— Ану, парубче, ходiмо лишень туди послухаємо, про що люди гомонять. Може, воно й нам згодиться.
Петро кивнув головою, i вони пiдiйшли до гурту людей в протилежному кiнцi цвинтаря; проштовхавшись помiж чоловiками й жiнками, Петро й диякон побачили трьох жебракiв, що сидiли на землi. У одного з них нога була на дерев'янцi й рука вивернута, iншi два не мали нiякого калiцтва; вiдрослi бороди їхнi й чуприни були присипанi сивиною, очi поглядали бадьоро й гостро, а зважаючи на здоровi, хоч i худi їхнi тiла, не можла було не дивуватися, чому цi молодцi записалися в число калiк i вирiшили жити з милостинi. Однак гурт, що оточував старцiв, ставився, видно, до них з цiлковитим спiвчуттям. Побачивши жебракiв, диякон ледве стримав здивований вигук, а потiм ще ближче пiдiйшов до них.
— Не бiйтеся, панове, не пiддавайтеся ляхам, — говорив кривий старець, — їхнього панування зосталося тiльки сiм днiв, а вiшання буде сiм лiт! Цариця за нас заступиться.
— Цариця, чуєш, цариця допомогу дає! — рознеслося в гуртi.
— Дай боже їй долю! Пошли їй вiку довгого! — чути було то тут, то там.
— Та стривайте, хто сказав це? Звiдки вiстi? Чи правда ж? — почулося з iншого боку.
— Правда така, як i те, що в нас сьогоднi свята субота, — провадив далi кривий старець. — Заступник i молiльник наш, отець Мельхiседек, повернувся з Росiї, бачив сам яснi очi царицi, й вона йому ласкаве слово сказала…
— Тепер би й виступити проти ляхiв… Тiльки як? Голими руками жару з печi не вигребеш!
— Ще б пак! — заговорив знову старець на дерев'янцi. — Тiльки дурень голими руками за жар хапається, а розумний чоловiк припасає на той випадок кочергу.
— Правда, але де ж її взяти?
— Була б охота… знайдеться, та ще така мiцна, що й сам дiдько не зiгне, — промовив загадково старець на дерев'янцi й значуще пiдморгнув бровою.
— Гм!.. Знову ж таки й голови немає, ми аки череда без пастиря, — подав хтось голос з протилежного боку.
- Є голова, є такий козак, запорожцi його на те поставили, — вiдповiв калiка.
— Хто такий?
— Максим Залiзняк! — промовили разом жебраки.
— Максим Залiзняк! — залунало в гуртi.
— Максим Залiзняк? — скрикнув з їiодивом i Петро.
— А ти його хiба знаєш? — спитав диякон.
— Аякже, батьковi моєму вiн добрий приятель, тiльки я не думав, що його всi знають.
— Ге, батька Максима всi знають од моря до моря, — голосно сказав диякон. — А як свисне вiн, то з усiх лiсiв посиплються тисячi добрих козакiв, як горiхи з торби!
Жебраки почули дияконiв голос, i Петро побачив, як вони непомiтно кивнули йому головами.
Тим часом по схiдцях папертi почали сходити, один за одним, селяни, якi бу в церквi; кожен з них поспiшав приєднатися до гурту, що оточував калiк. Запитання и вiдповiдi змiшувалися в загальному гомонi.
— О, Максим Залiзняк — щирий козак, з ним не те що на ляха, а й на турка страшно! — говорив голосно диякон, звертаючись до селян.
— Правда, правда! Ми всi за нього! — погоджувалися його слухачi. У цей час на дверях церкви з'явився високий козак у дорогому вбраннi надвiрнi козакiв пана Потоцького; його на диво енергiйне й виразисте обличчя з рiзко оi ресленими бровами й орлиним носом одразу привернуло до себе Петрову уваг Значний козак поволi зiйшов схiдцями i, побачивши схвильований натовп, пiдiйшс до нього й почав прислухатися до того, про що гомонiли збудженi звiсткою людi
— Ви тiльки слухайте мене, панове, а я вже вам усю правду скажу, — провади далi жебрак на дерев'янцi. — Не лише батько Максим стає за нас. Як тiльки повста не Україна, тодi за нас пiде й преславний лицар Богун, прийме з рук Залiзняка бу лаву, бунчук, корогву й поведе всiх нас на ворога!
— Богун? Полковник Богун? Та вiн же вмер уже давно! Вже, либонь, i кiстки йоге потлiли! — почулося кругом.
— Умер! Я вам кажу, що не вмер, а живе й досi в Печорському монастирi. Нам про це святий чернець з Афонської гори сказав, а вичитав це вiн в однiй святiй книзi, що зберiгається в їхньому пречистому монастирi, а сказано там таке: "Господь не захотiв одiбрати в України її останнього лицаря-славуту, а сховав його вiд усiх у Печерському монастирi, спинив йому лiта й не дозволив смертi торкатися до славного козака, а йому звелiв лишатися доти схимником у келiї, поки не настане для України останнiй скрут, а тодi велiв устати i врятувати ще раз рiдний наш край… I поселився Богун у Печерському монастирi, а через те, що нiхто не знав його й не вiдав, звiдки прийшов вiн, то й прозвали всi того схимника Найдою. Ми самi ось ходили навмисне в Печери довiдатися, чи є там такий козак, i довiдалися, що є там схимник на прiзвище Найда. А хто вiн такий, звiдки й коли з'явився в монастирi — не вiдають i найстарiшi монастирськi дiди. Знають тiльки, що звуть його Найда i що замурувався вiн аж у глибинi дальнiх печер.
— Диво, диво господнє, - загомонiли слухачi, побожно скидаючи шапки й хрестячись, жiнки заходилися витирати очi.
Зацiкавившись розповiддю калiк, незнайомий значний козак проштовхався ближче.
— А хто це такий, пане-брате? — спитав пошепки диякона Петро, показуючи на козака.
— Це? Та хiба ти не знаєш його? Сотник уманської надвiрної мiлiцiї Гонта.
— I м'я чув, а самого ще не бачив.
— Що ж робити нам у свiтi? — почулися з усiх бокiв запитання.
— А те робити, що роблять усi добрi люди по всiй Українi, — кидати хати й перековувати рала на списи, та й сходитися докупи.
— Куди? Як?
— Цс! — перебив диякон голоси, що лунали з усiх бокiв, i показав жебракам очима в той бiк, де стояв Гонта.
Усi одразу якось збентежилися й перезирнулись.
— Чого ти? — здивовано прошепотiв Петро. — Вiн же наш, схiдного благочестя!
— Схiдного благочестя, та не наш, а сотник пана Потоцького, а тому, хто може проклятим ляхам служити, не можна йняти вiри й на грiш!
Петро замовк; жебраки перемiнили розмову, й Гонта, помiтивши, що його присутнiсть бентежить селян, одiйшов до бандуриста, який тихо спiвав думу.
— Ходiм послухаємо, про що спiває там старець божий, — звернувся Петро до диякона.
— Ти пiди, хлопче, послухай, а менi ще треба перемовитися словом iз своїми, — вiдповiв диякон. — Адже ото всi нашого гурту люди… Бачиш, розкинули ми невода по всiй Українi.
Петро одiйшов до бандуриста, а диякон наблизився до жебрака на дерев'янцi й почав з ним про щось пошепки радитися. Петро став недалеко вiд значного козака, прислухаючись до того, що спiвав слiпий бандурист. А той спiвав думу про Богдана Хмельницького, i спiв його справляв глибоке враження на слухачiв, а особливо на Гонту, який стояв оддалiк, похиливши голову.
Якась незбагненна сила притягала серце Петрове до цього значного козака, в обличчi котрого, в кожному порусi, в самiй ходi вiдчувалися надзвичайна сила й енергiя.
Довго спiвав бандурист, воскрешаючи перед слухачами героїчнi часи козацької сили й слави; усi стояли мов скам'янiлi, не пiдводячи голiв. Тим часом iз церкви вийшли останнi парафiяни. Рожевi вiдблиски вечiрньої зiрницi згасли, тихi сутiнки поволi почали спускатися з поблiдлого неба. До Гонти пiдiйшов титар i сказав, що батюшка просить його завiтати до нього на вечерю й спочити пiсля дороги.
Гонта стрепенувся; обличчя його одразу ж набрало люб'язного, свiтського виразу; вiн рушив за титарем, i через кiлька хвилин Петро побачив, як вiн вийшов з церковної огради в супроводi батюшки, ще молодого, повного сили, високого чоловiка, з загорiлим, смаглявим обличчям.
Люди теж почали розходитись; до Петра пiдiйшов диякон i запросив його на ночiвлю до свого приятеля.
— Там ти розпитаєш про все — i про дiвчину, i про Гершка, та й дорогу вiн добре знає, - додав диякон.
Петро пiшов за ним; господар хати, куди привiв його диякон, виявивсь вельми гостинною й балакучою людиною. Розпитавши Петра, вiн пригадав, що через їхнє село справдi проїжджав рудий єврей iз старою єврейкою, але молодої гарної єврейки з ними не було. А про дорогу вiн сказав йому, що одна веде просто з Турової до Великої Лисянки, друга ж iде на пiвдень, i цiєю дорогою можна проїхати й на Бар, i на Вiнницю, й на Умань. Од цих вiдомостей Петро впав у глибокий розпач; було ясно, як божий день, що коли Гершко не повернувся найкоротшою дорогою в Лисянку, то далi знайти його слiди вже немає нiякої надiї. Дорога розгалужувалася по таких вiддалених напрямках, а з часу Гершкової втечi минуло так багато часу, що тепер тiльки якесь чудо могло вiдкрити те мiсце, куди сховався орендар. Петро зрозумiв, що йому лишається тепер здатися на волю божу. Вiн зайшов дiзнатися про своє наболiле ще в кiлька хат i до корчми, i скрiзь була одна й та сама вiдповiдь. Повернувшись до хати, Петро не сказав нiкому й слова, а мовчки лiг, повернувшись обличчям до стiни. До самого ранку пролежав вiн отак i тiльки тодi поринув у важкий сон.