VIII
Тим часом старший козак, котрий супроводив Петра й Качура, пiдiйшов до отамана й почав йому щось тихо говорити, показуючи на приведених, що стояли оддалiк; отаман слухав його мовчки, не мiняючи похмурого виразу свого обличчя.
— Пiдведи їх! — промовив вiн холодним, уривчастим тоном. Старший подав знак, i другий козак, який усе-таки стояв коло Петра й Качура, зараз же сказав їм iти за ним.
Петро й Качур поскидали шапки й, пiдiйшовши до отамана, низько йому вклонилися. Якусь хвилину отаман мовчки, але пильно дивився на них. Петро мимоволi вiдчув, як холодний дрож пробiг по його тiлу пiд поглядом мертвих, олов'яних очей отамана.
— А чого, хлопцi, ви прийшли? — промовив отаман тим самим суворим, холодним тоном.
— Просити допомоги, пане отамане, — вiдповiв Качур.
— Допомоги? Ех ви, гречкосiї, а самi ж що, оборонятися не вмiєте?
— Куди нам! На вашу ласку тiльки й надiя.
— На нашу ласку? Тепер i ласкавi ми стали! Ми за вас пiдставляємо свої голови ляхам, а що ви для нас, для нашої оборони, робите?
— Пане отамане, — гаряче мовив Качур, — та невже ж ми?..Та хiба ми вам не допомагаємо всiм, чим можемо… та коли б у нас…
— Не те! Не волiв та коней нам ваших треба. А ви, гречкосiї, тiльки про свою пельку й думаєте… Сiєте! Сiйте ж, сiйте!..
— Ой пане отамане! — промовив з гiркотою Качур. — Горем сiємо, а слiзьми поливаємо, гiркими слiзьми!
— А пожнете пекучою кров'ю! — грiзно вигукнув отаман. — Тiльки тодi покаєтесь, та буде вже пiзно! Адже ж поки ось вас ляхи не зачепили, то ви й мовчали, i байдуже вам було до того, що дiється на всiй Українi! От тепер прийшли кликати гайдамакiв, а якби обминуло вас лихо, то просили б бога, щоб вони проминули ваше село! Лежнi! Та чи знаєте ви, що коли так i далi житимете, то не виб'єтеся нiколи з лядської неволi! Що ж буде з того, що ми порозгонимо ваших ляхiв? Пiдемо ми звiдсiля, — наїдуть до вас новi комiсари й пропишуть на ваших спинах i нашi, й вашi грiхи. Всi за одного й один за всiх — тiльки тодi буде дiло, а поки ви гречку сiятимете, а ми шаблямч орудуватимем, не буде добра нiколи!
— Та що ж нам робити, пане отамане? Не вмiємо ми шаблею орудувати!
— До нас iдiть, навчимо! Боїтеся жiнок i дiтей покинути — однаково їх ляхи поодбирають у вас, не сьогоднi, то завтра. А може, за шкури свої труситесь? То й їх не вдержите!
— Не за шкури свої боїмося ми, пане отамане, — вiдповiв iз стриманим гнiвом Петро, — а не повстаємо тому, що нiчого ми самi з усiм злом не вдiємо, от якщо всi…
— Ха-ха, он що вигадав, хлопче, — вигукнув iз лихим смiхом отаман. — Та якщо всi так оглядатимуться на iнших, як ти, то не дiждеться нещасна вiтчизна кращої долi. Нехай би сидiли по селах калiки та убогi, а таким, як ви, сором ходити за плугом, коли iншi за вас оддають своє життя!
— Не ухиляємось ми, пане отамане, вiд захисту вiтчизни, а тiльки, не знаючи броду, не хочемо сунутись у воду, — гаряче вiдповiв Петро i весь почервонiв од хвилювання. — Тiльки-но з'явиться голова…
— Голова! Голова, хлопче, без рук нiчого не варта.
— Руки, пане отамане, пiд головою ростуть… I виростуть, аби тiльки гукнув хто…
— Глухi й архангельської труби не почують! — сердито пробурчав отаман. — То яка в тебе справа до нас? — перебив вiн сам себе.
Петро розповiв йому всю iсторiю з Гершком, а також про панськi насильства, вчиненi у Лисянцi, про смерть замученого священика, про Залiзнякову пораду…
Розповiдь його, як видно, справила велике враження на отамана.
— Ненависнi мучителi, стривайте, дочекаєтеся ж ви розплати! — промовив вiн крiзь зуби й додав голосно, звертаючись до Петра й Качура: — Гаразд, скажiть же вашим панам, що отаман Харко Неживий завiтає до них iз своїми хлопцями в гостi. Ти ось, — показав вiн на Качура, — зостанешся з нами й завтра ж проведеш частину нашої ватаги в який-небудь найближчий до вашого села лiсок, а ти, — обернувся вiн до Петра, — поїдеш додому з кимось iз наших, та ось хоч iз дяком, вiн чоловiк спритний, вивiдає там у замку все, що нам треба, i повернеться до нас на нову стоянку. Ну, а тепер iдiть до коша, вечеряйте.
Петро й Качур низько вклонилися отамановi, i старший одвiв їх до одного з казанiв, коло якого вже сидiв гурт гайдамакiв.
— Га, гречкосiї вечеряти прийшли! — зустрiли їх гучним смiхом гайдамаки, однак посунулися й дали їм мiсце бiля казана.
— Ложки є? — коротко спитав один iз гайдамакiв.
- Є, - вiдповiв Петро.
— Ну, то їжте.
Петро й Качур, якi давно вже виголодалися, дружно взялися до смачної вечерi. Повечерявши, гайдамаки закурили люльки й попростягалися на землi навколо вогнища, яке вже догоряло.
— Лягайте, мосць панове, де сидите, — звернувся до Петра його сусiд iз лiвого боку, молодий гайдамака з сумним обличчям. — Перин i подушок у нашому господарствi немає.
Петра й Качура не треба було припрошувати; за хвилину Качур уже спав мiцним сном, Петро ж, прилiгши поруч нього, почав прислухатися й придивлятися до того, що робилося навкруги. Серед гайдамакiв точилася жвава розмова, згадувалися сьогоднiшнi подiї — розправа з ляхами; однi гайдамаки говорили про них, зловтiшне смiючись, iншi ж — iз злобними прокляттями.
Петро слухав розмови вiльних козакiв, i моторошно, i хороше ставало йому вiд них. Душа його й здригалася, коли чув про тi тортури, котрих завдавали гайдамаки ненависним гнобителям, але разом з тим i сповнювалась якоюсь злою радiстю, коли думав про те, що ненависнi переслiдувачi їх святої вiри зазнали нарештi заслуженої кари за всi тi муки, яких вони завдавали беззахисним селянам i смиренним служителям Христа. Петрове обличчя палало, дике завзяття прокидалося в його душi. Чого, справдi, чекати? Жаль батькiвської хати, тихого сiльського життя? Та яке ж то життя? Тiльки безнастанна праця на панiв, знущання, муки й навiть смерть! Нi, покинути все й пристати до цих вiльних орлiв, визволити вкупi з ними батькiвщину, а не пощастить, то хоч раз у життi розправити широко крила, загинути, але помститися так ворогам, щоб i онуки їхнi пам'ятали цю страшну помсту до кiнця своїх днiв.
Та не всi гайдамаки брали участь у цiй жвавiй розмовi: однi з них лежали мовчки, з понурими обличчями, iншi тихо розмовляли помiж собою, перериваючи розмову придушеними зiтханнями. Петрову увагу привернув до себе особливо один гайдамака. То був чоловiк дуже високого зросту, одягнутий у якесь дивне вбрання, чи то в козацьке, чи то в чернече, з густим кучерявим рудим волоссям, котре спускалося йому на плечi. Обличчя його вiн не мiг роздивитися, бо той дивний чоловiк сидiв оддалiк, затуливши обличчя й спершись лiктями на колiна: в позi його було стiльки тяжкого горя, що Петро зацiкавився його долею.
— А дозволь тебе, пане-брате, спитати, — звернувся вiн тихо до свого сусiда, — хто то сидить там збоку?
— А то дяк наш, — вiдповiв молодий гайдамака.
— Чого ж то вiн так зажурився?
— Горя свого не може забути.
— Горя? А що ж з ним трапилося?
— Ех, довго тобi розказувать, парубче. Якби говорити про те, кого яке горе загнало сюди, — не вистачило б часу й до завтрашнього дня… В кого батька, в кого матiр, в кого дружину або дiтей замордували ляхи.
Молодий козак раптово урвав свою мову й одвернувся од Петра.
Петро замовк. Слова молодого гайдамаки справили на нього сильне враження: вiн пригадав своє горе, смерть замученого священика, горе односельцiв, горе, розлите по всiй Українi, i думки його оповилися чорною запоною.
Тим часом розмова козакiв стала лiнивiша: то там, то там чулося тихе хропiння; одне по одному згасли вогнища. Тиша й морок запанували в глибокiй ущелинi; тiльки високо-високо, крiзь гiлля навислих угорi дерев, мерехтiли, мов скалки дiаманта, двi-три зiрки: вони, здавалось, дивилися з тихою ласкою на дно цiєї глибокої ущелини, на цих змучених злобою й горем нещасних людей.
Усе спало… або вдавало, що спить…
Обхопивши голову руками, Петро сидiв, не заплющуючи очей. Але не своє горе мучило його — нi, душа його тужливо билася й завмирала вiд думки про тi страшнi, кривавi сльози, якi запеклися в серцях оцих загартованих людей, що примусили їх покинути рiднi спустошенi хати й оселитися, мов диких звiрiв, в ущелинах, печерах, непрохiдних лiсах…