У присутностi Ривки Сара метушилася, допомагала їй на кухнi, прибирала свiтлицю i взагалi виявила таку стараннiсть у всьому, що вiдвела будь-яку пiдозру.
Надвечiр повернувся батько й лишився задоволений запопадливiстю своєї дочки; все це вiн сприйняв як знак її слухняностi й добровiльної, спокiйної покори батькiвськiй волi. Гершко обдивився все й в поривi радостi навiть ласкаво погладив по головi свою дочку.
Незабаром почали з'їжджатися й очiкуванi гостi. Останнiм приїхав у критiй колимазi уманський цадик, якого євреї вважали за пророка. Всi кинулись до екiпажа, одчинили дверцята, одсунули завiси й вивели пiд руки старезного дiда; вiн був згорблений, довга сива борода його, обрамлюючи худе й зморщене обличчя, лягала легкими срiблистими пасмами на груди; очi трохи сльозилися, але в них свiтилася лагiднiсть; одяг цадика нагадував убрання стародавнiх левiтiв, навiть на головi його красувалася рогата шапочка.
Усi пiдходили до цадика, а вiн покладав на них руки й шепотiв молитви. Гершко попросив дозволу й пiдвiв до цадика свою дочку, вкриту покривалом. Старий довго держав на головi її руки й вiдпустив з ласкавим словом: "Будь щаслива й вiльна душею!" Це побажання глибоко запало їй у душу.
Коли господар провiв почесних гостей до свiтлицi, Сара пiдiйшла до нього й попросила дозволу пiти до своєї кiмнати й лягти, бо вiд кухонного чаду в неї страшенно розболiлася голова. Гершко не заперечував. Тим бiльше, що на кухнi лишалася Ривка, а дочку при потребi можна було збудити.
У великiй свiтлицi вiкна були зачиненi вiконницями й позавiшуванi коцами, а всерединi вона була застелена килимами й ясно освiтлена свiчками, що горiли в канделябрах. Для цадика приготували на пiдвищеннi особливо почесне мiсце, перед яким горiло два свiтильники.
Цадик пiдвiвся зi свого мiсця й, пiднiсши руки догори, прочитав урочисту молитву перед вiдкриттям iмпровiзованого авiфе. Лагiдним, тремтячим голосом, часом зупиняючись для перепочинку, благав вiн благословення божого давньоєврейською мовою.
Запала хвиля побожного мовчання. Цадик нарештi перервав його й звернувся до всiх з тихим запитанням:
— До того, хто поринув у розмови з Незбагненним, мало доходить гомiн житейської хвилi; та останнiм часом гуркiт наростаючої бурi досяг i мого слуху. Повiдайте, що вiдбувається навкруги i звiдки пiдiймаються грiзнi хмари?
Устав довготелесий чорний рабин з короткою вищипаною борiдкою й туго скрученими пейсами.
— Ой рабi премудрий, — почав вiн високим фальцетом, — хмари вже не пiдiймаються, а насунулись i закрили око Єгови… Вельможнi пани та п'яне лицарство зовсiм ошаленiли, вони ранiше тiльки одне знали: брати грошi й грабувати кого попало — хлопа, єврея, а то й свого брата, — i одразу ж пропивали й розтринькували награбоване на такi забаганки, про якi… фе! — i говорити євреєвi не можна, бо те слово осквернить його уста. Ранiше їй, цiй розбiйницькiй шляхтi, байдужiсiнько було до вiтчизни, вони цим словом тiльки хизувалися, — нехай би й шматували їхню Рiч Посполиту, то їм було однаково, аби тiльки їхнього добра не чiпали. А тепер зненацька зчинили гвалт, що не хочуть цього короля! В Барi тепер справжнє пекло! Ой, гевулт, що дiється! З'їжджаються пани з командою, з челяддю, з собаками — i все це збiговисько треба годувати й поїти… Ну, вони й нишпорять по мiстечках, по селах, усiх грабують, палять… i передусiм нашого брата… Ох, плаче Iзраїль, як на рiках вавiлонських!
— Боже! Коли ж вичерпається фiал гнiву твого? — зойкнув цадик i похилив голову.
— Цурес! Цурес! — обiзвався кагал тихим стогоном на зойк цадика.
— Що вони ще надумали! — заговорив опасистий, незграбний єврей, вогненно-рудий, у ластовиннi, iз скуйовдженими пейсами i бородою. — Знову за старе взялися й нашими руками собi жар загрiбають: оддають — та де там оддають! — канчуками накидають нам оренду хлопських шляхiв, мостiв, димiв; з нас деруть зразу чистi дукати — ой вей — золото, а нам велять обдирати голого хлопа. Добрий гешефт! Пановi не дай грошей — вiн зараз до шаблi й до мотузки, а хлопа обдери, то гайдамака до ножа й до списа!
— Тож-то й бiда, — обiзвався Гершко, — що пани запродують нам хлопа, а привести ту гадюку до послушенства не можуть i гайдамакiв нiяк не перевiшають…
Ой-ой, якби можна було спокiйно збирати грошi з цих гоїв, який би то був золотий гешефт!
— Ох, ох, коли б не страх, заробiтки з оренди церков, як то нам пропонують пани, були б добрячi! — пiдтвердили декотрi, почухавши голови пiд ярмулками.
— Не оскверняйте язик ваш, нещаснi, не накликайте такими грiховними думками i вчинками нового гнiву Єгови на свої голови! — пiднiс голос цадик, сплеснувши руками. — Чи вам, темним, не вiдомо, що талмуд забороняє євреєвi не те що торкатися до священних гойських речей, а навiть ховатись у затiнку їхнього храму в спеку!
— О, висока твоя мудрiсть! — вигукнув чорний кощавий єврей. — Не нам вимiряти глибину її!
Благоговiйний шепiт пробiг по свiтлицi й стих.
Слова цадика справили враження, хоч i не припали до смаку слухачам.
Запала глибока мовчанка, навiть чути було, як стукотiли в грудях схвильованi серця.
Нараз серед цiєї напруженої тишi почувся в кiмнатi трiск, нiби стеля розкололася або щось незриме зламалося й упало до нiг цадика.
Усi здригнулися, перезирнулись i зацiпенiли.
З жахом вискочила Сара з шафи i, як пiдрубана, опустилася на пiдлогу, спираючись на руку, щоб не впасти; мов прибита громом, сидiла вона, закам'янiвши на мiсцi, i хоч i чула шум та метушню в сусiднiй кiмнатi, не могла навiть поворушитися; здавалося, що переляк одiбрав у неї всi сили. Безумними очима водила вона навколо, бачила, що дверi в сiни напiводчиненi й смуга яскравого свiтла падає звiдти на розчиненi нею дверi до свiтлицi й освiтлює проламану стiнку шафи, вона бачила навiть страшенне безладдя в своїй комiрчинi — розкиданий на пiдлозi й на лiжку одяг, безладдя, яке викривало її злочин, — i не робила нiчого, щоб приховати цi слiди… А час збiгав, тривожний гомiн i метушня в сусiднiй свiтлицi не тiльки не вгамувалися, а навiть зростали… Сара бачила весь жах свого становища, однак, мов паралiзована, не рухалась з мiсця. Хтось крикнув за дверима:
— Оглянути весь дiм!
Iнший голос, здається, батькiв, пiдтримав цю пропозицiю:
— Знадвору i всерединi!
Вiд останнього вигуку Сара нарештi опам'яталася: вона схопилась на ноги i з несамовитою квапливiстю заходилася жбурляти в шафу дорогi сукна, халати, лапсердаки й шуби… На щастя, спершу всi кинулися надвiр, i за гупанням нiг i стуком дверей не чути було Сариної метушнi, а то передусiм заглянули б до її свiтлицi. Тим часом дiвчина встигла повкидати в шафу весь одяг, а сумiжнi дверi причинити, загнувши над ними гвiздки, i навiть завiсити їх своєю сукнею; сама ж вона, роздягнувшись, кинулася на постiль, не забувши пiдсунути пiд лiжко й поламану дошку.
Коли нарештi Гершко, разом з деким iз гостей, зайшов до кiмнати своєї дочки й освiтив її лiхтарем, то перед їхнiми очима постала така картина: на забитих наглухо дверях висiв оксамитний, гаптований золотом спенсер i адамашкова спiдниця, а на лiжку, розкидавши по подушцi пишнi коси, в недбалiй позi спала красуня Сара. У вузенькiй, маленькiй кiмнатi не виявилось нiчого пiдозрiлого: вiкно було щiльно зачинене, з меблiв, крiм лiжка, стояв тiльки один ослiнчик.
— Ой мамо! — не втерпiв високий кощавий єврей середнього вiку, показуючи очима на Сару, i вхопився за пейси. — Ой мамо! Яка гарна! Вiрсавiя не могла б з нею зрiвнятися!
Гершко, почувши таку похвалу, задоволено почухав бороду й вiдповiв:
— Вона, ребе', спить i не чує, що ми говоримо, а то похвала дорогого гостя примусила б її сховати своє обличчя.
— Вей-вей! — зацмокав молодий єврей, що теж зайшов до кiмнати. — Спить, як ангел небесний!