Веронiка з свого боку втiшала жiнок та пiдбадьорювала всiх звiсткою, що нiбито росiйськi вiйська вже пiдходять до Лисянського замку й через два, найбiльше через три днi будуть тут.
Усi вiрили доньцi губернатора або принаймнi хотiли вiрити й пiдбадьорювали одне одного. Другий день минув цiлком спокiйно: гайдамаки укрiплювали свої позицiї, лiниво перекидалися бомбами i звужували кiльце довкола мiста, не зважуючись поки що на повторний штурм. Води з губернаторського ставка обложеним роздали в перший день до тридцяти бочок, i вiн одразу так обмiлiв, що в кiлькох мiсцях навiть дно показалося; ця обставина вельми збентежила губернатора; вiн усе-таки сподiвався, що ставка вистачить хоч на тиждень, а виявилося, що його вичерпають уже завтра-пiслязавтра!.. Шафранський порадив наступного дня усiм вiдпускати пиво, а води давати якнайменше. Младанович згодився пожертвувати населенню не тiльки пивнi склади, але й усi винарнi, аби виграти час i яким-небудь способом повiдомити Стемпковського про своє безвихiдне становище… Звичайно, правду про наявнi запаси води вiд уманцiв приховали, i вони поки що не виявляли особливої тривоги.
Панiка, що було запанувала в мiстi, начебто трохи зменшилася; усi метушились i, хто чим мiг, допомагали мiлiцiї: то пiдносили харчi й набої, то лагодили пошкоджений пострiлами частокiл. Усi храми були вiдчиненi вдень i вночi; вiдправи в них не припинялися, й богомольцi з палкими молитвами слали до Всевишнього свої одчайдушнi благання…
Сара в цi днi, полишена цiлком на саму себе, мучилась однiєю невiдступною думкою: як врятуватися, як дати комусь iз своїх знати, що вона в Уманi… Тому-то дiвчина використовувала кожну нагоду, щоб пiдiйти ближче до частоколу й виглянути назовнi. Але частокiл височiв суцiльною стiною, та й гайдамаки стояли вiд фортецi за двоє-троє гiн — сажнiв за чотириста, а на такiй вiдстанi її не впiзнав би i сам Петро, навiть коли б вона вилiзла на вежу, на самiсiнький шпиль!
Сповнена тупого вiдчаю, Сара одного разу йшла майданом i випадково натрапила на православну церковку, в якiй щодня ревно били поклони бабусi й дiди, що не могли через свою немiчнiсть втекти з Уманi… I раптом у дiвчини сяйнула думка: "Тут, тут мiй порятунок! Бiля розп'ятого бога, який з любов'ю кличе всiх стражденних i обтяжених пiд свiй захист".
— Авжеж, — прошепотiла Сара, звiвши очi на хрест, — там, там! I як менi ранiше не спало це на думку? Адже в душi я давно християнка… Сам батюшка, святий отець, благословив мене… а я, замiсть того, щоб шукати захисту в отця небесного, весь час блукала в пiтьмi, мучила тугою душу, каламутила серце отрутою злоби… А тут, перед моїми слiпими очима, було тихе пристановище любовi й милосердя…
Вiд зворушення по щоках Сари котилися сльози; та вона цього, охоплена молитовним настроєм, не помiчала.
— Нi, бiльше не хочу ховатися! Я хочу вмерти християнкою! — i, нехтуючи обережнiстю, навiть не озирнувшись, дiвчина рвучко увiйшла до церкви.
Всерединi було порожньо й тихо; три баби й два дiди тулилися по кутках; священик у рясi та єпiтрахилi тихо читав вiдпускну молитву… Та ось вiн, закiнчивши її вигуком "яко благ i чоловiколюбець", благословив молiльникiв хрестом i простят його для цiлування.
Сара перша пiдiйшла до хреста з якимось внутрiшнiм трепетом i вiдчайдушною рiшучiстю; вона побожно поцiлувала хрест, руку батюшки й промовила тихо-тихо: "Панотче! Менi… треба вам сказати…"
Священик, худенький дiдок, ласкаво глянув на дiвчину й кивнув головою на знак згоди. Вiдпустивши своїх парафiян, вiн пiдкликав Сару до аналоя. Вона впала перед батюшкою на колiна й заридала.
— Чого плачеш, чого тужиш, дитя моє? — спитав священик, накривши єпi-трахиллю Сарину голову, немов для сповiдi. — Повiдай менi твоє горе, вiдкрий свою душу… перед цим хрестом!
— Ой отче святий… я не достойна ще… Адже й те, що я пiдступила до хреста, може, страшний грiх, — схлипувала дiвчина.
— Немає такого грiха на свiтi, якого не можна було б омити сльозами пiд покровом хреста, бо розп'ятий на ньому спокутував своїми муками всi грiхи свiту… i якщо ти вiриш…
— О так, вiрю, вiрю! — пристрасно вигукнула Сара, перебиваючи священика. — Вiрю в цього доброго бога… але ще не смiю торкнутися до святинi… я єврейка!..
- Єврейка? — здивувався батюшка.
— Атож, єврейка, ще не хрещена… Але мене вже благословив панотець… батюшка лисянської церкви… — схвильовано заговорила дiвчина, кваплячись висловити перед цим добрим, сивеньким дiдусем усi болi своєї змученої душi… — Вiн одкрив менi очi, вiн просвiтив мою душу, вiн влив у моє серце струмочок братньої любовi… I я полюбила гоїв, нещасних, гнаних…
— О моє нове чадо! — зворушено промовив священик. — Немає бiльшої радостi на небi, як знайти заблудле ягня… Ти в серцi вже носиш Христа… отже, ти хрещена духом… А тому благословляю тебе цим хрестом, нехай вiн стане твоїм щитом i провiдною зiркою в життi… Ти християнка!..
Сара побожно припала до хреста й вiдчула в своєму серцi той наплив релiгiйного ентузiазму, який веде мученикiв на вогнища, осяваючи їхнi обличчя усмiшкою блаженства.
— Лисянський священик iмення ще тобi не дав? — спитав батюшка.
— Нi… Вiн уже мав охрестити й повiнчати мене… — зашарiлася дiвчина й знову залилася слiзьми, — але мiй батько, несподiвано… завiз мене на Подiлля… а тепер в Умань… Розлучив навiки… Де тепер Петро, син титаря лисянської церкви, я не знаю… я помру християнкою… i там зустрiнуся…
— Бiдолашне дитя моє! Надiйся i вiруй… а в бурю тебе збереже сей храм… його дверi й для тебе будуть вiдчиненi… Даю ж тобi ймення Варвари-великомученицi, в iм'я отця, i сина, i святого духа… Амiнь, — i священик тричi перехрестив Сару.
В поривi пристрасного релiгiйного почуття дiвчина упала ниць перед аналоєм i занiмiла в безмовнiй молитвi…
Настав третiй день облоги. Настрiй в обложених усе ще був бадьорий. Пиво й мед з погребiв Младановича збуджували енергiю. Справжню причину цiєї щедростi панство приховувало, але таємниця от-от мала розкритись, бо в губернаторському ставку-цистернi воду вже вичерпали… На лихо, стояла страшенна спека — лiто було в самому розпалi.
Ще з раннього ранку на вишках усiх веж юрмилися люди: вони озирали околицi й дiлилися своїми спостереженнями з натовпом, що стояв внизу… На запитання: "Чи не видно королiвських вiйськ? Чи не прийшли москалi?" — з веж лунала одна й та сама вiдповiдь: "Нi, не видно нiкого!"
Цi невтiшнi повiдомлення пiдривали вiру в обiцянки губернатора й посилювали тривогу; але уманцi все ще крiпилися, боячись втратити останню надiю…
На четвертий день облоги, надвечiр, по мiсту прокотилася жахлива чутка, що нiде немає й краплини води.
Уже двi доби населення не одержувало її, але терпiло спрагу, вважаючи, що вода зберiгається на випадок крайньої скрути; нинi ж фатальна дiйснiсть постала перед мешканцями Уманi в усiй своїй жорстокостi, їх охопив божевiльний розпач.
Зчинився страшенний гамiр: довкола залунали безтямнi вигуки, несамовитi зойки, надривнi благання й шаленi прокляття, а до них долучилося ще й жалiбне ревiння худоби… З настанням ночi панiка посилилась… люди, мов божевiльнi, з перекривленими вiд жаху обличчями й палаючими люттю очима блукали мiстом, щось вигукуючи; деякi матерi в нестямi власними руками душили своїх дiтей…
На ранок загальне збудження дiйшло до такої межi, що розлючена юрба, зiбравшись коло замкової брами, з погрозами й лайкою почала викликати губернатора…
Вiн вийшов у супроводi Веронiки й Шафранського. Знавiснiлий люд зустрiв їх погрозами й прокляттями, посипалися докори, — мовляв, ще з весни почали укрiплювати фортецю, а про воду й не подумали. Шафранський нагадав, що колодязь копали.
— Вниз би тебе головою у той колодязь! — крикнув хтось у юрбi.
— I губернатора туди ж! — озвався iнший голос. Кiлька каменюк полетiло в браму, але вiдстань поки що гарантувала безпеку представникам влади.
— Посилай просити миру! — знову гаркнув перший голос.
— Миру! Милосердя! Пощади! — пiдхопив натовп, чiпляючись за цю думку, немов потопаючий за соломинку.