Дарина звелiла зараз же ввести цього посланця од владики, а сама вся поринула в послання, яке зняло в нiй цiлу бурю почуттiв.
Тихо рипнули дверi, i хтось несмiливо ввiйшов до свiтлицi; але Дарина, заглибившись у читання, нiчого не чула… Нарештi прибулий ненароком чи з намiром кашлянув.
Панна здригнулась i, обернувши до вхiдних дверей обличчя, побачила чорну постать коло одвiрка… Нараз вона тихо скрикнула й вiдсахнулася вiд несподiванки: перед нею стояв Найда!
— Ти? — радiсно вирвалося в Дарини; вона швидко пiдвелася з мiсця й мимоволi подалася вперед. — Звiдки? Як? — Дихання спинилося в її грудях, обличчя зашарiлось, i вона стала посеред кiмнати, розгублена, збентежена, з листом iгумена в руках.
— Мене прислав до твоєї милостi, ясновельможна панно, превелебний отець i молiльник наш iгумен печорський, — вiдповiв, шанобливо вклонившись. Найда.
— Справдi… так… Вiн пише про це… — отямилась дiвчина й почервонiла ще дужче. — Але я не сподiвалася побачити… Я гадала, що тебе вже немає тут… ми були з батьком ще раз у Печерах… i не бачила тебе…
— Я нiколи не виходжу з своєї келiї… ранiше я стояв коло ящика з свiчками, а тепер попросив, щоб мене увiльнили вiд цього послуху… Я сьогоднi вперше виїхав… Але де ясновельможний пан, батько твiй? Отець iгумен наказав передати йому уклiн…
— Батька немає… вiн поїхав у справах вiйськових на лiвий берег i досi ще не повернувся.
— То ти тут сама?
— Сама з думами своїми, — додала тихо Дарина, й голос її прозвучав чомусь сумовито.
— Сама в такому вiдлюдному лiсовому хуторi? Хiба мало що може тут учинитися! — з тривогою промовив iнок.
— Ну, зi мною живе старенька тiтка й челядь. Ляхи сюди не поткнуться, а гайдамаки не страшнi менi… Та чого ж ти стоїш? Розкажи, що знаєш; пан iгумен пише, що ти маєш щось на словах менi передати.
Дiвчина знову сiла на своє мiсце коло столу, а Найда присiв на один з ослiнчикiв, що стояли бiля вiкна, й почав розповiдати паннi про утиски, якi чинять ляхи жiночому Лебединському монастиревi. Вiн сказав їй, що отець iгумен уже одписав пановi генерал-губернаторовi київському, прохаючи його докласти всiх можливих зусиль, щоб захистити цей нещасний монастир, але просить ще окремо вельможну панну, щоб вона попрохала ясновельможного родителя свого одписати про те ж саме пословi чи комусь iз знайомих осiб польських, щоб вони "в сьому дiлi допомогу тому монастиревi чинили та оборонили його од зазiхань латинян".
Дарина слухала мовчки слова молодого ченця; її довгi вiї були опущенi й прикривали очi, але груди високо пiдiймалися, виказуючи глибоку схвильованiсть дiвчини.
— О господи! — промовила вона, коли Найда замовк. — Що ж робити тепер? Батька немає, i не знаю, коли вiн повернеться… А мого слова не послухає нiхто. Та чим тут допоможуть нашi слова?.. — Вона махнула рукою й додала швидко: — А що, чи не чути чого вiд отця Мельхiседека?..
— Немає нiяких вiстей!
— От i батько поїхав на той берег Днiпра. Дiстав наказ заготувати для вiйська провiант, а куди тi вiйська рушать — не знає, тiльки думка була, чи не на Польщу.
— Нi, панно, на це мало надiї, - вiдповiв чернець. — Москвi немає коли клопотатися нашими справами, та хоч би й схотiла вона, то не могла б заступитися, бо сусiднi держави не дозволили б.
— Ну, вони їй не страшнi, та й батько завжди казав, що Росiї бажано було б прийняти пiд свою протекцiю i правий берег.
— Про це нема чого й сперечатися… i буде це напевне… та тiльки тодi, як розпадеться Польща… а що вона незабаром розпадеться, в цьому я можу ручитися своєю головою.
— Доки сонце зiйде, роса очi виїсть! — зiтхнула Дарина. — Що ж буде з цим краєм до того часу?
— Руїна, — похмуро вiдповiв чернець.
— Ох, не говори так холодно, так суворо! — зойкнула з болем у голосi Дарина й навiть мимохiть простягла руки до молодого ченця. — Тепер пiдiймається таке повстання, яке було за славної пам'ятi гетьмана Богдана!.. Воно вiдiрве назавжди вiд Польщi Україну! Так, вiдiрве!.. Не дивися ж так холодно, так суворо! Не однiмай у мене цiєї останньої надiї, без якої вже немає менi щастя на землi!
У голосi Дарини пролунала така щира журба, що чернець швидко пiдвiв опущенi додолу очi й здивовано глянув на дiвчину.
— Авжеж, — пiднесено говорила дiвчина, — тепер не те! Ти покинув свiт, ти замкнувся в своїй келiї й не знаєш, не бачиш нiчого, а я знаю! До мене сюди, на наш хутiр, навiдуються лiсовi гостi, вони розповiдають про те, що робиться навкруги. Народ скрiзь готовий, вiн тiльки жде гетьмана й гасла! Ось i сьогоднi прибилося до нас п'ятеро таких калiк… Вони йдуть шукати у Печорський монастир ватажка.
— У Печорський монастир? — здивовано промовив чернець.
— Так, у Печорський монастир; вони кажуть, що по всiй Українi розiйшлася чутка, нiби в Печорському монастирi ховається од свiту уславлений лицар Найда, який живе ще з часiв славного гетьмана Богдана, й що, коли вiн скине рясу й пiднiме булаву над Україною, тодi, — натхненно говорила Дарина, — всi зберуться до нього, загримить давня слава України, пiдлетять останнi орли, й одiрвуть її вiд Польщi, й понесуть на своїх крилах до нової слави й долi!..
— Звiдки вони довiдались про моє iм'я?.. Навiщо сплели його з цiєю казкою? — схвильовано промовив чернець.
— Народ пам'ятає про твої лицарськi звитяги! Скiльки разiв говорили менi гайдамаки про тебе, про твої славнi дiла, — чого ж дивуватися, що вони пов'язали твоє iм'я з iменем гетьмана Богдана i ждуть од тебе такого ж порятунку, як i вiд нього?.. — Дарина помовчала хвилину й потiм додала з гiркотою: — Нещаснiї Вони шукають лицаря Найду, а знайдуть тiльки Найду-ченця!
Чернець нiчого не вiдповiв… Вiн знову втупив очi в землю, тiльки обличчя його стало непроникне й блiде, а чорна ряса то пiдiймалась, то опускалась на грудях, виказуючи його сильне хвилювання.
У Дарини вирвалося стримане зiтхання… В кiмнатi запала мовчанка, в розчинене вiкно влетiв тихий нiчний вiтрець i принiс iз собою хвилю пахощiв квiтучих лип… Здалеку долинув протяглий дзвiн… Найда здригнув, пiдвiвся з мiсця й перехрестився. Дверi свiтлицi тихенько рипнули, i в кiмнату ввiйшла лiтня жiнка, убрана в дорогий байбарак з коштовним намистом на шиї й довгою бiлою намiткою на головi.
— Благослови, отче, — промовила вона побожно й, схиливши голову, пiдiйшла до Найди.
— Не достойний я, вельможна панi, смиренний чернець, роздавати благословення, — вiдповiв Найда й, пiдвiвши голову до божницi, заставленої iконами, додав: — Але хай буде ласка господня з усiма вами!
— Амiнь, — вiдповiла панi й, перехрестившись, звернулася до Дарини: — Проси ж, доню, чесного панотця хлiба-солi нашої скуштувати.
— Не вiдмовся, пане! — промовила, вклонившись, Дарина. Найда мовчки погодився, i всi троє пiшли до трапезного покою. Трапезна в пана генерального обозного вже багато чим вiдрiзнялася вiд старосвiтських покоїв козацької старшини. На чисто побiлених стiнах хоч i висiли портрети гетьмана Богдана та козака Мамая, але тут же поряд висiло й кiлька iнших картин в дорогих позолочених рамах. Мiж старовинних липових лав, накритих за давнiм звичаєм червоними сукнами й килимами, стояло кiлька фотелiв, оббитих голубим адамашком; бiла кахляна груба з зеленими по нiй малюнками далеко виступала вперед. На стiнi висiв годинник, на довгих полицях виблискував дорогий позолочений i срiбний посуд, а в заскленiй шафi стояв англiйський порцеляновий сервiз. Довгий стiл, накритий бiлим обрусом, був заставлений усiлякими стравами й напоями. Посеред столу у високих бронзових канделябрах горiли восковi свiчки. В одчиненi вiкна свiтлицi вливалася чудова прохолода тихої лiтньої ночi. Усi посiдали за стiл… Незважаючи на пильнi припрошування, Найда їв мало й неохоче.
Пiсля перших двох-трьох фраз розмова знову перейшла до теми, яка всiх цiкавила, — до людського лиха, що дедалi зростало на Правобережнiй Українi.
— Ох, горе, та й годi! Карає нас, отче, господь за нашi грiхи! — промовила, зiтхнувши, панi. — А з чим присилає до нас отець i молiльник наш iгумен печорський!