Я викрутився від цієї пропозиції начальника ЧК тим, що наш ревком є в центрі розташування наших частин і військових складів, тому нам незручно переходити в інший район, далеко від наших людей і установ.
12. Наша конспіративна праця.
Наш союз з большевиками ми розуміли як хвилеве військове порозуміння (конвенцію) з ясною метою: зберегти Українську Галицьку Армію як збройну силу України для пізнішої боротьби за нашу державність, а рівночасно для визволення нашої вужчої Батьківщини, Східньої Галичини, від ворожої окупації при нагоді походу червоної армії на Захід. Після осягнення цієї мети, коли наш нарід перебере в свої руки владу в своїй країні, цей договір має скінчитися. У своїх публічних виступах я, звертаючись до галичан, постійно підкреслював значення нашого союзу для справи визволення Галичини, але промовчував те, як ми уявляємо собі його кінець.
Зовсім інакше дивилися наші союзники на їхній договір з УГА. З мілітарного погляду вони тоді були дуже слабі, а до того вся Україна кипіла в повстанні проти них. Тому вони хотіли використати для себе хоробру й досвідчену в боях УГА, а рівночасно використати союз для пропаґанди серед українського селянства, мовляв, дивіться: з нами йде УГА, то чого ж поборювати нас, ми не вороги вам!
За своїм звичаєм большевики не тільки не думали додержуватися свого договору з УГА й забезпечувати її матеріяльно (харчами й санітарними матеріялами), але своєю безоглядною пропаґандою намагалися розкласти УГА, прихилити її до своїх комуністичних гасел, убити в ній національний дух та зробити її слухняним знаряддям в їхніх руках. Цих своїх плянів большевики, звичайно, не виявляли, про око ставилися до нас коректно, особливо їхні офіційні чинники, але ми швидко помітили облудну гру наших союзників і таємно приготовлялися до того моменту, коли можливо буде відв'язатися від них і ступити на шлях відкритої боротьби з ворогами нашого народу й його визволення від усіх займанців.
Був це важкий шлях, але для нас не було тоді іншого виходу. Ми тримали таємні зв'язки з нашими військовими формаціями УНР і повстанцями. До армії ген. Омеляновича-Павленка їздили кур'єри Михайло Козланюк, Петро Доників-Шекерик і Василь Нанкінський з пропозицією, щоб армія генерала підсувалася до району Вінниці й приготовляла об'єднання з УГА; від армії Павленка приїжджав до нас кур'єр, чотар Іван Веремієнко. З урядом УНР ми шукали контакту через І. Макуха й Хведора Сумневича. До полковника Коновальця та Безручка, що були за кордоном, нашими кур'єрами були Микола Бісик, Іван Кичун і Маруся Яворська; в Харкові були нашими зв'язковими Омелян Кучеріжка й Юліян Чайковський, а в Києві Микола Опока, Яків Ґрех, Семен Ткачівський і Дмитро Білик.
Наш договір з большевиками нічим не був подібний до злопам'ятного союзу УГА з армією білого генерала Денікіна, бо цей союз мав капітулянтський характер, а ми в союзі з большевиками не сходили від нашої національної й державницької лінії. Корисною для нас була та обставина, що не тільки все патріотичне громадянство України, але й ліві політичні угруповання, як боротьбісти й ліві СД (пізніші укапісти), що були фактично комуністами, енерґійно поборювали змагання московських комуністів до супрематії Москви над Україною й рішуче вимагали для України повної автономії в союзі з РСФСР. Ці угруповання співчували нам у національному питанні, приязно до нас ставилися, давали нам поради і в разі потреби помагали нам. Ми були в контакті з боротьбістами: Полозовим, Шумським, Гриньком, Блакитним-Елланом, Приходьком і Ковтуновичем, з УКП-істами: Річицьким, Авдієнком, Войціховським Юрком; навіть А. Хвиля й М. Скрипник, найзавзятіші комуністи, не ставилися до нас вороже.
Згадана вже група лівих радикалів, під проводом І. Макуха стояла в тісному зв'язку з нами, і її члени працювали в Вінницькому ревкомі, а деякі з них були політичними комісарами галицьких ч'астин. До цієї групи належали: Микола Балицький, Андрій Музичка, Федь Конар-Палащук, Микола Опока, Іван Роґульський, Михайло Турок, Степан Індишевський, Яків Ґрех, Омелян Кучеріжка, Петро Доників-Шекерик, Антін Онищук, Михайло Козоріс; нам співчувала також група лівих СР-ів Івана Лизанівського.
Таким чином, усі наші плянування й почини були контрольовані зорганізованим громадянством України, і ми нічого не робили самозванчо.
Особливо законспірованими були наші зв'язки з військовими й урядовими колами УНР, із зрозумілих мотивів. З огляду на моє експоноване становище, я не брав безпосередньої участи в зустрічах із зв'язковими; до цього були призначені окремі старшини, переважно СС-и; вони провадили всі розмови і про них мене інформували. Раз зустрів мене на вулиці отаман УГА Шашкевич і запропонував мені прийти на таємні сходини, де мав звітувати чотар Веремієнко, що прибув з постою штабу ген. Павленка. Я відмовився від участи в цих сходинах, але відповів йому, що тішуся з того, що він має зв'язки з армією УНР, та побажав йому успіхів. Шашкевич зрозумів мене. На випадок деконспірації я спричинив би катастрофу всієї УГА.
А за кілька днів після цієї розмови до моєї кімнати влетів, як буря, комісар 44 дивізії М. Кручинський, і схвильованим голосом кинув мені питання: «Товаришу Гірняк, чи це правда, що у вас є петлюрівська організація?» При цім він свердлив мене очима, як вогнем. Я витримав його погляд і рішучим тоном відповів: «Це нікчемний наклеп, товаришу Кручинський! Маєте в заклад мою голову!» Кручинський моментально заспокоївся й сказав, що сьогодні на мітинґу в театрі я буду говорити про це. Я, звичайно, погодився.
Скільки разів я пригадував собі пізніше цей момент найбільшої душевної напруги, що її переживав за час союзу з большевиками, все мені спадало на думку, що я, бувши членом гуртка Шашкевича, міг легко заломитися; міг видати себе самою барвою лиця.
По відході Кручинського я почув великий тягар на душі; в устах відчув страшну гіркість. Цілий день я бився з думками: «Що я скажу моїм землякам у театрі? Як відвернути від них цю грозу, що нависла над усіма нами?»
Увечері заля міського театру була по береги виповнена червоноармійцями й галичанами. За президіяльним столом засіли всі большевицькі аси. Кручинський говорив дуже довго про героїчну боротьбу пролетаріяту з капіталістами та про таємних ворогів, які підкрадаються до червоного вояцтва, щоб розкласти його морально. Але ні словом не згадав про галичан. На закінчення сказав: «А тепер слово за товаришем Гірняком».
Зміст мого слова був приблизно такий: «З вірогідного джерела я чув, що серед галичан крутяться провокатори, які намагаються порізнити нас з нашим союзником, революційною армією радянських республік, щоб ударемнити здійснення головної мети союзу: визволення нашої батьківщини з-під влади польського окупанта. Сьогодні немає іншої сили, яка помогла б нам вернутися до наших родин по жахливих переходах нашої армії, окрім червоної армії. Десятки тисяч наших товаришів, що спочили тут у могилах від ворожих куль і від епідемій, кличуть нас, живих, із могил, не переставати боротися за волю нашого краю. Як же ж нам виконати цей заповіт поляглих товаришів? Тільки у вірному союзі з революційним пролетаріятом РСФСР, який простяг до нас дружню руку для спільної боротьби, ми дійдемо до нашого обітованого краю! Тому я від імени ревкому закликаю вас, товариші: не дайтеся збаламутити ніяким провокаторам! А коли з'явиться між вами котрий з них, віддайте його нашому ревтрибуналові, хай він розправиться з ними!»
Сот. Юліян Головінський
(нар. 1 грудня 1894 р. — загинув від кулі польського жандарма 30 вересня 1930 р.); Командир 2 бриґади УГА по реорганізації в 1920 р.
Кручинський, мабуть, заспокоївся моїми словами, бо ніколи до цієї теми не вертався. Але я не знаходив спокою. Не було сумніву, що хтось з-поміж наших людей працював проти нас і збирав матеріяли. Аж перегодя я дістав вістку, що один наш старшина, жидівської національности, вступив на службу до «Особого отдєла» (військової ЧК) і там на нас виказував. Він був до недавна кмдтом Збірної Станиці для тих стрільців, що видужували з тифу, і дістав від мене сувору догану за занедбування обов'язків. Тоді він пішов працювати до «Ос. отдєлу». Він, очевидно, щось знав про наші зв'язки з армією Павленка. Щоб підірвати довір'я «Ос. отдєлу» до нього, я вирішив інтервеніювати у голови. Я знав його з того часу, як був у нього в справі от. Шухевича.