— Я не забував їх нiколи.
— Коли ти поїхав вiд нас, я довго згадувала тебе i твої слова… Щось невловне промайнуло на мить у поглядi ченця.
— Спасибi за пам'ять, ясновельможна панно, — вiдповiв вiн стримано, схиляючи голову. — Я так само не раз згадував тебе… Але скажи менi, яким побитом опинилися ви тут, у Києвi? Адже панотець твiй служив у Переяславськiм полку.
— Тепер вiн уже виписався з полку й купив пiд Києвом хутiрець. Ми оселилися тут назавжди.
— Пiд Києвом? Назавжди? — промовив якось занадто квапливо й тривожно чернець.
— Так, назавжди, — пiдтвердила Дарина. — Чого ж це тебе так дивує? Вiд цього запитання Дарини чернець трохи знiяковiв, обличчя його ледь помiтно зашарiлось, i вiн мовчки потупив очi.
— Ми живемо тут уже бiльше як пiвроку, — говорила тим часом Дарина, — i були кiлька разiв у Печерах, тiльки не знали, що ти тут. Господи! Та хiба могло кому на думку спасти, що ти пiдеш у монастир?
Остання фраза вирвалася в Дарини з якимсь особливим болем.
Молодий чернець не вiдповiв i слова.
У келiї знову запала мовчанка. Сумна, мелодiйна пiсня ледве чутно линула здалека. Цi нiжнi звуки немов шепотiли про щось далеке, втрачене, безповоротне…
З грудей панни Дарини вирвалося тихе, придушене зiтхання.
— Скажи менi, — заговорила вона знову, пiдводячи на ченця, що нерухомо стояв коло вiкна iз схрещеними на грудях руками, свiй засмучений погляд. — Скажи менi, чому ти пiшов у монастир? Нi, нi, стривай, — промовила вона квапливо, помiтивши, що Найда хоче сказати щось, — ти говорив їм, що втомився од свiтського життя; та я не вiрю цьому, не вiрю! Згадай тiльки свої палкi слова… Згадай свої надiї…
— Я, панно, втратив у них вiру… Переяслав убив їх i показав, що всi вони марнi й безнадiйнi.
— Чим же Переяслав винен? Якщо батько i наша старшина були не згоднi з тобою, то ти ж не з тих людей, котрi пiддаються й зупиняються на пiвдорозi. Якесь горе, певно, пiдбило тебе. Скажи менi.
По обличчю ченця пробiгла болiсна судорога, вiн стиснув губи й обернувся до осяяної iкони, червонуватий вiдблиск вогненною лiнiєю окреслив його профiль.
— Або нi, стривай, не треба… мовчи… не говори… — квапливо промовила Дарина, помiтивши враження, яке справили її слова, — прости мене… прости мене! — додала вона зовсiм тихо i теж потупила очi.
— Не тривож себе, ясновельможна панно, — вiдповiв Найда лагiдним, але сповненим туги голосом. — Що було — те вiдiйшло i не повинно вертатися.
Дарина боязко притихла.
У келiї знову запанувало мовчання. Пiснi вже не було чути, вона вiдпливла кудись далеко-далеко, за синю смугу плеса, що пригасало на обрiї…
— Та що б з тобою не трапилось, — заговорила знову тихим голосом панна, — прошу тебе, не занапащуй себе… вернися до життя, втiху дасть тобi батькiвщина…
— Ти так думаєш, панно? — промовив чернець з якимсь особливим виразом.
— Авжеж, авжеж, думаю, знаю..', певна того! — скрикнула палко Дарина. — Вона пiдтримає тебе, вона вiдшкодує тобi всi втрати. Немає такого горя на свiтi, яке б не загоїла вона.
— Так, так, — повторив за нею Найда, — немає такого горя, яке не загоїла б вона, i я не залишу її й не перестану їй служити цiле життя своє…
— Але не постом i молитвою! Хай це чинять iншi: старi, калiки, слiпi, кривi й убогi! — перебила його палко Дарина. — Вернись до того, до чого покликав тебе господь. Ти ось уже два роки перебуваєш за цими стiнами i не знаєш про тi страхiття, що кояться. Ти чув, що казав пан полковник i превелебний отець iгумен? — I Дарина палко почала розповiдати Найдi все, що почула вiд отця Мельхiседека й Залiзняка. Вiд хвилювання обличчя її розпашiлося яскравим рум'янцем, очi спалахнули — вся вона була само пiднесення в цю хвилину.
Молодий чернець мовчки слухав Дарину, не одриваючи вiд неї свого погляду.
— Ти помиляєшся, панно, — промовив вiн, коли Дарина замовкла, — все це я знаю незгiрше за них.
— I все-таки вирiшив поховати себе навiки в цьому монастирi?
— Перш нiж. прийти сюди, ясновельможна панно, я думав не одну нiч…
— Господи! — з щирою тугою скрикнула Дарина. — Та невже ж нiщо, нiщо не зможе вирвати тебе звiдси й повернути до радостi, до життя?
В темних очах ченця нараз спалахнув яскравий вогонь, — мимовiльним рухом вiн подався вперед, здавалось, якесь щире, тепле слово ось-ось мало зiрватися з його уст.
У цей час коло дверей почулися кроки.
В одну мить погляд ченця згас, губи його мiцно стислися. Вiн ще ближче притулився до вiкна, холодна тiнь упала на його обличчя, i воно знову стало замкнуте й суворе.
Дверi вiдчинилися, i в кiмнату ввiйшли отець Мельхiседек, а за ним i Залiзняк.
— Ось що, сину мiй, — промовив отець iгумен, пiдходячи до Найди. — Якщо ти вирiшив непохитно присвятити себе боговi, якщо душа твоя прагне християнського подвигу, переходь до нас, у Мотронинський монастир. Тут, у святому градi Києвi, пiд захистом православної держави, все мирне, все спокiйне, а там у нас у боротьбi з унiатами й католиками ти зможеш воiстину послужити Христу. Я збираю собi сильне й свiтле духовне воїнство, чи хочеш ти стати в ряди його?
На блiдому обличчi ченця виступив яскравий рум'янець.
— Превелебний отче iгумене, — вiдповiв вiн, низько схиляючи голову, — за честь велику приймаю твою пропозицiю, i якщо тiльки його мосць, отець iгумен, дозволить менi…
— Про це не журися, я сам переговорю з його милостю, та ось, здається, й вiн… — Мельхiседек оглянувся.
Справдi, в кiмнату входили отець iгумен i генеральний обозний.
— Не турбуйтеся нi про що, превелебний отче, — говорив обозний, нахиляючись до отця iгумена, — все передам пановi губернаторовi. Коли трапиться якась потреба, прошу звертатися просто до мене, — радий послужити, чим можу.
— Нехай благословить за сеє господь твою милость.
— Вашими святими молитвами, — низько схилив голову перед iгуменом обозний, i, звернувшись до Дарини, яка мовчки стояла збоку з сумним обличчям, промовив голосно й жваво: — Ну, дочко, дякуй його превелебностi за хлiб, за сiль та за ласку i збирайся в дорогу.
— Ох, пане генеральний, — промовив отець iгумен, зiтхнувши, — паки й паки кажу тобi, зостанься краще переночувати в нас: надворi темнiє, дорога до Києва через лiс небезпечна… коли б не налякав хто панну!
— Го-го, — посмiхнувся обозний, — та невже ж ото й нам гайдамакiв лякатися? Конi в нас добрi, козакiв доволi, та й дочка наша не з полохливого десятка. Чи так я кажу, Дарино?
Але Дарина нiчого не вiдповiла на цi жартiвливi батьковi слова; мовчки пiдiйшла вона пiд благословення отця iгумена печорського й отця Мельхiседека й стала коло дверей, ждучи батька.
Генеральний обозний почав прощатися з усiма присутнiми. Розпрощавшись з архiмандритом печорським i Залiзняком, вiн пiдiйшов пiд благословення до отця Мельхiседека.
— Доброї путi i в дiлах успiху, превелебний отче iгумене, — промовив вiн, нахиляючись до його руки. — Звичайно, тепер держава Росiйська не може виступити вiйною проти Польщi, але в майбутньому все може змiнитися… "Толцитє i отверзеться вам", — сказано в святому письмi.
— Дерзаю, дерзаю! — зiтхнувши, вiдповiв Мельхiседек.
— А без дозволу не зважуйтесь нi на що, превелебний отче, щоб не вийшло з цього ще гiршого сум'яття. Прошу ж вашу милость навiдати мене ще раз у моєму хуторi, — додав обозний, мiняючи тон, — я постараюся приготувати листи до деяких моїх доброчинцiв, якi проживають у столицi.
Мельхiседек ще раз подякував пановi обозному за ласку. А той ще раз попрощався з усiма й вийшов у супроводi Дарини з кiмнати.
Молодого ченця, який мовчазно стояв коло вiкна, вельможний пан i не помiтив. Дарина також пройшла повз нього, не пiдводячи голови.
Слiдом за обозним рушили з келiї i всi iншi, а разом з ними й Найда. Провiвши шановного гостя до ганку свого дому, отець архiмандрит ще раз попрощався з ним i, звернувшись до Найди, звелiв йому провести вельможного пана до ворiт.
Найда мовчки нахилив голову й пiшов слiдом за обозним та його дочкою.
За брамою лаврської вежi пана генерального обозного вже чекав його повiз. Як тiльки вельможний показався в брамi, зразу ж до нього пiдкотив незграбний, великий, але пишно розцяцькований ридван, запряжений шестериком вороних коней. На козлах сидiв кучер з довгою пугою у руках, поруч з ним примостився козачок, а на переднiх конях — машталiр. Усi були одягнутi в бiлi сукнянi жупани й кармазиновi кунтушi, прикрашенi золотим позументом. Таке ж убрання було й на десятьох верхiвцях-козаках, що оточували карету й становили почет обозного.