Минуло два роки… I ось вона несподiвано зустрiла того завзятого запорожця в чернечiй рясi, збайдужiлого до iнтересiв життя… Авжеж… у неї саме вiд того й щемить серце: хто ж порятує конаючий народ, коли найкращi сини України одiйдуть вiд боротьби й поховаються — чи по хуторах, чи в похмурих монастирях?.. О, як їй шкода цiєї молодої сили, що гине марно в найпотрiбнiший час… "Що примусило його вiдмовитися вiд славного подвигу? Хто вирвав з його серця любов до батькiвщини? Хто погасив полум'я, яке палахкотiло в ньому?" — цi питання давно мучили дiвчину, а тепер з новою непереборною впертiстю точили їй душу. "Та чи погасло воно?" — закрадався сумнiв, i перед її очима, нiби живий, постав чернець; гарне обличчя його, опушене невеликою борiдкою, здається вiд чорного покривала особливо блiдим, але в кожнiй рисочцi його тремтить життя; рiвний з маленьким горбиком нiс i смiливо окресленi брови надають йому особливої виразностi, а блискучий погляд… "Нi, полум'я в ньому не згасло, воно тiльки таїться й бризкає iскрами, але може кожної митi спалахнути страшним вогнем… Нi, пiд цiєю рясою б'ється вiдважне серце, але в глибинi його криється якась незбагненна таємниця!" — Дарина зiтхнула й провела рукою по холодному лобi, немов стираючи з нього надокучливу, настирливу думку…
У цей час на порозi дверей, що вели до внутрiшнiх кiмнат, з'явилася дiвчина й сказала ясновельможнiй паннi, що якiсь старцi просяться на нiч, то чи пустити.
— Старцi? Жебраки? — стрепенулася вiд задумливостi Дарина. — Звiдки?
— Не питала! — вiдповiла служниця.
— Прийми, прийми їх, — пожвавiшала панна. — Дай їм мiсце в великiй хатi, що бiля пекарнi… та зараз же нагодуй: вони, мабуть, голоднi… може, кiлька днiв i крихти в ротi не мали.
— На те вони й жебраки… всякому своє.
— Тож бiжи та скажи ще тiтцi Мотрi, щоб налила їм корцiв зо два пива i по чарцi оковитої дала… А я потiм зайду розпитаю їх.
Коли через пiвгодини панна Дарина ввiйшла до великої хати, старцi, пiдкрiпившись уже доброю вечерею та оковитою, вiдпочивали, попиваючи пивце. Троє сидiло за столом, а двоє розляглося на лавах. Засмаглi, обвiтренi обличчя їхнi, змарнiлi вiд утоми й голодування, зовсiм не нагадували зморщених облич старцiв; вiдрослi бороди й чуприни не свiтилися сивиною, а очi дивились пильно й часом спалахували похмурим вогнем. Стрункi постатi їхнi були гнучкi, а крiзь дiрки в лахмiттi видно було залiзнi м'язи, що свiдчили про фiзичну силу. Серед цих лiсових гостей був i той високий старець, який стояв коло папертi Лаври на дерев'янцi, без ноги, з викрученою рукою. Тепер вiн стояв посеред хати на двох довгих i мiцних ногах, потираючи здоровi руки, й пахкав люлькою.
При появi панни Дарини всi посхоплювалися з своїх мiсць i, низько вклонившись, почали вiтати й дякувати їй за хлiб, за сiль, за ласку, їхнi темно-бронзовi, суворi обличчя свiтилися щирою усмiшкою, а голоси навiть тремтiли вiд розчулення, коли вони висловлювали паннi сердечне спасибi й усякi побажання, закликаючи на неї ласку господню.
— Не менi, браття, дякуйте, а милосердному боговi, — вiдхилила вiд себе подяку Дарина. — Ну, та чого ж ви стоїте? Потомилися, здорожилися? Сiдайте, сiдайте, i я сяду та й поговоримо щиро: ви знаєте, що хата моя — покришка.
— Знаємо, знаємо, вельможна панно! — весело загомонiли всi.
— Не тiльки ми знаємо тебе, панно, добродiйнице наша! Кожен iде до тебе, як до сестри чи до янгола!
— Саме як до янгола, — пiдхопили iншi.
— Що ви, панове? — спалахнула й зашарiлась Дарина. — Грiх величати мене, грiшну, таким словом! Скажiть краще, звiдки ви й куди?
— Та ми з рiзних мiсць, — вiдповiв високий жебрак, який бував уже в Києвi не раз. — Оцей кирпатий з-пiд Бара, з нього, чисту правду сказавши, п'ятнадцять шкур здерли — полюбився, видно, економовi й орендаревi-жидовi… За п'ятнадцятим разом таки надумався: пустив їм червоного пiвня та й до нас у лiси та байраки на прохолоду подався.
— А цей ось — теж з Подiлля, — провадив далi київський жебрак, показуючи на iншого прочанина. — Служив у Немировi, в княжого економа, пана Лемкiвського; той економ, жонатий уже, навiть двох дiтей мав, — накинув оком на його молоду жiнку та й одняв! Ну, це йому не сподобалося, взяв вiн панського доброго, у срiбнiй оправi, ножа й зарiзав економа, а потiм йому стало жаль молодої вдови й сирiток, то вiн од доброго серця i їх порiшив…
— А його молода дружина? — спитала Дарина.
— Дружина повiсилась того ж дня… трохи ранiше, — похмуро вiдповiв прочанин з Немирова й одвернувся.
— А ось вони з Вишнякiв, що за Вiнницею, пан диякон…
— Що? — здивувалася Дарина, переводячи погляд на прочанина атлетичної будови: кошлата, вогненного кольору борода й таке ж настовбурчене в усi боки волосся обрамляли його рябе з широким носом обличчя, надаючи йому звiрячого виразу; але синi лагiднi очi суперечили всьому його вигляду й пом'якшували враження.
— Воiстину, ясновельможна панно, — вiдповiв низьким басом, що виявляв оксамитну октаву, атлет, який стояв у кутку, освiтлений промiнням вечiрнього сонця. — Я колишнiй служитель вiвтаря, диякон Воскресенський; губернатор вiнницький одняв у добродiйника мого, отця Антонiя, церковну руту, а єгда ж той почав обстоювати землю, то звелiв зацькувати його псами… Пошматували смердючi пси чесного отця, а губернатор приїхав з ксьондзами повернути нашу православну церкву на костьол… Ну, я не дав їм чинити наругу над нашою святинею: замкнув тих панiв i ксьондзiв у церквi i пiдпалив її. Гаразд, що збiглися нашi селяни й допомогли, нанесли соломи. Церква горiла, як свiчка, i вкупi з вогнем несла до неба нашi останнi молитви.
— Годiї — спинила його вражена до глибини душi панна. Вона була надзвичайно блiда, а очi її блищали сльозою. — Годi про цi страхiття; розповiдi про них падають на моє серце вогнем. А як же їх бачити чи пережити душею! Бiднi ви, бiднi страдники! У вас усi втiхи вiднято, й лишилася замiсть них сама помста. Та чи радiсть вона, друзi? Нi! Зойк знiвеченого життя, крик останньої боротьби! Ох, братове мої, не пiддавайтеся ви цiй утiсi, вона п'янить, але не дає сили й стiйкостi в боротьбi!.. Треба всiм з'єднатися й дiяти спiльно, щоб визволяти себе з лядської неволi й захистити вiд латинян святу православну церкву.
— Слова твої, ясновельможна панно, сама iстина! — зарокотав октавою диякон i зупинився. — Та плоть немiчна й прагне воздати кожному по дiлах його…
— А що ж, братове, нового нiчого немає? — заговорила знову пiсля короткого мовчання Дарина. — Чи не вгамовуються в своїх звiрствах ляхи, чи не соромляться свого блюзнiрства латиняни?