Не раз я згадував тоді слова анархіста Молчанова, який так правдиво оцінював большевиків. З тактичних міркувань большевикам незручно було самим ліквідувати невигідних їм старшин УГА, тому вони закликали наших стрільців «по законам революції» розправлятися з тими «наймитами капіталістів». Але вони не мали найменшого успіху між нашими стрільцями.
Тоді й виявилося, наскільки правильною була вимога Вінницького ревкому УГА, щоб політичні посади в нашій армії були в руках наших людей. Ми не хотіли віддавати нашого стрільця на поталу большевицького комісара. Спочатку нам таки вдавалося назначати на ці посади людей, до яких ми мали повне довір'я. Про тих наших комісарів генерал Кравс каже:
«В найближчих днях прийшли до нас комісари. Це були самі галичани, гідні й браві люди, які в дійсності не були ніякими комуністами. Назвища я на жаль призабув».
З великим признанням він говорить про комісара Федя Замору, що своїм тактом та вмілою поведінкою підносив авторитет старшин серед стрілецтва якраз тоді, коли Затонський та Порайко найбільше проти них аґітували.
Але не всі комісари були такими, як ті, про яких говорить Кравс. До тих, які «грали в большевицьку дудку», стрільці ставилися з великою ненавистю. Напр., таємного донощика Затонського Івана Кая стрільці самі зліквідували.
Розкладова робота большевиків серед галичан мала в наслідку те, що їх симпатії стали схилятися до боротьбістів, хоч їхні гасла й були нам зовсім чужі. Але ж вони були все таки братами по крові, самостійниками, а до того поводилися щодо галичан тактовно, часом помагали нам своїми інтервенціями в большевиків. Тому ми стали зв'язувати наші надії з боротьбістами, а їх злиття з КПбУ викликало велике огірчення в нас. Ми відчували тоді, що станемо жертвою КПбУ. Так воно пізніше й сталося. Наші побоювання цілком здійснилися.
10. Біда з русотяпами.
Згідно з постановою з'їзду РКП про ревізію політики большевиків в Україні, ми вважали самозрозумілим, що наша мова має в українській радянській державі повні права й що московські комуністи теж будуть додержуватися цих постанов, тим більше, що вони самі раз-у-раз на мітинґах на них покликалися. Ми вживали всюди тільки української мови; по-московськи ми й не могли говорити, бо цієї мови й не знали. Тоді, здається, наша мова вперше вийшла на вулицю. Одначе, наші земляки наддніпрянці, навчені досвідом з минулих років, воліли не маніфестувати себе прилюдно так, як ми.
Тим часом московські комуністи, окрім комісара М. Кручинського й голови губревкому Козицького, зовсім не крилися з своєю неприязню до нашої мови. Бували випадки, що вони на мітинґах прилюдно її зневажали. В таких випадках ми з місця гостро протестували проти такого вияву русотяпщини. Треба визнати, що офіційні большевицькі діячі тоді завжди піддержували нас і закликали своїх партійців до порядку. Навіть Хвиля, голова губпарткому, стояв за нас. Щоправда, ні Кручинський, ні Козицький не знали нашої мови і на мітинґах промовляли по-московському, але перед тим вони завжди просили вибачення, що говоритимуть по-московському. І нам цього вистачало.
Якось прийшов до губревкому якийсь комісар бриґади, москаль, і зажадав спиріту для авта (у большевиків тоді не було бензини). Діловодом там був мій брат Омелян; він написав українською мовою розпорядження до ґуральні у Вінниці видати бажаний спирт. Комісар глянув на листа й обурений скрикнув на брата: «А ето што за татарщина?»
На ці слова брат скипів гнівом і став гістерично лаяти комісара: «Ти сволото московська, не моя, а твоя мова — татарщина!» Комісар остовпів з дива, бо тоді ніхто так не реаґував. Але цей крик зачув голова ревкому Козицький, що працював у сумежній кімнаті; він влетів до залі й запитав піднесеним голосом: «Що тут діється?»
На це брат обуреним тоном до Козицького: «Подумайте товаришу Козицький, ота каналія називає мою мову татарщиною. Що ви на це?»
Козицький теж скипів і скрикнув до комісара: «Пощо ти ображаєш мого найкращого робітника? Дістав бумагу, іди к чорту!» Потім звернувся до брата й став заспокоювати його: «Не дивуйтеся, товаришу, цьому дурневі; він не розуміє, що робить. Заспокійтесь і працюйте дальше».
Некультурність москалів ми відчули раз дуже прикро. Було це під час свята на пошану Т. Шевченка. І ми, галичан, і наші наддніпрянські земляки, вважали день Шевченка за велике національне свято. Всі явилися святково одягнені, програма свята була гарно приготовлена губвідділом наросвіти. Аж тут перед відкриттям свята виходить перед завісою брудний бородатий москаль, у неохайнім одязі й починає доповідь про боротьбу з сипняком. Говорив понад півтори години, і не було способу усунути його, бо це КПбУ доручила йому виголосити цю доповідь. Всі українці відчули це, як велику зневагу їхнього свята.
Згаданий уже комісар Кручинський якось дуже довго промовляв до галичан на тему радянського устрою держави. Говорив, може, години зо дві, звичайно, по-московському. Після доповіді я приступив до нього й сказав: «Ви, товаришу, говорили дуже інтересно, але я даю вам мою голову, якщо вас зрозуміли хоч 10 відсотків галичан».
«Що ж мені робити?» — спитав мене Кручинський.
«Учіться говорити по-нашому, — була моя відповідь. — Я можу давати вам лекції української мови».
Він охоче погодився на це, і від того дня ми щоденно читали книжечку С. Тобілевичевої «Під розвагу старим дітям». Я вчив його вимовляти й наголошувати слова. Кручинський був пильним учнем. Спершу він читав мені текст уголос, а потім пробував говорити нашою мовою. За деякий час він уже почав калічити по-нашому на мітинґах. Галичани дуже вподобали його за те, що шанував нашу мову й сам пробував говорити нею. Але це був унікат між москалями.
11. Галичани й червоноармійці; дивна пропозиція ЧК.
Стрільці першої бриґади
Між галичанами й червоноармійцями була дуже велика різниця, як у зовнішньому вигляді, так і в ставленні до мирного населення. Червоні були неохайні, з зарослими обличчями, довгим нечесаним волоссям. Одяг на них брудний, часом подертий, таке саме взуття. Такий зовнішній вигляд був тоді дуже модний. Людей, чисто одягнених і пристойного вигляду вважалїі тоді за контрреволюціонерів, «бєлоручок», ворогів народу. Гігієну вважали за «буржуазний предразсудок». У громадських приміщеннях, на концертах і театральних виставах червоні сиділи в повному озброєнні, в папахах, курили смердючу махорку й говорили між собою так голосно, що глушили спів хору й репліки акторів. Сидіти на таких імпрезах культурній людині було справжньою мукою.
Діяметрально протилежно поводилися галичани. Вони відріжнялися від своїх союзників чистим, хоч і зношеним одягом, поголеними обличчями й зачесаним волоссям. На публічних імпрезах були пристойні, з мирним населенням коректні, з усіма справедливі, у випадках потреби спішили з допомогою кожному, без огляду на національне походження. Цим вони здобули собі прихильність усіх вінничан.
Галицькі частини підлягали юрисдикції ревкому УГА; стрільці — нашій командатурі міста. Большевики не могли втручатися в наші внутрішні справи. Коли часом ЧК арештовувала галичанина, ми зараз же інтервеніювали й відбирали арештованого. Одного разу до червоної комендатури міста міліціонер привів арештованого галицького стрільця. Тоді командант міста сотник Власов (пізніше генерал, що співпрацював за другої світової війни з німцями) наказав звільнити арештованого, як такого, що підлягає нашій командатурі міста.
Найбільше зненавидженою установою була, звичайно, губчека. Вона містилася в гарній колись віллі, недалеко від міського театру. Тепер це був знищений будинок, обведений кільчастим дротом, обставлений скорострілами, що їх отвори виглядали крізь дошки забитих вікон. За будинком був невеликий сад, усіяний могилками розстріляних жертв ЧК.
Всі з великим острахом минали цей страшний будинок смерти.
Якось до мого бюра в ревкомі прийшов начальник ЧК з пропозицією обмінятися з ревкомом приміщеннями. На моє здивоване запитання, що спонукає його до такої пропозиції, він відповів простодушно: «Бачите, товаришу, недалеко від нас стоїть Таращанська бриґада; її червоноармійці дуже не люблять моєї установи. Ми боїмося, що таращанці колись нападуть на нас і понищать наші акти. А галичан вони люблять і їм не грозить ніяка небезпека».