Выбрать главу

Хутко наближався свiтанок; на сходi, край чорної банi небосхилу, вирiзнилася каламутна, сiра смуга. Пiтьма пiдiймалася все вище й вище, густiючи посеред неба. Починався похмурий, сiрий день, а Гершко все не їхав.

Знову здалека почувся гуркiт колiс i кiнський тупiт. Петро здригнувся i, забуваючи про будь-яку обережнiсть, мерщiй пiдвiвся з землi.

Але й цього разу вiн помилився: повз них швидко проїхало на великих возах-драбиняках кiлька селян, мабуть, на послушенство в замок.

— Нi, панове, як хочете, а далi чекати тут не можна! Кожної хвилини може статись нещастя! — промовив Петро схвильовано, виходячи з засiдки, коли вози зникли з очей.

— Отож-то й воно, — сказав Лящ, i собi пiдводячись з землi. — А чи не краще було послухати моєї ради. Все обiйшлося б тишком-нишком, а от тепер…

— Що казати про те, що вже минуло, — нетерпляче перебив його Петро. — Треба поспiшати в замок i за всяку цiну впiймати Гершка й навiки заткнути йому горлянку!

— Отакої! Уже зараз i в замок, — заговорив Качур, пiдходячи разом з Довгоносом до Петра й Ляща. — Треба довiдатися ранiше, чи виїхали жиди з корчми, може, вони й досi сидять там та ждуть ясного дня, щоб вирушити в дорогу. Певно, Сара виставила свiчку на той знак, що Гершко вирiшив виїхати не через три днi, як гадалося ранiше, а сьогоднi, але ж вона не сказала, о котрiй годинi надумав вирушати Гершко, а може, й сама не знала. Не вiриться менi, щоб Гершко зважився виїхати глухої ночi, мабуть, вiн дожидався свiтанку. От тому я й раджу, панове, передусiм податися назад до корчми й довiдатися, чи там ще Гершко?

Вiд Качурових слiв у Петра якось одразу полегшало на серцi. I справдi, як йому ранiше не спала така проста думка?

— Правда твоя! — погодився вiн. — То гайда ж, панове, до корчми.

— Е, нi, парубче, стривай, — спинив Качур Петра, — всiм не можна рушати з мiсця: може бути й таке, що Гершко виїхав з корчми й ховався до ранку десь у кущах або в очеретах, а через те, що в Лисянку немає iншої переправи, як ця, то тут треба стерегти, бо ранiше'чи пiзнiше, а цього мiсця вiн не мине.

— Гаразд, — погодився Петро, — ну, то їдьте ви з Довгоносом, а ми з Лящем зостанемося тут.

Качур i Довгонос поскакали до села, а Петро й Лящ знову пiшли в засiдку. Минуло ще томливих пiвгодини, година… Тим часом зовсiм розвиднiлося; почав накрапати дрiбний дощик i незабаром затяг туманом усю околицю. Петро й Лящ загорнулися в свої киреї й перебралися пiд гiлля верби.

Минуло ще пiвгодини: проїхало ще кiлька возiв… Нарештi на шляху показалися Качур i Довгонос вкупi з трьома селянами.

— Ну, що? — кинувся до них Петро.

— Нiкого, нi душi… Корчма порожня, i коней немає на стайнi, — вiдповiв Качур.

Петро немов скам'янiв.

— Що ж це означає, панове? Де вони подiлися? — заговорив вiн через якусь мить з великим хвилюванням, переводячи розгублений погляд з одного товариша на другого. — Не могли ж вони проїхати ранiше за нас? Ми ж верхи помчали навпростець, а вони їхали на бричцi з поклажею.

— I пропустити ми їх не могли, — зауважив Довгонос.

— Авжеж! — докинув Лящ. — I пропустити ми їх не могли, i проїхати тут ранiше за нас вони не могли, i нiяк їм було проминути це мiсце; тут же гребля, а iншої переправи немає.

- Є, - зауважив один iз селян, — правда, гак треба зробити верст iз десять, а все-таки можна перебратися на той берег i доправитись до замку.

— Де ж це? Як? — спитали разом присутнi.

— А на Боярин i на Сидорiвку!

— Правда, правда, — погодились Качур i Довгонос, — могло бути й так.

— Так воно i є! — скрикнув у розпачi Петро. — Виходить, вони вже там, у замку, в губернатора!

— Ну, мабуть, ще нi, — заперечив Качур. — Якщо вiн поїхав на Боярин i на Си-дорiвку, то туди ще не доїхав, отже, маємо час придумати, що робити…

— "Придумати", — пробурчав з досадою Лящ, — багато ми тепер придумаємо! Треба було послухати одразу моєї ради, а тепер пiймай його…

— Одначе хоч би що там трапилося, пане-брате, треба виправляти становище, а не гаяти час на марнi розмови, — сказав Качур.

— Правда, правда! — пiдтримали його всi присутнi.

— Я їду в Лисянку! — рiшуче сказав Петро.

— Нi, стривай! — спинив його Качур. — Тебе в Лисянцi добре знають, може виникнути пiдозра, а мiй хлопець служить там у палацi, от вiн i довiдається про все, та й корчмар, той, що коло замкової брами держить корчму, теж знайомий менi… Тому ось яка моя рада: в Лисянку поїдемо зараз я й Довгонос, Петро з Лящем зостануться ще тут стерегти, — коли що — впораються i вдвох; ви ж, панове, — звернувся вiн до селян, що прийшли з ним, — iдiть скорiше додому, сiдлайте коней i розсиптеся в рiзнi боки: на Тальну, на Боярин, на Сидорiвку… розпитайте в добрих людей, чи не їхали через їхнi села нашi жиди?

Петро спробував був обстояти свiй намiр податися разом з Качуром у Лисянку, але змушений був скоритися зрештою загальнiй ухвалi. Товаришi роз'їхалися, i за кiлька хвилин Петро й Лящ зосталися знову вдвох на вартi.

Тепер уже Петро не горiв од нетерпiння: душу його охопила якась похмура, дика злiсть. А втiм, як тiльки долинав гуркiт колiс, надiя знову спалахувала в його серцi, але пiсля кожного нового розчарування ця злiсть ставала все похмурiшою.

Дощ тим часом ряснiшав, киреї на Петровi й Лящевi понамокали й настовбурчились, наче дзвони.

Сонце, напевне, вже схилилось за полудень, але Петро не помiчав нiчого: нi голоду, нi втоми, нi вогкостi, що пронизувала його, одна тiльки думка про те, що вiн малодушнiстю своєю занапастив i Сару, й себе, i все село, впиналася в його мозок розпеченим цвяхом.

Нарештi здалеку почувся гучний кiнський тупiт, i Петро з Лящем побачили, що до них чвалом мчать Качур i Довгонос. Обличчя в обох були стурбованi.

— Немає, нiде й не проїжджали, — заговорив Качур ще здаля, — а час би вже й бути, якщо вони туди поїхали; на всякий випадок я доручив своєму хлопцевi й iншим стерегти, i якщо тiльки вони з'являться, то зразу ж, не зволiкаючи, примусити Гершка замовкнути навiки. Тiльки навряд чи вiн тепер i поїде туди: пан губернатор з панiєю, панною i всiма панами вибираються кудись iз замку, допiру повози проїхали, кажуть, в Умань. На день, на два ми ще врятованi, але що робити?

— В погоню за ним! — нестямно скрикнув Петро. — Розшукати його слiди, в нього кованi конi.

— Слiди?! — перебив його Лящ. — Хоч би й були якiсь слiди, то цей дощ уже давно змив їх.

— Нi, нi, панове! Не можна це самим вирiшувати: йдеться про все село, а тому треба порадитися з громадою й з панотцем, — заперечив Качур. — Та й оглянути Гершкiв двiр теж не вадить.

— Правда, — одривчасто промовив Петро. — То їдьмо ж туди, у Гершкiв двiр, i скликати всiх…

Товаришi поскакали. Тим часом дощ ущух, хмари розiрвалися й розпливлися по небу. Косе промiння сонця ринуло на землю, i все кругом заблискотiло.

— Ого-го! — промовив Лящ, оглядаючись на сонце. — Одначе вже не рано, i дуже не рано!

На слова його нiхто не вiдповiв; усi були охопленi тривогою й страшним передчуттям.

Доїхавши до Гершкової корчми, вони побачили вже гурт селян, що юрмився в дворi. Швидко позiскакувавши з коней, вони змiшалися з юрбою.

— Що там, що там таке? — закричав Петро, проштовхуючись уперед.

— Та ось що! — вiдповiв йому один iз селян, що стояв попереду. — Ми чекаємо його там, на греблi, а вiн зовсiм в iнший бiк подався!

— Як же так?

— А ось дивися сам, це ж вiн навмисне й лiсу розiбрав.

Селянин показав Петровi й товаришам його на розiбрану лiсу з того боку, куди вночi виїхав Гершко. Не могло бути нiякого сумнiву, що лiсу розiбрали тут саме з цiєю метою; на землi неподалiк валялася частина збруї, батiг, якого Гершко, мабуть, забув, хапаючись, i ще кiлька речей.

— Так i є! Одурив, проклятий! — скрикнув у розпачi Лящ. — Ну от, а тепер шукай вiтра в полi!