Умираючий глянув з усмiшкою на Сару й, ворухнувши рукою, благословив її. Потiм ще раз обвiв поглядом присутнiх i промовив останнє слово:
— Простiть, молiтеся…
— Одходить, — сказав священик i почав тихо молитися. Усi мовчки стали навколiшки…
VI
У той час, коли на Правобережнiй Українi напружувалась у всiх верствах суспiльства життєва боротьба, а в повiтрi чути було запах кровi й пороху, в той самий час на лiвому березi Днiпра було цiлком спокiйно. Звичайно, внутрiшнiй зв'язок мiж двома половинами одного й того самого народу не переривався, традицiйне прагнення до возз'єднання братiв зростало, та проте зовнiшнє спiлкування було послаблене.
Заборона польської Корони переходити пiдданцям на другий берег Днiпра i суворий прикордонний нагляд хоч i не припинили емiграцiї, але все ж таки її утруднили; незважаючи на це, втiкачi проривалися й розповiдали про страхiття панського гнiту, про жорстокiсть орендарiв, панiв i ксьондзiв i про зусилля всiх католикiв та єзуїтiв придушити й зовсiм знищити православну вiру. Цi розповiдi обурювали всiх — i шляхту, i козакiв, i поспiльство, — всi вони, спiвчуваючи горю й бiдi братiв, потiшали їх надiєю, що цариця захистить вiру i їх, скривджених, вiзьме пiд свою опiку; сподiванки цi, передаючись з уст в уста, прикрашалися авторськими додатками й доходили вже у фантастичнiй формi до лiсiв i байракiв, де ховалися месники за вiкову образу й кривду.
Київ, що одiйшов iще за Андрусiвською угодою до Росiйської iмперiї, з невеликою лише смужкою землi, хоч i стояв на самому кордонi з Польщею, яка вирувала пристрастями, але тяжiв уже бiльше до своєї метрополiї. Щоправда, вiн придивлявся до хмари, що пiдiймалася праворуч, i прислухався до глухих ударiв грому, але безпосередньої участi в подiях, якi грiзно насувалися, не брав i тiльки обхiдними шляхами намагався дати їм бажаний напрямок.
За Печерами, на вiдстанi п'яти-шести верст за течiєю Днiпра, на правому високому березi його темнiв кошлатими деревами непрохiдний лiс; меж його не було видно, вiн то пiдiймався зеленими схилами, наче висока стiна, то спускався м'якими хвилями в широкi й глибокi улоговини й, розширюючись, захоплюючи пiвобрiю, бiг у далечiнь сизим серпанком. Тут, у цьому чудовому куточку, де й нинi стоїть Китаївська пустинь, а до князя Володимира було сторожове укрiплення Китайгород, тут у тi часи стояла садиба генерального обозного, оточена господарськими будiвлями й десятком хат.
Одноповерховий, досить довгий будинок, критий червоною черепицею, виглядав iз зеленi саду надзвичайно привабливо: широкий рундук, пiдтримуваний точеними й строкато розмальованими колонами, дивився привiтно з височини на велику улоговину з блискотливим ставом, за яким високою горою пiдiймався лiс. На фонi цiєї темної зеленi блищали позолоченi банi монастиря й вiдбивалися перекинутими в ставку. Лiворуч видно було синю, з срiблистими переливами стрiчку Днiпра, за якою розстилалася безмежна рiвнина Лiвобережної України, облямована сизою крайкою бору, а прямо, в прозорiй далинi, виступали з мли ясними хмарами силуети приднiпровських гiр. Взагалi краєвид був i розгонистий, i привiльний, i сповнений невимовного чару. Повiтря, пом'якшене великою кiлькiстю води й напоєне ароматами лук i лiсiв, було таке чисте й живодайне, що кожен новий одвiдувач не мiг надихатися ним i п'янiв вiд достатку кисню й пахощiв. Тiльки пересиченi груди й стомлене око могли бути байдужi до такої благодатi. У тi часи Китаївськi пущi зливалися з лiсами, якi тяглися за Василькiв до Таращi й Сквири, i були прекрасним шляхом утiкачам до Києва, а звiдти й на лiвий берег Днiпра; крiм того, по тих лiсах знаходили притулок i борцi за волю, гайдамаки, котрi орлами налiтали на панськi маєтки й замки, щоб поквитатися з своїми гнобителями, а тому панам i економам було вкрай небезпечно селитися поблизу густих i диких лiсiв: такi необачнi поселенцi щохвилини могли чекати непроханих i несподiваних гостей, одвiдини яких обходилися занадто дорого. Але пан обозний, очевидьки, зневажив такi мiркування й оселився пiд лiсом, за двi милi вiд польського кордону. Правда, вiн, бувши православним i пiдданцем Росiйської держави, мiг розраховувати, що гнанi поляками не будуть помщатися на ньому; та проте голод i нужда могли завжди штовхнути втiкачiв на звичайний грабунок i розбiй, тим паче, що сам хутiр не мав нiякого захисту й укрiплень, за винятком частоколу, що його оточував.
З огляду на заворушення й небезпеку пан обозний пропонував дочцi на час його вiдсутностi виїжджати до одного з їхнiх заднiпровських маєткiв, але Дарина завжди вiдмовлялася й заспокоювала батька тим, що пiд охороною святої обителi вона буде в цiлковитiй безпецi. Та й чого їй було боятися? Лiсових гостей вона жалiла, допомагала їм i давала притулок, а їхньому протесту спiвчувала всiм серцем: душа її горiла високою любов'ю до рiдного народу. Чутку про добродiйну панну Дарину лiсовi блукачi передавали з уст в уста, й популярнiсть її росла й перебiгала з одного лiсистого терену на iнший, проникаючи до потаємних ям i яруг. Зрештою, цi небезпечнi для кожного мешканцi нетрищ були панночцi вiрнi й вiдданi слуги, найкращi охоронцi її спокою.
Був тихий i теплий травневий вечiр. Сонце, заходячи, кидало червоне промiння на порослi лiсом кручi по той бiк ставу, клало м'якi тiнi на западини й схили, ефектно вихоплювало пiдвищення, запалювало то в одному, то в другому мiсцi червоним полум'ям став i пiдсвiчувало рожевий серпанок далини. На ганку сидiла знайома нам панна Дарина i, видно, не звертала нiякої уваги нi на чудовий ласкавий вечiр, нi на чарiвну картину бiля своїх нiг, нi на прегарну панораму околиць: її задумливий погляд тонув у туманному виступi Печорської гори, за якою звiдсiля не видно було Лаври.
Пiсля того, як Дарина побувала напровеснi з своїм батьком у Печерах, де вони трапезували в настоятеля монастиря з полковником Залiзняком, вельможний пан обозний поїхав на лiвий берег; його кликали й свої справи — по господарству великих маєткiв, i службовi — побачення де з ким, а особливо з єпископом переяславським. Треба було повiдомити в столицю про настрої на Лiвобережнiй Українi, про впливи на неї глухобунтiвливої сусiдки — Польщi, а також про стан хлiбних запасiв, на випадок, коли б довелося послати сюди вiйська. I от уже минуло бiльше мiсяця, а батько не тiльки не повертався додому, але не присилав навiть про себе нiяких звiсток. Це починало турбувати Дарину, i вона з цього приводу двiчi їздила в Печери, але нiяких новин про батька не дiзналася. Настоятель сказав, що вiн мав тiльки послання вiд превелебного отця Гервасiя, в якому згадувалося й про пана обозного, який одвiдав його; але куди вiн потiм подався, було невiдомо.
Святитель тим часом благав, щоб усi iстинно вiруючi звернули свої погляди на православну церкву в Польщi, яка загибала вiд напастi латинян, i на своїх братiв, що там знемагали.
Пiд час першої подорожi Дарина, бувши в Лаврi на службi, бачила знову в храмi ченця Найду; вiн дивився на неї неодривним, полум'яним поглядом, вогонь якого доходив до її серця й заважав молитися. Панна мимохiть оберталася в той бiк, де стояв чернець, зустрiчалася поглядом з його очима й знiяковiло опускала вiї. А втiм, перед закiнченням вiдправи Найда зник, i, незважаючи на затаєне бажання побачити його знову й поговорити про його настрiй, панна не знайшла ченця нi в лаврському дворi, нi в архiмандрита; послати ж навмисне по нього їй було незручно. За другим приїздом до Лаври вона, на превеликий свiй жаль, не зустрiла вже нiде загадкового запорожця-ченця.
Сьогоднi панна Дарина була в гостях у iєромонаха Китаївської пустинi отця Пафнутiя; вiн, мiж iншим, повiдомив їй приємну новину, що одержано звiстку вiд отця Мельхiседека: iмператриця прийняла його вельми ласкаво, журилася лихом i православного люду, i православної церкви в Польщi. Вiд цiєї звiстки Дарина, вiддана до ентузiазму справi вiри й долi братiв, якi загибають у тяжкiй польськiй неволi, страшенно зрадiла; пiд впливом свiтлих надiй вона цiлий день була в надзвичайному збудженнi, але надвечiр її охопила якась туга, подруга сердечної самотностi.
Спершись рукою на поренчата балюстради, Дарина думками поринула в недавнє минуле, мимовiльно переносячись вiд однiєї картини до другої. Настрiй у неї був журливий, i смуток пiдкрадався до її серця якимсь тяжким передчуттям. Нарештi її думки почали кружляти коло Переяслава й перенесли її туди цiлком, їй пригадався той час, коли вони жили в тому мiстi, i нараз вона вiдчула в своєму серцi приплив гострого жалю за тими хвилинами, що вiдлетiли у вiчнiсть… Вона не могла дати собi вiдповiдi, чого саме їй було жаль, але почувала, що було жаль… Перед її очима воскрес приїзд до батька з Запорожжя молодого посла. Його гарне, енергiйне обличчя, ставна, атлетична постать, а головне — палкi слова, в яких iскрилася i самовiддана любов до пригнiченої батькiвщини, i прагнення з молодою вiдвагою боротися за неї до останньої краплини кровi, — привернули її увагу й викликали спiвчуття. Вона пригадала жвавi з ним бесiди, в яких юнак малював їй картини страхiть i мук; вiн говорив, що стогiн стоїть за Днiпром i лине по всiй руськiй землi. Звичайно, вона чула й ранiше про пригноблення правослаэного люду в Польщi, але намальованi вогненним словом запорожця картини пiдiймали в її серцi почуття кривди й викликали в ньому новi, не вiдомi ранiше пориви — пiти на допомогу страдникам i послужити батькiвщинi. Само собою зрозумiло, що й запорожець в її очах був героєм, який прагнув великого подвигу, а тому й прихиляв до себе її душу: а втiм, їхнє сердечне зближення було перерване його раптовим вiд'їздом, а незабаром вона з батьком переїхала в пiдмiський хутiр Китаїв, бо обозному треба було часто бувати в Києвi у службових справах.