Петро вдарив коня пiд боки ногами й хотiв був кинутися до диякона, але натовп вiдтiснив його так, що йому треба було проскакати через майдан, оточений жовнiрами.
— Гайдамаки! — блискавкою майнула думка в Петра. Вiн повернув коня й помчав стрiлою по безлюдних вулицях села.
За загальним галасом не можна було розiбрати, що кричали диякон i жебрак на дерев'янцi, але глухе ремство, що знялося в натовпi, почало швидко зростати й перетворюватись на грiзний рев. То там, то там, як сплески пiни в бурхливому морi, почали пiдiйматися стиснутi кулаки, палицi… Гнiвнi крики виривалися з загального гомону, здавалося, бракувало тiльки одного слова, однiєї iскри, щоб натовп цей люто кинувся на мучителiв.
Нараз десь iззаду пролунав крик:
— Пан, пан їде!
Над натовпом одразу запанувала тиша, та лиховiсна тиша, яка завжди буває перед страшною бурею… Навiть екзекутори припинили тортури. Усi повернулися в той бiк, звiдки почувся крик, i застигли в нiмому чеканнi. До майдану наближався на вороному конi в пишному убраннi вершник — хорунжий Голембицький, наречений дочки лисянського губернатора. Поява цього нахабного, жорстокого шляхтича не могла обiцяти нiчого доброго. Поруч iз шляхтичем їхав Гонта.
Обличчя його було непроникне, здавалося, нiхто не змiг би розпiзнати, що ховається за цими насупленими бровами, за цим стиснутим ротом, в цих темних, потуплених очах. За паном i Гонтою йшло кiлька челядникiв. Жовнiри миттю розступилися перед вельможним паном. Побачивши видовище, яке вiдкрилося перед ними, Гонта здригнув i вiдсахнувся. На якусь хвилину вiн утратив самовладання; обличчя його густо почервонiло, темнi очi блиснули страшним гнiвом, але то була тiльки одна мить — i знову обличчя Гонти набуло замкненого, непроникного виразу.
Шляхтича ж картина катування, навпаки, дуже потiшила. Вiн окинув увесь майдан задоволеним поглядом, i на обличчi його заграла весела посмiшка. Привiтавшись iз Гдишицьким, шляхтич промовив, презирливо мружачи очi:
— Що, навчаєте?
— Так, проше пана, маленька дисциплiна: лайдаки були надумали бунт учинити.
— Бунт?! — шляхтич нахмурився, i вродливе обличчя його одразу набрало жорстокого виразу, а в свiтлих очах спалахнув злий вогник. — Чому ж пан плебан одразу не послав до мене в двiр? Го, я б їм показав, що значить у мене сама тiльки думка про бунти!
— Розправились поки що й самi, а як потомляться нашi жовнiри, тодi попросимо панських челядникiв на допомогу. Лайдаки надумали лякати нас крулем! Видав, мовляв, їм привiлей на право держати благочестя!
— Круль? — шляхтич пiдвiв пиховито голову, брови його поповзли вгору, а губи скривилися в гоноровиту усмiшку. — А яке має право круль втручатися до моїх хлопiв? — промовив вiн, гордо похитуючись у сiдлi. — То є село князя Любомирського, а я його комiсар i посесор, отже, я тут пан, i суддя, i цiлковитий господар, а крулевi сюди втручатися — зась! Нехай видає привiлеї своїм стайничим i кухарям, а якщо надумає втручатися до наших пiдданцiв, то ми швидко вкоротимо йому руки.
— Насмiлюся доповiсти, що селяни цього села мають привiлей на право держати благочестя i вiд господаря їхнього, вельможного князя Любомирського! — промовив Гонта.
— Нiгди! — вiдрiзав шляхтич, iще пиховитiше пiдводячи голову. — Я нiколи не чув про такий привiлей.
— Священик цього села ще вчора увечерi казав менi про це.
— Бреше! Якби князь видав їм такий привiлей, вiн би менi сказав про це!
— Але, запевняю пана, я сам бачив його вчора на власнi очi. Шляхтич кинув на Гонту неприязний погляд.
— В такому разi цiкаво було б побачити його! Пан буде такий ласкавий, що покаже його менi?
— Вiн зберiгається в потайнiй скриньцi у настоятеля цiєї церкви, але де зберiгається — не знаю.
— Гей, розпитати його!
Жовнiри, якi били священика, почали його штовхати ногами; але нещасний мученик, незважаючи на це, i не поворухнувся; вiн нерухомо лежав ницьма.
— Ти що, не чуєш, про що вельможний пан тебе питає? — крикнув Гдишицький. Тiло нещасного судорожно здригнулося, але вiн не пiдвiв голови.
— А, удає мертвого, — вереснув шляхтич. — Пiдвести його, ми хутко оживимо! Три жовнiри насилу пiдняли важке тiло панотця; але вiн був непритомний, голова його безсило падала на груди, блiде, безкровне обличчя з заплющеними очима здавалося мертвим.
— Облийте його водою i дайте ковтнути горiлки, — порадив Гонта.
— Пан дуже турбується про здоров'я цього схизмата, — зауважив з тонкою усмiшкою Мокрицький.
— Я турбуюсь про те, щоб одержати вiд нього потрiбний документ! — вiдповiв незвичайно сухо Гонта.
Тонкi брови його ледь-ледь здригнулись, але обличчя залишилося таким же непроникним.
— Вiн говорить правду! — погодився господар. — Документ подивитися цiкаво… Води!
Батюшку облили водою, влили йому в горло трошки горiлки, i через кiлька хвилин вiн розплющив очi.
Гонта стояв, одвернувшись убiк; здавалося, вiн не мав сили пiдiйти й глянути в очi нещасному мучениковi.
— Ну ж, вацпане, спитай його! — рiзко звернувся до нього шляхтич. Гонта зробив над собою видиме зусилля й, пiдiйшовши до священика, промовив лагiдно:
— Панотче, я доповiдав пановi, що у вас є привiлей на вiльне додержання благочестя вiд самого господаря, князя Любомирського; але пан не вiрить менi без документа; треба б показати… а я не знаю, де вiн…
Священик заговорив у вiдповiдь так тихо, що Гонта мусив нахилитися до самого його вуха.
— Про що вiн шепче там? — нетерпляче перебив шляхтич.
— Вiн каже, що документ той закопаний у нього в скриньцi пiд грубою.
— Добути! — скомандував Голембицький, звертаючись до своїх челядникiв. Двоє з них притьмом кинулися виконувати наказ свого пана.
— Цiкаво подивитися, цiкаво! — промовив шляхтич, пiдкручуючи з якоюсь загадковою усмiшкою свої вуса й легко похитуючись у сiдлi.
За чверть години з'явилися челядники з маленькою скринькою в руках.
— Тут? — крикнув шляхтич до священика. Той мовчки нахилив голову.
— Ну, пане Гонто, вийми лишень i дай нам цей папiрець.
Гонта вiдкрив скриньку й витяг звiдти великий аркуш пергаменту з важкою iменною печаттю на шовковому шнурку.
У натовпi почувся якийсь непевний гомiн — чи то полегшенi зiтхання, чи то радiснi вигуки. Гдишицький i Мокрицький квапливо пiдiйшли до Голембицького.
В очах шляхтича майнув затаєний вогник. Вiн узяв папiр iз рук Гонти, уважно обдивився його й печать i сказав голосно:
— Справжнiй!
Потiм, пiднявши високо папiр, вiн голосно звернувся до селян:
— То на цьому паперi ви грунтуєте своє право дотримувати тут благочестя й опиратися унiї?
У вiдповiдь на це почулися зрадiлi, сповненi надiї голоси.
— Гаразд, гаразд! — сказав ще голоснiше шляхтич. — Ну, то ось же, дивiться! I одним порухом шляхтич розiрвав документ пополовинi.
— Що, не сподiвалися? Бачили? — кричав шляхтич, регочучи розриваючи документ на дрiбнi клаптики. — Нате ж, ховайте на спогад! — i кинув у натовп жменю дрiбно розiрваного пергаменту, а потiм, звернувшись до Гонти, зовсiм приголомшеного цiєю несподiванкою, додав хвальковито, з самовдоволеною усмiшкою:
— Що, пане, не сподiвався?
— Признаюся! — з зусиллям вiдповiв Гонта. — Вчинок смiливий!
— Для хлопа, а не для пана! — Голембицький змiряв Гонту зневажливим поглядом i, обернувшись до натовпу, закричав знову: — Слухайте ж ви, лайдаки, бидло, пся крев! Бачили, що сталося з вашим привiлеєм, те ж саме буде й з усiма вами, якщо опиратиметесь. А тому слухайте мене й корiться. Я ваш господар, патрон i колятор цiєї церкви, а тому моя над нею й над вами воля! Оголошую привселюдно, що церкву передаю у владу пана митрополита унiатського, i вам усiм наказую присягати зараз же на унiю! Ну, одчиняйте церкву!
— Не одчинимо! — почувся у вiдповiдь Голембицькому гучний голос диякона. — Не одчинимо й на унiю не присягнемо нiколи!
— Цо? — почервонiв шляхтич. — Та я вас закатую всiх. Але голос його перекрив вибух шаленого обурення натовпу.