Я негайно ж повідомив Макуха, що він може спокійно їхати до Вінниці. А чергового дня він з'явився в моїй канцелярії й привітав мене словами: «Ґратулюю вам безкровної революції». Я дуже зрадів його появі й відповів йому: «Дай Боже, щоб ця «революція» була безкровна». А переходячи на жартівливий тон, сказав йому: «Ми, за большевицьким звичаєм, реквізуємо ваш мозок. Ви поїдете в Москву й будете там студіювати радянський устрій та приготовляти адміністрацію Галичини». На це Макух замахав руками й каже: «А, дайте ви мені спокій! Я застарий на такі експерименти. Вам, молодим, це ще пасує, мені вже ні».
Під час свого короткого перебування у Вінниці Макух сконтактувався з партійними товаришами, але помітивши, що вони полівіли, незабаром виїхав у товаристві Доникова-Шекерика на південь, в район Могилева Под. Мені полегшало на душі, коли я почув про це, бо, не зважаючи на запевнення Хвилі, я був неспокійний за нього. Я не довіряв большевикам. Ми знали, що Макух жив законспіровано в околиці Могилева й не хотів ні з ким зустрічатися, щоб його не здеконспірували.[26]
9. Наші союзники; галицькі слабодухи.
Червоні частини, вступаючи в наш район, поводилися дуже різно. У Вінниці, де були найвищі установи КПбУ й губревком Поділля, також команда 44 дивізії, вони ставилися до нас коректно. Дивізія складалася з бриґад: таращанської, богунської й 132-ої пластунської. Комісаром дивізії був москаль Михайло Кручинський; у нього не було помітно того московського шовінізму, з яким ставилися до українців москалі, що виросли в Україні.
Командувач дивізії Дубовий, українець, був до нас прихильний. Головою Подільського губревкому був москаль Козицький; він говорив, як і Кручинський, тільки по-московськи, але під впливом Хвилі ставився до нас льояльно. Цій обставині ми завдячували також приязне ставлення до мас червоноармійців у Вінниці. Тут не було випадків ворожих виступів проти нас.
Але з інших місць ми діставали тривожні вістки про грабунки наших харчових комор, навіть лікарень; про різні насильства червоноармійців по наших частинах. Ще гірше було на півдні по захопленні району галицьких частин червоною армією. Це мусіло викликати сильну реакцію з боку галичан. Коли в лютім один большевицький комісар убив загальнолюбленого отамана артилерії д-ра Я. Воєвідку за те, що цей відмовився віддати йому свого вірного коня, стрільці розправилися з убивником ту ж мить.
Щойно при безпосередній зустрічі з червоним військом ми побачили, як низько воно стояло з кожного погляду. Значний відсоток червоноармійців були кримінальні типи (визволені з тюрем по революції), що їх удержувано в послуху тільки незвичайним терором або обіцянками грабунку в здобутих містах. Було багато також китайців, які за нужденну пайку хліба сліпо виконували будь-які накази. Нас просто дивувало, як така банда могла перемагати в боях.
Організація червоної армії була значно гірша від нашої, постачання — зовсім зле. Червоноармійці одержували малі харчові пайки, тому грабували мирне населення. Нічого дивного, що всі дрижали перед такою армією грабіжників і насильників і з великою радістю вітали галицькі частини, бо вони приносили з собою завжди безпеку громадянам і правопорядок.
Хоча большевики зобов'язалися видавати для УГА харчі з своїх комор, але ми нічого від них не діставали й мусіли дбати про харчування наших стрільців сами. Старшини-постачальники купували в селян продукти самі, а це була дуже тяжка справа, бо селяни приймали тільки українську валюту, а в крайньому разі «керенки». Большевики дивилися на це дуже косо. Одного разу ЧК перехопила на селі наш купівельний загін, що купував харчі за гроші, зібрані поміж стрільцями й старшинами. Чекісти сконфіскували закуплені продукти й валюту, а людей заарештували. На нашу енерґійну інтервенцію вони вернули харчі, звільнили людей, але замість сконфіскованої української валюти видали свою, що не мала ніякого ходу між населенням. Така поведінка большевиків копала прірву між нами й нашими новими «союзниками».
У справі ідеологічній большевики на частих мітинґах, що їх улаштовував політичний відділ 44 дивізії, згл. його начальник Кручинський, намагалися приєднати наших стрільців до себе своїми гаслами; вони малювали їм, яке то щастя несе комунізм для трудящих, який гарний радянський державний лад. При цьому вони з великою ненавистю нападали на всі інші партії; зокрема плямували вони соціялістів, які не йшли з ними (сд-ів і меншовиків), називали їх «соціялпредателями», тобто соціялістами-зрадниками. Коли Кручинський і його співробітники говорили про їхню ідеологію тільки загально, то наші комуністи, як Затонський, Порайко та їхні аґенти вважали за свій обов'язок ганити поіменно наших державних мужів, наш національний прапор і навіть нацьковували стрільців проти «панів-офіцерів», що, на їхню думку, були такими самими ворогами працюючого люду, як роджені буржуї.[27] Було очевидним, що вони хотіли розшарувати нашу ЧУГА на два ворожі табори, щоб легше прибрати до своїх рук наше стрілецтво.
Але вони не передбачили тих наслідків, що їх викликала така пропаґанда. Стрілецтво не тільки не далося зловити себе на їхні гасла, ба навпаки, воно з тим більшою повагою ставилося до наших національних цінностей, горнулося до старшин щораз більше. Цікаві з цього погляду записки генерала Кравса в його спогаді «За українську справу». Він пише:
«Хоч ми назверх стали червоні, вивісили на будинку, де містилась команда, червоний прапор, носили червоні відзнаки, одначе в нутрі ми були такі, як були до того часу. Стрільців бавило робити з себе комуністів… Наш перехід до большевиків викликав особливе явище: стрільці ще більше прив'язалися до своїх старшин. Це просто аж зворушувало, з якою вірністю й відданістю вони тепер до старшин відносилися. Мене самого вони берегли, наче ока в голові, аби часом мені щось не сталося. Це й є найбільшою чеснотою цього добросердого народу, що він є вірний і прив'язаний і це він найкраще доказав у тих тяжких часах».[28]
Незабаром по вкладенні нашого договору з большевиками почали появлятися між нами посланці від Затонського, наші землячки, що з одного боку хотіли втиснутися між нас і стежити за нами, і з другого, ширили між стрільцями пропаґанду на користь КПбУ. Між іншим до мене прийшов тоді мій колишній учень з рогатинської гімназії Іван Сірко і просив мене піддержати його в праці. Він був занадто наївний, щоб не зрадити мені своїх задумів. В розмові він закидав змосковська, як наш безсмертний «знімечений Юрко», й підписувався не «Сірко», а «Сирко». Був одягнений також, як москаль. Взагалі робив погане вражіння.
Я відповів йому, що за працею в ревкомі не маю ні часу на політичну працю, ні охоти помагати йому, бо він нагадує мені нашого «землячка з цинковими ґудзиками» на царськім дворі. Шевченко назвав би його «перевертнем», який за марну копійку служить москалям. Від того часу мій «Сирко» більше не показувався мені на очі.[29]
Але й між нашими старшинами були такі, як, наприклад, Ґадзінський, що, бажаючи приподобатися большевикам, на мітинґах ганили наших політичних діячів і державних мужів, зневажали наш національний прапор і тризуб. Вони один поперед одного старалися здобути собі марку надійних комуністів. Перед у цьому вели два цивільні: Коханенко й Сидоряк.
Але загал нашого стрілецтва виявився характерним. Між селянами, за одним вийнятком, не бувало випадків відступлення від наших національних ідеалів. На пропаґанду посланців Затонського й інших кар'єристів вони реаґували зовсім протилежно, як цього сподівалися большевицькі аґенти.
Відколи у Вінниці почала працювати губчека, до неї вступили деякі наші люди, і це викликало між нами атмосферу недовір'я. Ніхто не знав, кого треба берегтися.
В процесі нашої співпраці з большевиками ми щораз більше переконувалися, що в них була ціла прірва між словами і вчинками. Для них договір з УГА був шматком паперу, не вартим найменшої уваги. Хоча ми застереглися проти встрявання в наші справи з боку будь-якої політичної групи, большевики явно й таємно втискалися між нас, одних намагалися прихилити до себе, проти других нацьковували стрілецтво, щоб остаточно нас розшарувати.
26
[13] Хоча большевики тоді не прискіпувалися до наших радикалів, та все ж таки д-р І. Макух, як код. Державний Секретар Внутрішніх Справ ЗУНР, а в Україні товариш Міністра Внутрішніх Справ, був занадто видною особою, щоб вони залишили його в спокої. Тому ми були дуже раді, що змогли охоронити його в першому моменті, а потім уможливити йому переїзд у безпечний район. — Н.Г.
27
[14] Затонський, як і всі большевики, дивився на старшин УГА тими самими очима., що й на старшин кол. царської армії. Це, звичайно, було великим безглуздям. Бо царські кадрові старшини були і соціяльним походженням і ідеологічним наставленням клясовими ворогами пролетаріяту, головною підпорою царя і його абсолютистського режиму. Тому ліквідація большевиками такого контреволюційного елементу могла бути до деякої міри виправдана. Але застосовування такої самої міри до старшин УГА ніяк не було виправдане. Наші старшини були кість від кости, кров від крови синами українського поневоленого москалями народу, своїм соціяльним походженням ніяк не різнилися від рядового стрілецтва УГА. Наші старшини разом з рядовиками боролися за наш національний ідеал, разом терпіли всі труднощі й злигодні війни, разом гинули від ворожих куль і пошестей. На цю обставину ми часто звертали увагу большевицьких діячів (Хвилі, Кручинського, Козицького та боротьбістів) і остерігали їх перед неперебірливою аґітацією проти старшин серед галицького стрілецтва, бо вони цим тільки самі собі пошкодять. Затонський бездушним мавпуванням московських большевиків, аґітацією проти старшин серед стрілецтва відразу настроїв його проти себе й большевиків взагалі. Це стверджують однозгідно всі наші мемуаристи. Він програв свою кампанію і звідси його сліпа ненависть до галичан. — Н. Г.
29
[16] Сірко переїхав до Балти й там став аґентом ЧК. Під час переїзду польового штабу до Києва Сірко сидів разом з Михайликом і Солодубом у приявності урядовця політичного відділу Ізидора Сохоцького (тепер пароха в ЗДА), цинічно хвалився своїми каїновими подвигами. В Києві він зайшов до знайомої українки, що пам'ятала його як СС-а, та, довіряючи йому, дала йому інформації про те, хто з давніх СС-ів залишився в Києві й де живе. Всіх їх Сірко видав ЧК. По виконанні свого нового злочину він знов зайшов до своєї знайомої, що вже знала про долю тих, про кого розповідала Сіркові. Вона привітала Сірка такими словами: «Може ви прийшли по мене? Беріть, я готова». А цей розсівся вигідно в фотелі та, цідячи поволі слова, відповів: «Покищо ви нам не потрібні і ми вас залишаємо». — Н. Г.