Тiльки один рудий єврей, з запаленими божевiльними очима, видряпавшись на спини сусiдiв, замахав руками й несамовито зарепетував:
— Смерть гайдамакам!
Та його самотнiй голос юрба заглушила буйним ревом.
Губернатор i сам вважав, що капiтуляцiя була єдиним виходом iз жахливого становища, а тому, вислухавши вимоги населення, звелiв пiдняти на вежi бiлий прапор. Шафранський, жестом руки угамувавши крики натовпу, урочисто оголосив, що вiн сам поїде у ворожий табiр, i заприсягся головою домогтися, щоб при здачi Уманi було збережено життя i майно її жителiв.
Хвилину тому юрба ладна була закидати Шафранського камiнням, а тепер, коли з'явилась надiя на порятунок, вiтала його вигуками радостi.
Через годину Шафранський повернувся, виконавши свою обiцянку.
Гетьман Залiзняк дав лицарське слово, що гарантує всiм безпеку й збереження майна, за яке вiзьме лише помiрний викуп, але застерiг, що все мiсто, уся панська й державна власнiсть iз зброєю й запасами переходить до гайдамакiв. Єврейське населення радiло. Пани покiрливо мовчали.
Незабаром гайдамацькi загони пiдiйшли до головної брами. Усе начальство фортецi, на чолi з губернатором, який держав у руках хлiб-сiль, вишикувалося перед брамою, щоб урочисто зустрiти гетьмана.
Ось вiн у супроводi Найди, Гонти й цiлого почту значних козакiв на чистокровному конi в'їхав на фортечний мiст… Загули дзвони в храмах, вийшло з хрестами духiвництво… Орлиний погляд Залiзняка свiтився ласкавою усмiшкою. Вiн поминув браму… I нараз з юрби уманцiв пролунав пострiл-Крик жаху знявся над майданом. Пострiл був влучний: куля пробила шапку Залiзняка, вiн навiть вiдчув, як шалена черкнула по його чупринi. З-пiд шапки потекла яскраво-червона цiвка кровi. Обличчя гетьмана лиховiсне зблiдло, в душi його кипiв страшний гнiв.
— Друже, тебе поранено? — сполошився Гонта, почервонiвши вiд лютi.
— Дряпнуло! — кинув йому Залiзняк, зневажливо примруживши очi, i, поволi знявши з голови прострелену шапку, глянув у той бiк, звiдки пролунав пострiл.
Младанович, Шафранський, шляхта i євреї, якi вийшли назустрiч гайдамакам, вiдчули, що цей пострiл вирiшив їхню долю, й мимохiть слiдом за гетьманом озирнулися на зухвальця. Юрба розступилася. Всi побачили рудобородого єврея, обличчя якого палало несамовитою злобою. Залiзняк вiдразу впiзнав його: це був Гершко, той самий Гершко, якого вiн на прохання покiйного лисянського батюшки колись помилував. Очi гетьмана блиснули страшним вогнем…
— Спасибi за ласку, вельможнi пани, — з кривою посмiшкою промовив вiн, умисне чемно вклоняючись губернаторовi. — Тiльки шкода, що зiпсували шапку й подряпали лоба, та ще й чуприну обсмалили…
— На бога, вельможний пане, прости! Ми не знали про замiр зухвальця… Його негайно скарають на горло, як тiльки твоя милость накаже! — разом заговорили Младанович i Шафранський, полотнiючи й мимохiть вiдступаючи назад.
— Що ж, бiда невелика, — iз зловiсною усмiшкою вiдповiв Залiзняк, — доведеться лише справити нову шапку!.. Тiльки ж я не король тут, а гетьман: треба порадитися з товариством, як вiддячити вам за щире вiтання!..
I Залiзняк швидко обернувся до козакiв, якi супроводили його. В одну мить гетьман змiнився: обличчя спалахнуло, брови нахмурились, стан гордовито випростався.
— Гей, панове-товаришi! — гучним голосом крикнув вiн, високо пiдiймаючи прострiлену шапку. — Ось як зустрiли нас ляхи за те, що ми погодилися милостиво дарувати їм життя!.. Вирiшуйте ж, як вiддячити нашим вiрним приятелям?
— Смерть! Смерть iродам! — люто вигукнули повстанцi.
Цей вигук прокотився над юрбою, i все живе кинулося з майдану в рiзнi боки. За хвилину вiн спорожнiв…
Губернатор i шляхта, пустивши коней учвал, встигли сховатись в замку; решта побiгли в найближчi церкви, костьоли, синагоги, шукаючи захисту бiля священних вiвтарiв… Але все було марно!
Наче хвилi, що прорвали греблю, слiдом за втiкачами ринули гайдамаки… Незабаром вони роздiлилися: однi подалися вслiд за Гонтою до замку, де зачинилася шлях i з, iншi з палаючими головешками кинулися вулицями мiста. Пекельне полум'я. жхором закрутилося над Уманню…
Сара, з дозволу батюшки заховавшись у ризницi православної церкви, не бачила нiчого. Вона тiльки чула, як iз замку до брами проскакав iз своїм почтом губернатор — зустрiчати страшних гостей.
Завмираючи вiд жаху, Сара жадiбно дослухалася до звукiв, що долiтали ззовнi, очiкуючи, чим скiнчиться небезпечна зустрiч. Якийсь час було тихо. Та раптом до дiвчини докотився грiзний крик гайдамакiв… Сара вiдразу зрозумiла, що сталося… В першу мить вона немов скам'янiла, але страх смертi й пристрасна жага життя надали дiвчинi сили. В розпачi, не тямлячи себе, вона кинулась у вiвтар; бiля престолу стояв священик i, звiвши до iкон очi, тремтячими вустами творив молитву.
— Смерть, смерть, панотче! — закричала Сара, падаючи перед старим на колiна. — Гайдамаки вдерлися до мiста… Врятуйте, врятуйте мене… Я жити хочу!..
Iз спотвореним вiд жаху обличчям вона чiплялася за руки й за ноги батюшки, немов потопаючий, що хапається за щоглу корабля, який iде на дно…
— Молись, молись! — тремтячим голосом, сповненим урочистостi й жаху, мовив священик i пiдтягнув дiвчину до великої iкони розп'ятого Христа. — Йому молися!.. Вiн один всемогутнiй… Вiн урятував i отрокiв у палаючiй печi… Молися, проси чуда… Вiн усе може…
Захлинаючись од ридань, Сара почала вигукувати слова молитви, плутаючи слов'янськi слова з єврейськими i благальне простягаючи до iкони руки та б'ючи себе кулаками в груди…
Гамiр наростав… Повз церкву iз зойками й риданнями бiгли юрби людей…
Ось кривавим блиском спалахнули вiкна, усю церкву багряним сяйвом освiтила заграва; пролунав страшенний гуркiт, вiд якого задрижали стiни, i в ту ж мить дверi храму розчинилися навстiж пiд натиском юрби.
— Гайдамаки! — не своїм голосом крикнула Сара i, заслiплена жахом, знов кинулася до священика.
Але то були не гайдамаки… З несамовитими зойками до церкви вбiгли єврейськi жiнки — старi, молодi, дiвчата. У багатьох на руках були дiти…
Церква сповнилася риданнями й криками.
Сара зрозумiла, що тепер уже й храм не захистить: уся ця юрба нещасних жiнок теж прибiгла шукати порятунку в ньому, й тепер нiхто з гайдамакiв не повiрить їй. Сарi, що вона прийшла сюди як справжня християнка.
— Замикайте дверi, завалюйте вхiд! — кричав хтось iстеричним голосом.
— Хрести, хрести всi надiньте! Берiть у руки iкони, Єгова заради дiтей простить нам! — чулося вперемiж з риданнями.
— Молiтеся, молiтеся Христовi-спасителю, молiтеся зi мною разом, — проголосив, тремтячи, блiдий священик, з'являючись у царських вратах i високо пiдносячи напрестольний хрест. — Його кличте, вiн всесильний i благий, вiн може убогим стiнам цього храму дати неприступну мiць залiза, вiн може перенести храм на недосяжну гору. Покайтеся й молiтеся… Милосердю Христа немає меж.
Вигляд старого сивого батюшки, його голос, тремтячий, але сповнений вiри, сльози, що котилися по лагiдному обличчю, — все це привело юрбу в екзальтацiю, — серця жiнок жарким полум'ям охопила судорожна остання надiя.
— Змилуйся! Змилуйся! — закричали вони, падаючи на колiна й простягаючи до священика немовлят. — Молися за нас, хрести нас! Ми вiримо в твого Христа!
— Нi, нi! — зненацька пролунав хрипкий, пронизливий голос, i на амвон вискочила страшна стара жiнка з розпатланим сивим волоссям. — Прокляття тому, хто це зробить! Мовчiть, божевiльнi, ваше вiдречення не врятує вас од смертi. Вона летить за вами на широких чорних крилах! Кривава, жахлива! Тут, тут, уже близько! Чуєте, як регоче, як лютує вона довкола! Ввiйдiть же на той свiт, не опоганенi хлопською вiрою. Прокляття на голову того, хто посмiє послухати священика! Хай захлинеться зрадник у кровi дiтей своїх, нехай духи пекла терзають його й пiсля смертi!..
Моторошний голос старої змусив усiх замовкнути. Жiнки мимохiть озирнулися i завмерли, прикутi до мiсця якоюсь незбагненною силою.