Выбрать главу

— Але якщо такi небезпечнi шляхи для мене, то ще небезпечнiшi вони для тебе, — палко заперечила панна. — Схизматського ченця кожен шляхтич вважає за свiй священний обов'язок замучити. Нi, нiзащо я не погоджуся наразити твоє життя на небезпеку.

— Та кому потрiбне це життя, кому воно дороге?

— Менi першiй, — швидко мовила Дарина, але, вiдчувши, що кинула зайве слово, тут же додала, переводячи подих: — I кожному, хто любить народ свiй… Тiльки ти закрився рясою од друзiв i таїш у своєму серцi холод до них.

При цих словах Дарини Найда поблiд i замовк, неспроможний погамувати шалене биття серця: груди його високо пiдiймалися, очi загорiлись вогнем. Десь глибоко на днi серця затрiпотiло щось гаряче, ладне зiрватися з його побiлiлих уст.

Зашарiвшись од хвилювання, Дарина не одривала погляду вiд цього збентеженого, але прекрасного й благородного обличчя, їй здавалося — iще одна хвилина, i вона почує од ченця щось фатальне i таємниче, те, що вiн берiг у своєму серцi пiд складками цiєї холодної ряси… I вiд цього чекання серце її завмерло й спинилося в грудях.

Коли нараз їм заступила дорогу дивна постать.

Дарина мимоволi одсахнулася. Перед нею стояла згорблена, кривобока стара в спiдницi i якомусь драному татарському халатi; голова її була закутана хусткою так що у вузьку трикутну щiлину тiльки визирали блискучi очi та верхня частина гачкуватого носа. По широких плечах i зiгнутому дугою стану можна було судити, що баба замолоду була високого зросту й геркулесiвської будови.

— Ясновельможна панно, багата, вродлива та безталанна! — заговорила стара грубим рипучим голосом. — Дозволь менi свою ручку бiлу, скажу тобi всю правду, — що було з тобою, що жде тебе i що в мислях має той, на кого думаєш.

Дарина здригнулась: ця потворна вiдьма немов читала у неї в думках i пропонувала вiдповiдь на пекуче питання, яке її мучило.

— Не бiйся, такої циганки, як Зоя, свiт ще не бачив: од мого ока нiщо не сховається, — провадила стара, — всяку глибину воно осягне, землю й камiнь проб'є, а серце пройме наскрiзь i виявить, що в ньому засiяно i яке зiлля з того може вирости… — I вона блиснула очима на Найду. — Дозволь ручку.

Дарина постояла якусь мить нерiшуче, але, поборовши себе, вiдповiла, нарештi, спокiйно:

— Спасибi тобi, циганко, за бажання розказати менi про мою долю, але всяке ворожiння я вважаю за грiх, та й чи було б цiкаве життя, коли б ми знали, що з нами завтра станеться? В невiданнi все наше щастя.

— Добрий розум дав тобi господь — i пановi обозному личив би, а серце в тебе єдине на всю Україну!.. Чужа вона менi сторона, а от як поблукаєш по нiй, то од стогону та слiз i циганське серце трiскається, як пiд добрим молотом пiдкова.

— Ходiм, стара, — рушила до ганку Дарина, — я звелю, щоб тебе нагодували, й дам що-небудь на дорогу.

— Постривай хвилинку: милосердя твоє вiдоме по всiх лiсах i яругах… сестрою тебе лiсовики вважають… А я от дивлюся на тебе й бачу, що багато вiд тебе свiтла йде, i в свiтлi тому грiються голоднi та холоднi, та не тiлом тiльки, а й духом… усi тебе благословляють… та ось тiльки горе, що ти гарна! Краса жiноча на погибель: од краси тої й загартованi серця м'якнуть.

— Бог з тобою, стара, — усмiхнулася Дарина, — яка з мене красуня. Тiльки й того, що не страшно дивитися.

— Ой, не лукав! Сама знаєш цiну цiєї диявольської сили, краси… — А от хочеш, я тобi поворожу! — нараз звернулася циганка до ченця, що стояв збоку й прислухався iз завмиранням серця до слiв старої, її несподiване звертання примусило його здригнутися й вiдступити назад з якимсь мiстичним жахом.

— Одiйди вiд мене, — немов заблагав чернець, i в голосi його почувся трепет. — Хто зрiкся свiту, тому не годиться й слухати твоїх слiв, бо знанням твоїм, якщо воно не є просто обманом, керують не свiтлi, а темнi сили. Смиренному розумовi й вiдданому на служiння господевi серцю грiшно й подумати навiть пiдняти завiсу майбутнього, опущену перед нашим зором божим провидiнням.

— Не хочеш дати руки — не треба; я й без неї бачу твоє серце наскрiзь пiд цiєю чорною рясою. По очах твоїх читаю твою долю, — люто засичала циганка. — А, злякався, затремтiв! То слухай же. До вiрного ока й мiцної руки дала тобi доля й сильне слово, а коли господь бог обдарував тебе так, то не на те, щоб ти закопував у землю талант свiй! Не на те вiн урятував тебе вiд леза ножiв i бурi полум'я, щоб ти чернечою рясою затулився од батькiвщини, не на те вiн пом'якшив серця вбивць i вселив у них замiсть злостi любов до тебе, щоб ти вiдплатив за те чорною невдячнiстю! Не на те вiн щитом своїм прикрив тебе од татарського списа на Базавлуцi осiнньої ночi…

— Хто ти? — з жахом скрикнув чернець, вiдступаючи й захищаючись руками вiд цього страховища, що наступало на нього й погрожувало сучкуватим костуром. — Звiдки тобi вiдоме те, що й вiд мене приховане? Небо тебе посилає сюди чи пекло?

— Як хочеш! Але я твої думки бачу наскрiзь, i ти це знаєш, а тому й тремтиш… Мужнє серце твоє не вiдало страху на полi бою серед бурi, стогонiв i зойкiв, серед шаленства смертi, а зараз воно тремтить у твоїх грудях, як спiймана пташка, i знаєш чому? Тому що вiдчуваєш провину й неправду…

— А-а! — простогнав Найда i майже впав на лаву, котра, коли вiн одступав, трапилась йому пiд ноги. Вигляд у нього був жалюгiдний. Невимовнi страждання вiдбилися закам'янiлою судорогою на його побiлiлому обличчi: холодний пiт виступив на чолi великими краплями, розширенi вiд переляку очi не вiдривалися од страшної циганки, що видивилась, мов очкова змiя, на свою жертву. Не менше, нiж Найда, була приголомшена й Дарина, — їй здавалося, що ця циганка з'явилася сюди просто з пекла, щоб повiдати щось жахливе.

— Так! Провина й грiх, страшний грiх лежить на тобi! — говорила циганка. — Вищi сили призначили твоє серце на порятунок вiтчизни, а ти що надумав? Ти хотiв оддати його в руки жiнки… Пам'ятаєш нiч на Трубежi?

— Спинись! Нi слова! — скрикнув, мов ужалений. Найда й, кинувшись на циганку, вхопив її за плечi. — Або присягаюсь богом, що ця ряса не врятує тебе!..

— Оце-то так, — захихотiла зловтiшно стара, — спалахнув лицарський дух, а сила, бачу, не пропала… Гляди ж, — провадила вона далi вiщим голосом, одступаючи на крок вiд Найди, — незабаром ударить закличний дзвiн, i коли твоя патериця перетвориться на спис, а чотки — в свинцевi кулi, тодi ти повстанеш i твоя чорна ряса повiється чорною хмарою i вкриє всю Україну! Та горе тобi, якщо ти ухилишся вiд заклику, — лиховiсне закричала стара, наступаючи на Найду i блискаючи палаючими очима, — ганьба впаде на твою голову, печать Каїнова ляже на виду твоєму, одмахнуться вiд тебе люди, навiть звiрi цуратимуться тебе! Нiякi стiни монастирськi не врятують тебе вiд страшної кари. Сам бог одверне вiд тебе обличчя своє, тисяча прокльонiв повиснуть над тобою й потягнуть твою душу аж на дно пекла!

Мов прибитi громом, стояли непорушне Дарина i Найда, охопленi нелюдським жахом. Коли ж вони отямились i оглянулись кругом, циганки вже не було: вона зникла раптово, мов провалилася в землю.

Дарину вивела з зацiпенiння служниця.

— Панно, ясновельможна панно! — гукала вона, пiдбiгаючи. — До нас приїхав якийсь значний панотець iз Києва, в рясi єдвабнiй i в клобуцi, може, чесний владика.

— Де, де? — стрепенулася Дарина.

— Його велебна милость пiшли в будинок, у велику свiтлицю. Дарина прожогом кинулася в пекарню, зробила потрiбнi розпорядження й, причепурившись, поспiшила в свiтлицю до гостя.

Назустрiч їй пiдвiвся високий на зрiст, мiцної, козацької статури чернець. Приємне обличчя його, обросле широкою, чорною з сивизною бородою пашiло здоров'ям, а очi iскрилися радiстю й надiєю. На могутнiх грудях архiпастиря видно було панагiю й золотий хрест.

— Боже! Яка честь нашому дому! Високопревелебний настоятель отець Мельхiседек! — скрикнула Дарина й квапливо пiдiйшла пiд благословення владики.

— Хай буде над тобою десниця Всевишнього! — промовив настоятель i тричi перехрестив нахилену голову дiвчини.