї намет, щоб вiдпочити й зiбратися в дорогу. Вони вийшли разом, за ними поспiшив Петро — йому було доручено передати козакам накази отамана. В наметi залишилися тiльки Залiзняк i Прiся.
Кiлька хвилин гетьман сидiв мовчки, поринувши в свої думи. Дiвчина потихеньку прибирала зi столу, боячись яким-небудь необережним рухом сполохати тишу, що панувала в наметi.
Але ось Залiзняк пiдвiв голову й, помiтивши Прiсю, яка нечутно ходила навколо стола, здивовано промовив:
— Ти тут, Прiсю? А я саме думав про тебе.
— Про мене? — з боязкою радiстю, зашарiвшись, перепитала дiвчина.
— Авжеж, про тебе, моя люба дитино, бiдна моя квiточко, одiрвана вiд рiдної гiлки! Чого ж ти засоромилась? Ходи сюди, сядь коло мене.
Прiся несмiливо пiдiйшла до Залiзняка й сiла поруч на ослонi.
— Ось що, дитино моя, — заговорив гетьман, ласкаво кладучи свою руку на Прiсину, — звiдси ми вирушаємо на Умань; хтозна, що там чекає нас… числимо на перемогу, а от серце все чогось ниє, немов бiду вiщує… То ось я що надумав: панна, дочка генерального обозного росiйського, їде в замок Кшемуського, ти ж чула це… От я вирiшив i тебе вiдправити з нею, нiби ти її служниця, чи що… Пересидиш там бурю i в разi не пощастить нам пiд Уманню, то вельможна панна не покине тебе…
Почувши цi слова, Прiся зблiдла, на очах у неї виступили сльози.
— Батьку, пане гетьмане, за що? За що ви хочете вiдправити мене?.. Хiба я чим… Ой господи! — Дiвчина в розпачi сплеснула руками й закрила ними обличчя.
— Прiсю, дитино моя, та хiба я це роблю, сердячись на тебе? Лiпшого джури в мене не буде; але ж треба подумати й про твiй спокiй, про твоє життя, треба влаштувати тебе на випадок якої-небудь бiди…
— Спокiй! — з болем скрикнула Прiся. — Та хiба я матиму хоч одну хвилину спокою, якщо не знатиму, що дiється з вами? Я виплачу очi свої, серце моє розiрветься… Боже мiй, та я збожеволiю, щохвилини думаючи, що, може, лях уже всадив вам ножа в серце… Ой нi, нi, батьку, не вiдсилайте мене! Лiпше менi до ляхiв на муки потрапити, нiж пропадати десь далеко од вас!
Прiсин голос урвався.
— Спасибi тобi за ласку, дитино! — нiжно промовив Залiзняк, опускаючи руку на плече дiвчини. — Тiльки чого це ти так тривожишся за мене?
У вiдповiдь на гетьмановi слова з грудей Прiсi вирвався глибокий болiсний зойк. Вона затулила обличчя руками, i все її тiло затряслося вiд судорожного ридання.
З сумною ласкою дивився на дiвчину Залiзняк, нарештi мовчки обняв її i пригорнув до грудей.
Прiся схопила його руку й почала цiлувати. Та гетьман, нiчого не кажучи, вивiльнив свою руку й, пiдвiвши Прiсину голову, нiжно поцiлував дiвчину в чоло.
Якусь мить вiн сумно дивився на блiде, засмучене личко Прiсi, а потiм, зiтхнувши, сказав:
— Ех, дiвчино, дiвчино! Не в добру годину причепила ти свiй човник до мого байдака. За моїм байдаком iде крута хвиля, вона заллє, розiб'є твiй човник, не дасть йому дiстатися до тихої пристанi.
— Хоч на днi моря, хоч у самiсiнькому грозовому вирi, тiльки б з вами! — в поривi невимовного кохання скрикнула Прiся й припала до грудей Залiзняка.