— Хай буде благословенне її iм'я! — побожно промовив архiмандрит. — Одначе менi пора; паства моя занадто довго жде пастиря! Поспiшаю радiсно: приспiв убо слушний час.
Коли владика вийшов на ганок, до нього пiдiйшли всi пiд благословення: за панами наблизилась челядь, а за челяддю й лiсовi гостi. Благословляючи лiсових гостей, Мельхiседек сказав їм загадково:
— Калiки й нужденнi! Живете ви iменем Христа, а незабаром, може, й стати за Христа буде потреба!
— Звели, найпреосвященнiший владико! — прогудiв октавою колишнiй диякон i почервонiв, знiяковiвши.
— Благослови тiльки, — вирвався з натовпу другий голос.
— Амiнь! — кинув їм коротко архiмандрит i зник у просторiй каруцi. Ляснула пуга, й шестерик ситих коней легко пiдхопив екiпаж: здригаючись i погойдуючись, покотила колимага по м'якому зеленому подвiр'ю, а як проминула браму й виїхала на монастирський шлях, то зняла хмару бiлої куряви, що довго клубочилася вдалинi.
— Даруй, вельможна панно, менi теж пора! — мовив Найда до дiвчини й на прощання шанобливо вклонився.
— А його превелебнiй мосцi коня? — звернулася Дарина до одного з челядникiв, що стояв ще коло ганку.
— Насилу осiдлали, — вiдповiв стайничий, — огир майже не виїжджений. Тiльки цей i був дома, а то шестерик пiшов пiд святого владику… Не знаю, як ченцевi й сiсти на нього…
— Давайте! Менi не первина! — завоїсто вiдповiв Найда, i щоки йому спалахнули полум'ям.
Два челядники ледве могли втримати за гнуздечку гарного, але шаленого коня; вiн хропiв, поводив у гнiвi кривавими очима, мотав головою й ставав дибки, та так високо, що, здавалось, ось-ось перекинеться навзнак. Земля грудками летiла з-пiд його копит, а пiна з вудил…
— Добрий кiнь! — блиснув очима Найда й смiливо пiдiйшов до огиря.
— Будь обережний! — скрикнула Дарина.
— Не турбуйся, панно! — усмiхнувся чернець i, скориставшись миттю, коли кiнь став на переднi ноги, блискавично вхопив повiд i скочив на коня. Сторопiвши i злякавшись, огир заiржав i кинувся спершу в один бiк, а потiм у другий, хвицаючи заднiми ногами, стаючи дибки, щоб скинути з спини ненависного вершника, але Найда сидiв у сiдлi, наче прирiс, i так врештi здушив ногами коня, що той одразу вiдчув, що цього супротивника не здолати, — i пiсля кiлькох стрибкiв помчав покiрно вперед.
— От так лицар! Бачили?! Такого змiя приборкав! Ху ти, аж душно стало! Козак, на весь свiт козак! — весело загомонiли старцi, а один з них, що ходив на дерев'янцi, навiть вигукнув: — От кого б за гетьмана!
Вершник зник з-перед очей; розiйшлася по роботах челядь, старцi пiшли по свої торби в хату, а Дарина все нерухомо стояла, втупивши очi в туманну далечiнь, i почувала, як холод самотностi пiдкрадався до її серця…
VII
Коли минула перша хвилина зацiпенiння, яке охопило всiх пiсля смертi священика, Петро пiдiйшов до Сари й шепнув їй на вухо:
— Ходiм, баритися не можна, вони можуть побачити, що тебе нема, — тодi всiм нам кiнець.
Сара, не кажучи й слова, пiшла за Петром, тихо вийшли вони в двiр i мовчки спустилися до берега рiчки.
Була вже пiзня нiч, глибоко в височинi сапфiрового неба стояв уповнi срiблистий мiсяць, i ясне сяйво його, здавалося, лилось широкими потоками на сонну землю й спускалося тремтливими срiблистими дорiжками в таємничу глибину нерухомо застиглої рiчки.
Петро й Сара йшли мовчки, пригнiченi враженням вiд сцени, свiдками якої допiру були. Нарештi вони повернули в леваду, що прилягала до берега рiчки.
— Слухай, Саро, — заговорив Петро, стискуючи руку дiвчини в своїй руцi, — чи пам'ятаєш ти все те, про що ми говорили тобi?
— Пам'ятаю, Петре, — вiдповiла вона тихо.
— Пам'ятай же: передусiм, як повернешся додому, прокрадься в свою кiмнату так обережно, щоб тебе нiхто не побачив, а потiм не дай помiтити нi батьковi, нi iншим, що ти чула щось iз їхньої розмови. Коло корчми вашої повсякчас вартуватиме хтось — я, або Прiся, чи хто iнший, i ось, коли твiй батько почне рихтуватися до вiд'їзду, ти тої ж хвилини вивiсь бiлу хустку на своєму вiкнi. Якщо ж батько надумає щось iнше… ще гiрше, то повiсь на вiкно червону хустку, тодi вже я знатиму, що робити… Крик пугача буде тобi знаком, що я вжив заходiв.
— Ой, Петре! Страшно менi… боязко, — прошепотiла Сара, тулячись до нього.
— У самого душа завмирає, - похмуро промовив Петро. — Ех, коли б це був не твiй батько, то за одну хвилину я заспокоїв би i тебе, i всiх.
Сара вхопилася за плечi парубка i втупила в нього свої величезнi очi, якi ще дужче розширилися вiд страху.
— Нi, нi, будь спокiйна, як домовились, так i буде зроблено. Велика небезпека в тому дiлi, що ми задумали, боронь боже не пощастить, тодi геть усе село загине… Заради тебе тiльки, Саро, на це я зважився, а якщо вже зважився, то знай — слова свого не зламаю!
— Петре! Чим вiддячу я тобi? — прошепотiла Сара, припадаючи до його плеча.
— Нiчим, Саро, нiякої менi подяки вiд тебе не треба. Ти врятувала нас, i ми повиннi вволити твою волю… Але ходiм, — вiн м'яко вiдсторонив вiд себе дiвчину. — Мiсяць уже хилиться до рiчки… не можна гаяти часу. Зайва хвилина може зiпсувати все.
Вiн узяв Сару за руку, й вони рушили хутко вперед, їм тепер треба було перейти найнебезпечнiшу частину дороги — пустирище коло корчми. Дiйшовши до краю левади, Петро й Сара зупинилися в тiнi розлогої старої липи й обдивилися кругом.
Мiсяць уже хилився до заходу й здавався тепер великою золотою кулею.
— Нiкого, — тихо прошепотiв Петро. — Здається, нiхто не помiтив, що тебе немає дома. Дивися, дверi так само замкнутi, навколо тихо.
— Еге ж, еге, — вiдповiла пошепки Сара. — Вони так кричали, що, мабуть, не чули нiчого.
— Ходiмо ж, вони можуть почати роз'їжджатися до свiтанку.
— Ой Петре! — придушене ридання вирвалося з грудей Сари, i вона з слiзьми припала до грудей парубка.
— Не бiйся, Саро, заспокойся… Спи спокiйно, цiлу нiч не одiйду я вiд твого дому, i коли що… — очi парубка так блиснули пiд чорними бровами, що Сара й без слiв зрозумiла, що жде того, хто б намiрився важити на її життя.
— Щастя моє, золото моє! — скрикнула вона тихо, обнявши Петра за шию. Петро палко притиснув до себе дiвчину й заговорив глухим, уривчастим голосом, одхиляючись вiд неї й дивлячись кудись убiк.
— Слухай, Саро, зараз нам треба попрощатися хтозна на який час… а коли той жид, якого батько єднає тобi за чоловiка, коли вiн, собака, наважиться…
— Петре! — палко перебила його Сара, здiймаючи до неба руки. — Богом великим, якого я пiзнала в вас, присягаюся тобi, що, крiм тебе, не назву нiкого, нiкого своїм чоловiком, i коли що, то будь спокiйний: не побоюсь i вмерти, щоб лишитися вiрною тобi i твоєму боговi, котрий став тепер i моїм.
— Мила моя! — палко промовив Петро й нiжно пригорнув до себе дiвчину. — Господь милосердний не допустить тебе до смертi, вiн захистить i врятує нас. Пам'ятай лише все, i тiльки-но я пiдсаджу тебе в вiкно, ти зараз же зачини його й постарайся закласти все так, як було.
— Пам'ятаю, пам'ятаю.
— Прощай же!
— Серце моє! — Дiвчина знову припала до грудей парубка й застигла в поривi нiмого одчаю. Якусь хвилину Петро мовчки пригортав її до себе.
Маленька хмаринка набiгла на мiсяць i вкрила таємничою тiнню всю околицю. Петро насилу вiдiрвався од Сари й промовив рiшуче:
— Ходiм… Треба поспiшати.
Вiн узяв Сару за руку, й вони кинулися бiгти через пустирище. Перебiгши його й перескочивши через лiсу, вони повернули в провулок i дiйшли до плоту, що оточував корчму. Петро перелiз через плiт, пересадив Сару, й, ховаючись у довгiй тiнi, що простяглася вiд корчми, вони нечутно пiдкралися до вiкна Сариної свiтлицi й, затаївши подих, зупинилися коло стiни. Сарине вiкно лишалося вiдчинене, так як вона його й покинула, а крiзь щiльно зачиненi вiкна великої свiтлицi просочувалися тоненькi, як волосинка, смужки свiтла й чути було голоси.