Тим часом з нижнiх печер пiдiймалася нескiнченними дерев'яними сходами на гору, до Лаври, нова юрба богомольцiв. Попереду йшов у багатому, блискучому запорозькому вбраннi ставний, кремезний козак середнього вiку, при квiтучому здоров'ї; обличчя козакове не вражало красою, але хто хоч раз бачив цi сповненi енергiї й життя риси, цi полум'янi, iскристi очi, цей орлиний нiс i розмаянi вуса, — той нiколи не мiг забути їх. I постать, i хода цього значного козака, i всi рухи його виказували владну силу, яка одразу скоряла всяку волю, а погляд його темних очей був такий гострий, що пронизував до найпотаємнiших куточкiв серця й примушував його тривожно битися…
При появi цього запорожця по всiх гуртках пробiгло помiтне пожвавлення.
— Залiзняк! Полковник Залiзняк!.. — загомонiли по дворищу, i всi попiдводи-лися, щоб глянути на славного запорожця.
— Яким вiтром? — спитав запорожця, що проходив повз нього, старий козак у шапцi з висячим червоним верхом.
— Низовим, Свириде! — усмiхнувся той ледь помiтно.
— Гай, гай!.. Здається, у вас той вiтер затих… а верхнiй усе дме… пiвнiчний…
— Поки не потягне з моря… — моргнув вусом запорожець i пiшов далi.
Серед iнших вискочила наперед i цiкава Прiся, потягши за собою й парубка, котрого вона звала Петром.
— Та куди ти, дзиго? — опирався той.
— Залiзняк оно йде, бачиш? Залiзняк, сiчовий полковник, лицар, про якого тато багато розказували…
— Ага, ага! — зацiкавився й хлопець.
— Ох, який же вiн, братику, славний!.. Наче сонце сяє, i жупан на ньому який пишний, мов на ясновельможному пановi…
Залiзняк, помiтивши гарненьку дiвчину, що не вiдривала вiд нього погляду, спинився й, на превеликий страх її й збентеження, заговорив до неї.
— Звiдки ти, дiвчино люба? — спитав її ласкаво Залiзняк. — Видно, не тутешня? Прiся зашарiлася й опустила очi.
— З Лисянки, вельможний пане, — вiдповiв за неї парубок.
— З Лисянки? Що недалеко вiд Мотронинського монастиря? Так, так… Бував не раз там, а батюшка у вас, здається, отець Хома?
— Вони, вони i є, я в них тепер служу…
— Це добре. А ти, юначе, родич їй?.. Чи, може, просто до серця? — кинув лукавий погляд лицар на дiвчину.
На цей жарт запорожця ближчi з цiкавих, що товпилися навколо, засмiялися, а парубок, гордо вирiвнявшись, вiдповiв:
— Я, пане, брат їй рiдний. Залiзняк подивився на нього пильно.
— Мабуть, що й правда… а чиї будете?
— Данила Кушнiра, титаря лисянського…
— Данила Кушнiра?.. Знаю… Тож-то сестра твоя й пригадала менi когось близького… так живий ще старий Данило?
— Хвалити бога, живi, — насмiлилась врештi докинути своє слово й дiвчина.
— Радий, радий, моя макiвко… Кланяйтеся йому од Максима, якщо пам'ятає.
— Тато вас, вельможний пане, мало не щодня згадують, — вiдповiла вже смiливiше Прiся.
— Спасибi, сердечне спасибi! Перекажи йому, що обов'язково заїду в Лисянку побачитися з ним i з отцем Хомою.
I Залiзняк, кивнувши головою, попрямував повз старцiв i калiк до цвинтаря. Старцi давно вже чекали своєї жертви, i ледве до них наблизився Залiзняк, як вони, попростягавши руки, заголосили всi разом свою звичайну пiсню, пересипаючи її улесливими епiтетами, зверненими до благодiйника, що йшов повз них:
— Преславний лицарю, заступнику наш, благодiйнику наш, захистку наш, батьку наш, славонько наша!
— Не вийте, всiм дам! — гукнув запорожець i, дивлячись на всiх цих калiк, з болем у серцi й тремтiнням у голосi додав: — Ех, ви, сердешнi! Один до одного: без лiвих нiг i без правих рук… Яке лихо вас так порiвняло?
— А те саме, — похмуро вiдповiв один з калiк, — котре повернуло весь наш край на руїну…
— Напевне, велике то лихо, коли цiлий край не здолав його?
— Здолали б… та бог одвернувся… Покровителi перев'язали овець та й кинули їх на загибель.
— Якщо всi вiвцi — то туди їм i дорога! — гостро вiдповiв запорожець i заходився вiдсипати старцям у жменi мiдяки.
Усi притихли, ждучи своєї черги, а тi, що одержали милостиню, дякували жертводавцевi теплими побажаннями — зичили й здоров'я, i всяких гараздiв, i втiхи для душi, й царства небесного.
Коли Залiзняк пiдiйшов до менш покалiчених, то окинув усiх пильним поглядом iз двозначною усмiшкою.
— А, та тут, здається, й старi знайомi є, - примружився вiн, приглядаючись то до одного, то до другого обличчя.
— А є, пане полковнику, батьку Максиме! — вiдповiв старець з перекошеним обличчям.
— А що тебе покалiчило?
— Недоля та неволя.
— А чого ж ви їх не сiдлаєте?
— Бджоли матки ждуть…
— Вiд ченцiв?
— I од ченцiв, коли в степу вивелись…
— Ой чи так? — кинув запорожець оком на ряди старцiв.
— А так!
— Скажи краще, що бджоли перевелися на ос.
— А в степу, пане, чи не завелися шершнi? I пролетiти бджолi тепер важко.
— Шершнi, брате, тiльки про людське око… а коли що… то й гайда!
— Ех, батьку, коли б твоє слово, — щедро обдарувавши всiх, Залiзняк швидкою ходою подався до головного входу в Лавру.
Увiйшовши до храму, вiн пiдiйшов до ченця, що продавав свiчки. Той, побачивши полковника, зблiд i опустив очi.
"Що це? — подумав Залiзняк, придивляючись до знiяковiлого ченця. — Гра уяви, нечувана подiбнiсть чи якийсь дивовижний випадок? Щоб славний козак Найда, краса й гордiсть усього Запорожжя, його улюблений хорунжий, котрого два роки вже вважали загиблим, опинився нараз тут ченцем у монастирi? Нi, нi, цього бути не може! Це помилка, неймовiрна схожiсть… Проте чому ж чернець так страшенно знiяковiв?"
Незважаючи на те, що кругом них товпилися люди, Залiзняк вирiшив зараз же з'ясувати свiй сумнiв. Натовп уже був вiдтiснив його вiд того пiдвищення, на якому стояв молодий чернець, що продавав свiчки, але Залiзняк знову проштовхався до нього й промовив зовсiм тихо:
— Отче! Даруй, але обличчя твоє так нагадує менi мого покiйного друга, що не можу я заспокоїтися… Скажи менi, чи не брат ти, чи не родич славному запорожцевi Найдi, чи, може, ти воiстину сам вiн, врятований вiд смертi божим чудом?
Почувши цi слова запорозького полковника, молодий чернець поблiд ще дужче, якусь хвилину, здавалося, вiн вагався, не знаючи, що вiдповiсти… Та ось опущенi його повiки здригнулися, пiдвелися: на Залiзняка глянули темнi сумнi очi молодого ченця, i серце в запорожця стислося вiд цього погляду.
— Ти впiзнав мене, пане полковнику, — вiдповiв чернець тихим голосом. — Я i є той самий запорожець, котрого називали в мирi Найдою.
Якби тепер чернець схотiв навiть вiдмовитися вiд свого iменi, то Залiзняк признав би його по самому лише голосу, так добре йому знайомому.
Бурхлива радiсть сповнила його серце.
— Так це ти, любий, коханий мiй, брате мiй! — майже голосно скрикнув вiн, забуваючи, що кругом них товпляться люди, якi почали вже звертати увагу на цю цiкаву сцену. — Стривай, стривай, але що ж трапилося? Що примусило тебе кинути шаблю й надiти цю чорну рясу?
— Тут не мiсце, не час, пане полковнику… — з зусиллям вiдповiв молодий чернець, але голос його затремтiв i урвався.
— Та хоч одне слово… Яким побитом ти опинився тут? Чого? Чому?
— Потiм… потiм, — уривчасто промовив чернець, показуючи очима Залiзняковi на юрбу прочан кругом.
Справдi, їхня коротка розмова привернула до себе увагу людей.
Залiзняк поспiшив одiйти набiк, але так, щоб не згубити з очей молодого ченця. До слуху його долинули гармонiйнi звуки, що врочисто розливалися по церквi, почувся шум вiд руху багатолюдного натовпу, який ставав навколiшки… Залiзняк машинально перехрестився, але молитва не заворушилася в його душi. Несподiвана зустрiч з дорогим товаришем, котрого вiн давно вважав загиблим, перевернула нараз усi його думки i сповнила груди i радiстю, i тривогою, i подивом.
Отже, цей блiдий i суворий чернець i є той самий запорожець Найда, котрий два роки тому пропав безвiсти з Сiчi? Що ж могло примусити цього славного звитяжця сховати своє палке серце пiд холодними складками чернечої ряси?