Наслідки праці Кураха дали таку картину: в Синяві була цукроварня, де бриґада Клодницького одержувала свої приділи. А що стрільці цієї бриґади охороняли склади цукру від грабіжників з-поміж місцевих людей та від приблудних кримінальних елементів, то бриґада одержувала ще додаткові приділи. За заощаджений цукор та за додатковий Клодницький купував в Уланові шкіру на взуття для своїх стрільців. Таким самим способом він добував матеріяли на однострої та білля для своїх людей. Наслідком цього стрільці бриґади Клодницького були одягнуті, озуті й неголодні. Тому вони любили свого командира; його господарство було розумне й доцільне.
З таким звідомленням вернувся Курах до Вінниці; він казав, що має повне вдоволення, що спричився до реабілітації людини, яку безпідставно кривдив його таємний ворог інтриґами й наклепами. Ревком прийняв до відома звідомлення Кураха, але Хвиля не був задоволений таким обертом справи. Він, щоправда, не підносив більше своїх закидів проти Клодницького, аде його кандидатура не вдовольняла Хвилю. Здається, він мав свого кандидата, але покищо не висував його.
Отаман артилерії Володимир Клодницький (нар. 2 квітня 1891 р.) Командир Хмельницької групи УГА, рекомедований Вінницьким ревкомом на командувача УГА
(в уніформі австрійської армії).
Ревком викликав Клодницького до Вінниці, він узяв участь у засіданні і тоді вперше почув, що він є кандидат від ревкому на командувача УГА. Він був дуже здивований цим і заскочений, вагався, чи зуміє впоратися з новими обов'язками. Остаточно він погодився бути кандидатом від ревкому. Але ця кандидатура відпала, бо большевики мали щодо УГА свої пляни й свого кандидата на її командувача.
Для з'ясування мотивів, якими керувався Вінницький ревком при висуванні кандидатури отамана Вол. Клодницького на командувача УГА, вважаю за потрібне спинитися на значінні Хмільника в тому часі та на ролі, що припала згаданому нашому старшині. При цьому я, окрім своїх особистих записів, користуюся також спогадами отамана Клодницького,[30] що їх дав до мого розпорядження.
Місто Хмільник лежить в осередку промислово-торговельного району, між Любаром – Бердичевом – Козятином – Літином – Калинівкою й Старою Синявою. В цьому районі були цукроварні, млини й тартаки, текстильні фабрики, ґуральні, кравецькі й шевські кооперативи. Тому цей район мав велике значення для постачання УГА, особливо в справі забезпечення вояцтва одягом, біллям, взуттям, навіть санітарними матеріялами, що їх роздобували шляхом товарообміну (за цукор і сіль); також харчі для армії й лікарень легко було здобувати в багатому районі Хмільника.
Від серпня 1919 до березня 1920 ця територія жила мирним життям, всі підприємства працювали безперебійно, під захистом хмільницької залоги (під командою отамана Клодницького й повстанських загонів Шепеля з осідком у Вонячині та Степанишина з осідком у Старій Синяві). Ці формації працювали в повній згоді й провадили спільно деякі військові акції; вони не допускали ні поляків до Ст. Синяви, ні денікінцв, як також і червоних москалів, що не раз пробували вдертися в цей район.
Отаман Клодницький був не тільки добрим бойовиком, але й тактовним та обачним адміністратором і здобув для себе й цілої залоги симпатії серед населення, а серед жидівських багатіїв — значну матеріяльну поміч для вояків. Його стрільці були добре одягнуті й узуті, мали досить білля й належне харчування; тифозні в лікарнях були забезпечені лікарською обслугою й санітарними матеріялами. В серпні 1919 р. Начальна Команда УГА призначила його на кмдта Хмільницької залоги, з підлеглістю 1-му Галицькому Корпусові. Коли у вересні Міністерство війни УНР зарядило мобілізацію 15-річників для поповнення стягів УНР і УГА, отаман Клодницький почав формувати з тих, що видужували, Літинську бриґаду; одначе воєнні події не дали йому змоги завершити процес формування цієї бриґади. Хмільник опинився у прифронтовій смузі.
В листопаді того року Клодницький став кмдтом «Групи Північ» на підставі наказу Штабу Головного Отамана (через кмду 1 Галицького корпусу). Відносний наказ був:
КОМАНДА І ГАЛИЦЬКОГО КОРПУСА, ВІННИЦЯ 3/ХІ 1919.
Приказом Штабу Головного Отамана, ч. оп. 1406 підчиняється вся міліція приказам І Галицького Корпуса. Вона має задачу охороняти район Старі Прилуки – Козятин – Райгород – Пиків (включно). На захід до цего району притикає район групи отамана Клодницького; її західна границя: Любар – Остропіль – Стара Синява. Отаман Клодницький переймає команду над підгрупою Бердичів і підгрупою Хмільник. Обі підгрупи — підгрупа Бердичів і Підгрупа Хмільник називаються «Група Північ», постій у Хмільнику. Постій підгрупи Бердичів у Калинівці. При тій групі буде приділений пор. Клим Шостак, як старшина зв'язку. Прикази, доставлені пор. Шостаком, маються безуслівно й точно виконувати й вважати їх приказами Головного Отамана. Так само прикази отамана Клодницького.
В 2 точці приказу подаються точні інструкції в справі постійного зв'язку поодиноких частин «Групи Північ» і дається розпорядження підгрупі Бердичів перейти до Калинівки. Потім повідомляється, що кмда І Галицького Корпуса переходить 4 листопада до Вінниці, де належить тримати постійний зв'язок (телефоном) з тією командою. В наказі нормується район, який має забезпечувати група Клодницького за ним же пересланим кмді Корпуса шкіцом.
Ч. оп. І Корпуса 916/1, підпис начальника штабу: отаман Кунліш. За згідність з ориґіналом підписав дир. канцелярії Близнак.
У грудні після любарських подій (бунт Волоха), коли зліквідовано наш фронт, і деякі члени Уряду УНР подалися за кордон, у Хмільнику зібралися державні й політичні діячі, які не еміґрували й продумували справу створення державного центру в Хмільницькому районі, що охоплював коло мільйона душ населення. Тоді створено т. зв. Крайову Раду, а пізніше в Літині Раду Республіки. На нараді в Літині був наш прем'єр І. Мазепа. Обидві установи очолював Іван Макух, від УГА до їх складу входив і я. Ми бачили тоді працю отамана Клодницького (він саме тоді видужував від сипняка). Коли під кінець грудня Вінницький ревком обмірковував справу призначення на начального командувача УГА, наша увага спинилася на особі Клодницького.
Зимою я дістав листа з Києва від С. В. Тобілевичевої, що вона тяжко бідує з своєю хворою матір'ю. Вона писала, що по відході УСС-ів на її хутір, де вона часто гостила нас у себе, налетів Махно, пограбував і знищив хутір, і вона живе тепер у великих нестатках.
Мені хотілось конче помогти якось цій нашій діячці сцени й видатній громадянці, а до того великій приятельці УСС-ів. Тому я попросив до себе мого приятеля з часів дитинства, тепер старшину інтендантури; він відав великим складом харчів УГА в артилерійських касарнях, недалеко від залізничої станції. Він був дуже чесна людина, прекрасно виконував свої обов'язки. Ніколи не користався сам з того, що мав у віданні харчові запаси, навіть разом з нами голодував. Я дав йому прочитати лист С. В. Тобілевич і запитав, чи не міг би він видати щось із свого складу. Мій приятель спершу рішуче відмовив. «Як я це зроблю?» — сказав він. «Таж у мене кожний мішок має свою метрику». «Я не розуміюся на цьому, Ромку, — кажу йому, — але ми мусимо помогти Тобілевичевій. Як це зробити, то твоє діло». Він стояв на своєму й далі, і ми нарешті посварилися. Я з тим і пішов. Але я знав, що в нього було добре серце та що він таки щось зробить. І справді, незабаром прийшов його посланець із запискою, що він має приготованих два пуди борошна, один пуд сала й один пуд цукру; я даю прислати одного певного УСС-а по ці речі. Їх відвіз мій колишній стаєнний, гуцул Лесь Білак, з околиці Косова, до Києва й привіз листа від С. В. із зворушливою подякою за те, що врятував її хвору матір від голоду. Закликав я знову до себе мого приятеля і дав прочитати листа. В його очах заблисли сльози зворушення.
13. Наші намагання добитися ратифікації договору з большевиками.
Цілий місяць січень 1920 р. ми нічого не чули про ратифікацію нашого союзного договору з большевиками. Вони мовчали про цей договір. Поза пропаґандивними мітинґами, влаштовуваними для галичан, вони не робили нічого, не давали нам ніякої помочі ні в харчах, ні в санітарних матеріялах, не зважаючи на те, що Затонський і командувач 12-ої армії Муралов обіцяли мені в Калинівці негайну допомогу. Не було також зовсім вияснене наше політичне становище. Всі наші інтервенції в справах харчів і інших потреб у вінницьких большевицьких установах збували коротко: «Ми не можемо нічого зробити, командування 12 армії і Київ мовчать, не дають ніяких директив». Нам радили поїхати в Київ і там вияснити все. За це взявся спочатку чотар О. Гачкевич. Він вибрався разом із Орлівною, своєю знайомою, членом партії лівих СР-ів, яка впевняла нас, що, як киянка, має широкі знайомства між боротьбістами й большевиками та може за їхньою допомогою вияснити нашу справу. Ані Гачкевич, ні Орлівна нічого не досягли; бачилися з підрядними людьми, пересварилися з ними й вернулися до Вінниці, обурені до краю проти большевиків. Вони й почали розголошувати всім, що нам з ними не по дорозі, що ми мусимо зірвати союзну умову. На їх думку, краще вже наладнати якось з поляками. Кінець-кінцем вони сконтактувалися з емісарами уряду УНР, які конспіративно бували в Вінниці, і щось з ними плянували. З того часу Гачкевич перестав бувати на засіданнях ревкому УГА і взагалі не цікавився його справами.