Так минали днi за днями в марнiй тузi. Сара поблiдла й схудла; чорнi очi її стали ще чорнiшi й бiльшi… Вдень, у метушнi й клопотi, їй було легше, а коли надходив вечiр, тодi пiдповзала вкупi з сутiнками туга, а Ривка ще крякала, як крук, над своєю жертвою й тягла її в довгу, вузьку свiтличку, що була поруч з батькiвським великим покоєм i правила дiвчинi за спочивальню, де й замикала її, а сама лягала коло порога, мов цербер, на цiлу нiч. Єдине вiкно у спальнi було забите цвяхами й навiть заклеєне папером; але, придивившись до нього добре, Сара виявила, що одна шибка, пiд папером, була розбита; зрадiвши цьому, вона обережно пiдрiзала знизу папiр i, пiдiймаючи його, могла чути, хто проходив чи проїжджав повз них. Тепер, замикаючись у своїй в'язницi ввечерi, Сара сiдала коло цього вiкна й, пiднявши папiр, прислухалася до звукiв життя, що похмуро текло каламутним струмком i безрадiсно згасало в темрявi ночi… Сарi раз пощастило почути якусь тихеньку пiсеньку, що повторювалася через однаковi промiжки часу то в тому, то в другому мiсцi, поблизу корчми. Мабуть, пiсенька та була сигналом, i Сара почала уважно прислухатися:
— Господи! Та цей же голос я знаю, — скрикнула вона тихо, вхопившись рукою за груди. — Так, так… то спiває Прiся… вона хоче подати менi звiсточку… Але як вiдгукнутися, як подати знак, що я тут?
Сара пiдiйшла до дверей: Ривка не спала.
— Дай менi води! — гукнула Сара їй крiзь дверi, й коли стара пiшла в сiни, Сара пiдбiгла до вiкна й квапливо крикнула:
— Завтра сюди!
Цiлий день думала Сара, як би позбутися Ривки, тим паче, що й батько поїхав з дому; та бiльше нiчого вона не могла придумати, як тiльки напоїти вiдьму: дiвчина знала, що Ривка любить мед i що батько майже нiколи не частував її таким дорогим напоєм.
Надвечiр Сара збiгала в погрiб i наточила добрий кухоль старого, мiцного меду, та ще влила в нього чарки двi горiлки, а собi взяла слабкого молодого меду. Покликавши Ривку, вона дала їй великого кухля, попросивши не казати батьковi про цi її маленькi пустощi. Ривка побожилася, що за мед її не викаже й що цю невинну втiху можна буде повторити ще; вона хутко спорожнила кухоль, i мед незабаром зробив своє: навiть дiйти до свого поста не змогла Ривка, а, вiдповзши трохи, тут-таки, в сiнях, i захропла.
Тепер Сара сама зосталася в корчмi. Вона взяла на засув усi дверi й, пройшовши в свою комiрчину, пiдняла папiр i в розбиту шибку виставила свою голiвку. Коли стих вечiрнiй гамiр вулицi й на потемнiлому небi вирiзався золотий серп мiсяця, недалеко знову почулася вчорашня пiсенька.
— Сюди, сюди! Я тут! — гукнула Сара, знехтувавши будь-яку обачнiсть.
Якась тiнь майнула з-за повiтки й, боязко озираючись, почала пiдкрадатися до вiкна.
— Ти? Прiся? — схвильовано спитала Сара.
— Я, я! — вiдповiв їй пошепки знайомий, дорогий голос.
— Ходи ближче, не бiйся! Зараз нiкого немає…
Прiся пiдiйшла до вiкна й, пiдвiвши голову, заговорила з деякою обережнiстю:
— Чому тебе не видно? Ми всi так занудилися i втямки не вiзьмемо, що трапилося! Батюшка боїться, чи з тобою часом чого лихого не сталося… брат сам не свiй…
— О боже! — зiтхнула Сара, наче простогнала. — Яка ж менi гризота, яка туга! Руки б на себе наклала, коли б не сподiвалася вас побачити ще хоч раз…
— То чого ж ти не навiдаєшся? Боїшся?
— Боюсь, Прiсю, тiльки не за себе, а за вас… Батько нахвалявся вбити мене, а вас усiх виказати губернаторовi… Ой, який же вiн лютий на вас i на мене, який немилосердний! — протягла Сара спiвуче. — Заборонив менi й ногою до вас ступати, замикає на замок та ще приставив до мене Ривку.
— Серце моє чуло, — промовила Прiся, — що ти наша, що ти всiм нам рiдна, а менi рiднiша за сестру… Не дiстану тебе, а то обняла б мiцно!
— Розкажи ж менi про всiх… Як живуть, що думають, чого ждуть? — квапливо питала Сара.
— Брат мiй їздив кудись i повернувся таким орлом, аж не впiзнати: втiшає всiх нас, каже, щоб бадьорилися, не занепадали духом, що й захисники знайдуться… От, виходить, i тебе захистимо… Петро тiльки скучає… туга його сушить… а журиться вiн усе за тобою…
— Ой вей! — скрикнула, мов од пекучого болю, Сара й захлинулася слiзьми.
— Ти плачеш! — здивувалася Прiся.
— Од щастя й од горя, — заговорила єврейка швидко. — Я така рада, така рада, що тебе бачу… що чую про ваших… Як же твiй тато й панотець?
— Тато мiй i батюшка все доглядають покалiченого отця їларiона; мабуть, помре… без тебе привезли, у панському замку покалiчили…
Цiєї митi почувся в чуткому нiчному повiтрi далекий стукiт колiс.
— Чи не батько? — сполошилася Сара. — Тiкай обережнiше. I пам'ятай: коли ви менi скажете — переходь до нас, то я пiду не вагаючись. А ти щовечора приглядайся здаля до цього вiкна: як воно темне буде, то не пiдходь, а якщо хоч трошки освiтиться, то можна… Отодi й з братом пiдбiжи… хоч на хвилину!
— Гаразд, прощавай!
— Усiм, усiм вклонися! — уже вслiд гукнула, ара й вiдчула такий приплив щастя, якого вона ще зроду не вiдчувала, яке п'янило її й пiдбивало на дитячi пустощi, на дзвiнкий смiх.
Другого ранку Гершко покликав Сару в свою свiтлицю й, зачинивши добре дверi, сказав, що має для неї важливу звiстку. Гершко не говорив з дочкою вiдтодi, як мiж ними вiдбулася ота гостра розмова, i новина, яку вiн мав сказати, певно, не вiщувала Сарi нiчого хорошого; в неї одразу впало серце.
— Слухай, Саро, й знай, що мого слова нiхто не зламає, навiть сама смерть, — почав вiн суворо, навiть не глянувши на дочку. — Ти ранiше вiдпросилася од жениха, i я з добростi не наполягав на своєму; але тепер — край! Я висватав тебе й руку перебив за Хаїма Гольда, вiнницького купця, хорошого, старовинного роду, родича славетного цадика. Ти будеш його дружиною!
Сара спокiйно вислухала батька: вона була така впевнена в неможливостi вчинення над нею цього насильства, так її серце було сповнене коханням до iншого, що це повiдомлення навiть викликало на губах її ледве помiтну глузливу усмiшку.
— Я продав корчму, — провадив далi Гершко, — i поладнав усi свої справи… Лишається тiльки скласти речi — й можна рушати хоч зараз на край свiту. При цих словах Сара поблiдла.
— Так от, на тому тижнi ми виїжджаємо в Умань, там буде й весiлля, — це раз, а друге, найважливiше: сьогоднi ввечерi в мене збереться багато євреїв — i сусiдiв, i рабинiв, приїде й сам великий цадик! Щоб почастунок був приготований якнайлiпше i щоб усе це лишилося таємницею для чужого вуха й ока: ми радитимемось, що далi чинити з гоями. Я зараз їду дещо купити, а ти хазяйнуй, та не надумайся тiкати… Смерть! — просичав вiн i вийшов iз свiтлицi, а Сара лишилася й стояла довго, мов громом прибита.
"Проти гоїв замишляється щось лихе", — раз у раз зринала в неї думка. Але вона мусила давати господарськi розпорядження Ривцi. Треба було ще найняти якусь жiнку, щоб устигнути до вечора наготувати всякої всячини для гостей. Хоч-не-хоч, а довелося бiгати на село старiй вiдьмi — то за помiчницею, то по провiзiю, то до рiзника, — а Сара зосталася сама й придумувала всякi способи, як би пiдслухати, що затiвають цi ненависники проти її друзiв.
Свiтлиця, де мав зiбратися кагал, була поруч з її спальнею i сполучалася з нею невеликими дверима, якi одчинялися в спальню, але тепер були забитi. Пiсля неабияких зусиль Сарi пощастило-таки вiдбити їх i одчинити: виявилось, що до них, з боку свiтлицi, була приставлена висока й широка шафа, яка щiльно закривала отвiр, а в самiй шафi було повно всякого одягу. Сара задумалась. Нарештi їй спало на думку виламати задню стiнку шафи, вибрати трохи одягу до самих дверець i закрити дiрку дверима; тодi можна буде влiзти в шафу й вiльно пiдслухувати крiзь її дверцi. Сара заходилася виконувати свiй задум; та на дiлi це виявилося нелегко: стiнки шафи були склеєнi з мiцних дощок, i виламати їх з допомогою самого тiльки кухонного ножа було важко; та нестримне бажання й напружена воля подолали перешкоду: до пiвдня двi дошки було виламано, одяг винесено, а слiди вилому старанно приховано.