Парубок з полегкiстю зiтхнув.
— Вони не помiтили, — прошепотiв вiн упевнено. — Прощай же, серце моє.
— Прощай, мiй соколе! Прощай, моє щастя! — Сара обняла Петра за шию й припала до нього довгим беззвучним поцiлунком.
Петро пiдняв її, мов пiр'їнку, пiдсадив у вiкно, ще раз припав до її гарячих уст, ще раз прошепотiв їй:
— Пам'ятай усе! — i хутко зник у тiнi.
Зоставшись сама в своїй свiтличцi, Сара насамперед скинула сукню й, нечутно пiдкравшись до своєї засiдки, завмерла, чуйно насторожившись. Але в сусiднiй кiмнатi не чути було нiчого.
"Що це, чи не пороз'їжджалися вони всi?" — здивовано подумала Сара, але в цей час у кiмнатi почувся шепiт, а потiм голосно й озлоблено заговорив рабин:
— Пам'ятай же, Гершку, i зроби усе точнiсiнько так, як ми сьогоднi вирiшили. Через три днi, як виїдеш з дочкою в Умань, по дорозi заїдь у Лисянку й розкажи губернаторовi все, що знаєш, про цих проклятих гоїв-гайдамакiв: нехай ляхи покарають їх так, щоб i iншим не кортiло переховувати цих розбiйникiв.
— I нехай потiм за цю розправу помстяться самим ляхам гайдамаки, — пiдхопив другий голос.
— А тi клятi гої хай рвуть одне одного до скону днiв, мов скаженi пси, — просичав третiй, — i нехай загинуть усi, як фiлiстимляни, як вавiлоняни, як полчища фараоновi!
Сара вхопилася руками за груди й ледве стримала радiсний крик, що ладний був вирватися в неї.
Слава богу, отже, все буде так, як казав їй Петро, i через три днi вiн вирве її назавжди з uborq ненависного їй гнiзда!
Нечутно пiдвiвшись з пiдлоги, вона пiдiйшла до вiкна, подивилась, чи не помiтно там чого, i кинулась у свою пухову постiль. Радiсть i хвилювання цього дня так знесилили дiвчину, що вона за хвилину вже спала мiцним сном, десь в глибинi свого серця вiдчуваючи, що тут же, недалеко вiд неї, не спить її коханий, любий Петро й не перестає думати про неї, оберiгаючи її сон.
Прокинулась Сара зовсiм пiзно, коли сонце вже стояло посеред неба. Ту ж мить їй спливли в думцi всi вчорашнi подiї; дiвчина хутко пiдвелася, сiла на лiжку й прислухалася: навколо все було тихо.
"Пороз'їжджалися, тим краще", — подумала сама собi Сара й знову лягла на подушку, щоб iще раз проказати в думцi тi чарiвнi слова, якi говорив їй учора Петро.
У цей час дверi тихенько скрипнули, i в щiлину спершу просунулася голова Гер-шка, а потiм увiйшов i вiн сам.
— Прокинулась уже, цурко моя, моє золоте яблучко, — заговорив вiн, пiдходячи до доччиного лiжка. — Виспалась? Вiдпочила? Гостi нашi вже пороз'їжджалися, а я все ходжу круг твоєї свiтлицi, боюся, щоб тебе не розбудити.
Гершко говорив якось надто вже ласкаво; давно вже Сара на чула вiд нього такого нiжного тону, й серце в її грудях стислося вiд думки, що вона вiддала батька до рук християн.
Однак, переборюючи докори совiстi в своїй душi, вона вiдповiла весело й привiтно:
— Зараз, зараз, тателе, я одягнуся й прибiжу до вас.
— Ну, гаразд, я тебе ждатиму, любуню, iз снiданком, — вiдповiв Гершко й, вийшовши з кiмнати, причинив за собою дверi.
Сара моторно зiскочила з лiжка, за якусь хвилину одяглася й поспiшила вийти у велику свiтлицю, котра правила їм за все.
Коло столу, на якому стояло молоко, лежав бiлий хлiб, печенi яйця та цибуля, сидiли Гершко й стара Ривка. Вони зустрiли Сару вельми привiтно, i в Сари знову защемiло серце вiд думки про те, що вона їх навiки зрадила.
Пiсля снiданку Гершко звернувся до Сари:
— Слухай, Саро, доню моя, час тепер небезпечний, ой-ой, який небезпечний! Так i жди, що налетять на село гайдамаки, а вони, знаєш, як нас частують, нещасних жидкiв? Якщо бог допомагає, то життя ще можна врятувати, а вже щодо грошей та iншого майна… Ой вей! Не залишать i нитки. Тому прошу тебе, позбирай тут з Ривкою все, що є в нас цiнного: золото, адамашки, перли; грошi я сам зберу… i запакуйте все разом, а вночi я це закопаю десь у льоху.
— Добре, тателе, — охоче погодилась Сара.
— Завiсьте ж чим-небудь вiкна, а я замкну з сiней дверi.
— Навiщо? — здивувалася Сара.
— Ой, ой! Нерозумне дитя моє, ще питає навiщо, — вiдповiв Гершко, зателiпавши пейсами. — Хоч тепер час i робочий, але ж у нас корчма: кожної хвилини може нагодитися якийсь хам, i якщо побачить у нещасного жидка хоч одну срiбну ложку, то до вечора цi собаки рознесуть усю нашу корчму.
— Ой вей, правда! Ой, яка правда! — пiдхопила Ривка. — Тут так страшно стає, що i вдень боїшся виглянути надвiр.
Сара мовчки погодилася з словами батька: вiн i справдi мав рацiю, та ще й до того цi збори обiцяли їй скорiший порятунок.
Гершко вiддав ключi Сарi, а сам вийшов у сiни й замкнув за собою дверi; Ривка ж позапинала старими лапсердаками вiкна й заходилася з Сарою коло роботи. Усi шкатулки, ящики, шафи й схованi в пiдпiллi скринi були поодчинянi. До самого вечора пакували Сара й Ривка Гершкове майно. Сама Сара не сподiвалася, що його набереться так багато. Дорогий шовковий одяг, хутрянi шуби, перли, перснi, сережки, золотi ланцюжки й — iншi дрiбнi коштовнi речi вони зашили в двi великi паки, а срiбний i золотий посуд повкладали в два барила, пересипавши його половою й сiном, щоб вiн не брязкотiв, потiм позабивали барила й навiть позаливали їх смолою. Коли сонце почало вже хилитися до заходу, Сара й Ривка закiнчили нарештi свою роботу й, стягши барила й паки в льох, дали лад усьому iншому мотлоху, розкиданому по хатi.
"Тепер вибiжу на хвилинку на вулицю, хоч переморгнуся з Прiсею", — подумала сама собi Сара й, пiдiйшовши до дверей, тихо постукала в них. Через хвилину замок клацнув, i до кiмнати зайшов Гершко.
— А, це ти, любуню, — звернувся вiн до Сари, — скiнчили роботу? От i добре, а я хотiв тебе якраз попросити допомогти менi шинкувати.
Це прохання здивувало Сару: досi батько, побоюючись появи козакiв або панiв, нiколи не випускав її в шинок; тепер же раптом сам просить її допомогти йому. Сара здивувалася, але разом з тим i зрадiла. У шинку завжди було багато селян, i це давало їй можливiсть перекинутись з потрiбною людиною знаком чи словом, а головне — почути щось про панотця та його сiм'ю, i тому вона охоче пiшла слiдом за батьком.
У шинку сидiло кiлька чоловiк, але то все були проїжджi. Забiгли ще дiвчинка й хлопчик iз сусiднiх хат по кварту горiлки, зайшли випити по чарцi два господарi з протилежного кiнця села, але Сарi було незручно переказати їм щось, бо вона не була впевнена в тому, що вони знають про останнi подiї. Розчарована й сумна, дiвчина мовчки допомагала батьковi наливати горiлку, коли несподiвано до шинку зайшли два одвiдувачi, i Сара зразу ж упiзнала Качура й Довгоноса.
Серце її забилося й обличчя все спалахнуло вiд радостi.
Гершко, на щастя, не помiтив цього, бо наливав саме горiлку з барила, що стояло долi.
— Гершку! Двi чарки горiлки! — голосно промовив Качур, сiдаючи з Довгоносом за крайнiм столом.
— Саро, ну, подай же шановним гостям те, чого вони просять, — звернувся Гершко до Сари, не пiдводячись з долiвки.
Сара проворно налила двi олов'янi чарки й пiдiйшла до селян.
— Ну, що? — спитав Качур так тихо, що Сара скорiше вгадала цi слова з поруху губ його, анiж почула їх.
— Усе гаразд, — шепнула вона у вiдповiдь.
В цей час Гершко пiдвiвся з долiвки; Сара поставила на стiл чарки й повернулася на своє мiсце.
Качур i Довгонос випили горiлку й, розквитавшись, вийшли з шинку. Зайшло ще кiлька одвiдувачiв, не цiкавих для Сари. Цього дня Гершко зачинив шинок ранiше, нiж звичайно. Сонце ще стояло на обрiї, коли Сара повернулася в велику свiтлицю, де Ривка закiнчувала укладати якесь шмаття.
— Ну й стомилася я! — вигукнула Сара, кидаючись на лаву.
— А треба тобi ще потрудитися, любуню! — мовила Ривка, сiдаючи бiля Сари й витираючи брудною полою пiт з обличчя.
— А що ж iще?