Сара вискочила з вiвтаря, з жахом глянула на страшну жiнку — i нараз пiзнала її. Це була Рухля… Але не та, хитра й вкрадлива, котру дiвчина звикла бачити у Кам'янцi, — нi, перед нею стояла зловiсна фурiя, вiд самого вигляду якої холола кров. Хрипким голосом вона викрикувала дикi прокляття.
— Покайся, покайся, безумна! — нарештi вигукнув батюшка, високо пiдiймаючи хреста.
Та страшенний грюкiт у дверi заглушив його слова. Жiнки несамовито закричали. їхнiй крик злетiв пiд склепiння i вiдразу затих. Усi занiмiли в моторошному чеканнi…
Сара стояла непорушне, приготувавшись до найстрашнiшого. "А може, Петро з ними… — останнiм вогником спалахнула надiя в душi дiвчини. — Може, це вiн ломиться сюди, щоб врятувати її? Ох!.." — Задихаючись од стримуваних ридань, Сара пiдвела очi на осяяний загравою пожежi образ Христа.
I в цю мить дверi з гуркотом упали: до церкви вдерлися гайдамаки.
Сара швидко озирнулась… Це були страшнi люди, їхнi очi палали жадобою помсти; Петра серед них не було. Попереду всiх бiгли отаман Неживий i диякон.
— Змилуйтесь, ради бога! — заволали жiнки, падаючи на колiна й простягаючи до гайдамакiв руки.
— Ради бога?! — громовим голосом перепитав Неживий, зупиняючись посеред церкви. — Якого бога? Тим, хто хоче хреститися, буде даровано життя.
— Ми, ми! — залунали довкола вигуки; але їх заглушив владний голос Рухлi:
— Нi, нi! — закричала вона, потрясаючи над головою кулаками. — Нiхто з нас не хреститиметься, будьте ви проклятi!
— За коси витягнiть стару вiдьму, — звелiв Неживий.
Козаки пiдскочили до Рухлi, i в цей час вона побачила небогу.
— Саро, Саро, до мене! — заволала стара. З грудей дiвчини мимоволi вирвався крик.
— Дочку, дочку до матерi! — загукали гайдамаки. Усi озирнулися на Сару.
Блiда, з палаючими, немов чорнi дiаманти, очима, вона в цю мить була така гарна, що козаки остовпiли вiд подиву.
— Нi, цю залиште! — понуро мовив Неживий. — Я її беру собi… Сара майже не тямила, що коїться з нею. Коли її вивели з церкви, вона трохи спам'яталася, але, озирнувшись, мало знову не знепритомнiла: синагоги, костьоли й iншi будiвлi, котрi височiли довкола майдану, були охопленi пожежею; гуготiння полум'я, трiск i гуркiт будинкiв, що падали в огнi, зойки жертв, вигуки розлючених гайдамакiв — все це зливалося в один жахливий рев.
— Тягнiть сюди столи й ослони, несiть мед i горiлку! — наказав Неживий. В одну мить його наказ було виконано. Отаман сiв за стiл на чiльне мiсце й поруч себе посадовив Сару.
Почалася гульня…
Тим часом Петро, увiрвавшись до мiста, взявся розшукувати наречену.
Гершка, який стрiляв у пана гетьмана, вiн пiзнав одразу i тому зрозумiв, що й Сара має бути десь поблизу. Парубок тямив, яка небезпека їй загрожувала, жах охопив його серце, але вiн не втратив розуму й притьмом узявся за розшуки.
Не знаючи, куди бiгти, Петро хотiв був податися до замку, коли раптом до нього долинув несамовитий жiночий крик… Щось знайоме почулося Петровi в тому голосi; вiн кинувся туди, звiдки лунав крик, i натрапив на гайдамакiв, що бенкетували за довгим столом.
Бенкет уже кiнчався. Отаман Неживий стояв бiля столу, тримаючи на руках якусь знепритомнiлу дiвчину, її кучерi, що спадали з плечей густою хвилею, вiдразу привернули увагу Петра.
— Сара! — вигукнув вiн не своїм голосом i в одну мить опинився коло Неживого..
Так, це була Сара; але її блiде обличчя здавалося мертвим, очi були заплющенi.
— Жива, вмерла? — схопивши дiвчину за руку, крикнув Петро.
— А тобi яке дiло? — суворо спитав Неживий, вiдштовхуючи парубка.
— Я скрiзь її шукав, вона моя наречена! — з вiдчаєм гукнув Петро.
— Аз сьогоднiшнього дня моя! — перебив його Неживий.
— Змилуйтесь, порятуйте! — кричав парубок. — Сам пан гетьман засвiдчить, що вона моя наречена!
Вiд розпачливого крику Петра Сара опритомнiла; її вiї затремтiли й пiднялися, i… раптом дiвчина впiзнала коханого.
— Петро! — несамовито заволала вона й з такою силою рвонулася до свого нареченого, що Неживий не встиг її притримати.
Обхопивши Петрову шию руками, сердешна ревно заридала. Та Неживого це анiтрохи не розжалобило, навпаки — вiн ще бiльше розлютився.
— Пусти дiвчину! — гримнув отаман, пiдступаючи до Петра з палаючими очима.
— Хоч убий мене на мiсцi, — вигукнув Петро, — а я не поступлюся; ходiмо до гетьмана, нехай вiн нас розсудить, — присягаюсь, що погоджуся з усiм, що вiн скаже.
Сльози Сари й горе Петра, якого у вiйську всi любили, зворушили гайдамакiв.
— До гетьмана, до гетьмана! — закричали навколо.
— Добре! — промовив Неживий. — До гетьмана, то й до гетьмана! Згода!
Отаман мiцно схопив дiвчину за руку i потягнув вулицею, Петро пiшов слiдом, рушили за ними й гайдамаки юрбою.
Через кiлька хвилин вони вийшли на одну з бiчних, не зачеплених пожежею вулиць.
Посеред вулицi за довгим, заставленим горiлкою, медом i всякою їжею столом в оточеннi старшини сидiли Гонта, Залiзняк i Найда. Козаки їм прислужували, Прiся була тут же.
Процесiя на чолi з Неживим, що вiв якусь красуню, вiдразу привернула до себе загальну увагу.
— А що там, дiтки? Петре, i ти тут? — звернувся до парубка Залiзняк. — Що трапилось? Розповiдайте!
— Батьку, пане гетьмане, порятуй! Ти все знаєш… — почав Петро, затинаючись вiд хвилювання. — Сара… Наречена моя…
— Сара? — скрикнула Прiся, спершу не пiзнавши у цiй блiдiй, змученiй жiнцi своєї колишньої подруги. — Жива, здорова й тут з нами!..
Вона кинулася на шию Сарi, й обидвi подруги залилися гарячими сльозами…
Залiзняк, Гонта й Найда вислухали розповiдь Петра i, на загальну радiсть усiх гайдамакiв, звелiли вiддати дiвчину йому. Вирiшено було спершу охрестити її, а потому вiдгуляти весiлля.
Залiзняк i Гонта були за весiльних батькiв, а за дружок — Прiся й дочка Младановича, яку гайдамаки на вимогу Гонти залишили в живих.
Молодих щедро надiлили грiшми й подарунками. До пiзньої ночi гуляли козаки. На другий день Петро випросив собi дозвiл перевезти Сару на лiвий берег, щоб там знайти їй безпечний притулок.
Залiзняк охоче згодився на це й дозволив козаковi цiлий мiсяць пробутл з молодою дружиною. Петро й Сара упрошували й Прiсю їхати з ними, та вона рiшуче вiдмовилась.
Розпрощавшись з товариством, щасливi молодята нарештi залишили страшне мiсто й подалися мостити собi для щастя й кохання затишне гнiздечко…
А Умань горiла… Далi зоставатися в палаючому мiстi було неможливо. Гетьман наказав вивести вiйська в чисте поле, до Чорного лiсу.
ХХVIII
Пiсля здобуття Уманi весь край, вiд Бiлої Церкви до запорозької границi, був у руках народу; усiх панiв, економiв, посесорiв i орендарiв повстанцi прогнали або знищили, — один тiльки Лисянський замок ще стояв ворожим оплотом, а тому Залiзняк i доручив Найдi взяти його… Про це вони умовились iще в Уманi, але гетьман вiдрядив побратима з сотнею козакiв лише з нового табору.
За провiдника взяли диякона, бо вiн пробув у Лисянцi та її околицях майже два тижнi й мiсцевiсть вивчив досконало. На загальнiй радi дiйшли згоди пiдкрастися до замку не з боку мiстечка, а з-за гори, лiсом. Той лiс пiдходив до самого муру, за яким починався великий сад; у лiсi, недалеко вiд ставка, був i тайник, що вiв до губернаторських покоїв, а поблизу вiд нього — нижня брама, укрiплена набагато слабше, нiж головна. Отаман знав, що iз замку є вихiд у сад — цей вихiд захищали тiльки простi дубовi дверi…
З Уманi до Лисянки загiн дiстався за два днi, без пригод i перепон; не тiльки якихось польських команд, жодної живої душi не зустрiли гайдамаки на безлюднiй дорозi. Надвечiр вони пiд'їхали до лiсу, який майже до самого замку тягся пологим узгiр'ям, а праворуч збiгав схилом до рiчки.
Вiд узлiсся до замку лишалося миль зо двi, але їх треба було проїхати лiсом та ярами, по бездорiжжю. Заглибившись у хащi, отаман дав перепочити змореним коням i зiбрав раду, в якiй взяли участь диякон, колишнiй кривий жебрак, що знав тут кожну стежку, й один досвiдчений дiд. Усi погодилися, що вночi, та ще в таку темряву, — а нiч справдi була безмiсячна, небо обклали важкi хмари, — їхати небезпечно i лiпше переночувати в лiсi, щоб на свiтанку рушити в дорогу. Але потiм Найда заперечив проти цiєї пропозицiї: напад на Лисянську фортецю мiг вдатися тiльки глупої ночi, — виходить, цiлий день довелося б стояти за сто крокiв вiд замку, що було ризиковане та й забарно; а в отамана, крiм стратегiчних мiркувань, нiмiло серце вiд журби за Дариною i поривалося до неї з усiєю силою бурхливого кохання… Тодi диякон запропонував скористатися з нiчної темряви iнакше: поїхати не лiсом, а полем, попiд лiсом, — удень чи при мiсячному свiтлi їх iз стiни замку, звiсно, побачили б, а в такiй пiтьмi нiякий бiс i за десять крокiв нiчого не помiтить. Найда схвалив цю пропозицiю, додавши, що за двоє гiн вiд замку все-таки треба звернути з поля в лiс i спуститися до самої рiчки.