При цій нагоді я хотів би згадати про кінець Гачкевича. Наприкінці квітня, коли я стояв з бриґадою червоних УСС-ів в районі Бердичева, Гачкевич з доручення 2-ої бриґади ЧУГА зорганізував у Вінниці повстання проти большевиків. До міста влетіла кавалерія Котовського й зчинила там справжнє пекло. Тоді загинув і Гачкевич, а інтендант сотник Марків покінчив самогубством.
На початок лютого ми приготовляли велику делеґацію в Київ для переговорів з політичними чинниками в справі УГА. Спонукали нас до цього щораз більші труднощі та безвиглядність нашого становища. По різних місцях приходило до непорозумінь і навіть до сутичок галичан з червоноармійцями. Через те, що большевики нічого не робили, щоб реалізувати наш договір, доля УГА була непевна. А ми за всяку ціну намагалися зберегти її організаційну цілість, наше військове майно й старшинський корпус. Тому ми через нашу делеґацію хотіли зв'язатися з представниками уряду радянської України в Києві, а якби й там не договорилися, то мали зв'язатися безпосередньо з Харковом, де був осідок уряду.
Над цим питанням ми довго дискутували на засіданнях ревкому, садилися з політичними й військовими діячами у Вінниці: Хвилею, Кручинським, командувачем 44 дивізії Дубовим, Козицьким, Ковтуновичем і Микитою Колядою. Наслідком цих розмов з ними ми й вирішили вислати згадану делеґацію до Києва. До її складу входили: від Вінницького ревкому М. Опока. М. Курах і М. Угрин-Безгрішний. Спочатку мав їхати Михайло Балицький, але він захворів на тиф і на його місце впросився Угрин, бо хотів у Києві відвідати своїх знайомих, насамперед С. В. Тобілевичеву. Ми пішли йому на руку тим більше, що він був редактооом «Комуніста Прикарпаття», отже представником нашої преси. Від компартії Прикарпаття Є. Коханенко, Iван Сидоряк і Вол. Бойко; від УГА прибув із Балти сотник Франц Кондрацький і бунчужні Петро Малишевський та Іван Васьків. Я мав очолити делеґацію, але в останній хвилині захворів на ґрипу й попросив Кондрацького заступити мене. З ним я відбув довгу нараду, вияснив йому всю вагу, якої ми надаємо нашим розмовам у Києві, принагідно в Харкові. Я вмовляв його твердо стояти на наших позиціях, особливо в справі організації УГА, бо це цілком відповідає настроям армії і є суттєве для наших дальших плянів. Наші домагання до радянського уряду, устійнені на засіданні ревкому, були: а) ратифікація й негайна реалізація всіх пунктів договору з червоною армією, б) негайна поміч УГА харчами, одягом, взуттям, медикаментами й санітарним персоналом, в) припинення погромів наших частин червоними, головно лікарень і їх майна.
Оці мої інформації про працю нашої делеґації в Києві та про її наслідки подаю виключно на підставі щоденника М. Кураха, бо сам я в Києві не був.
Делеґати виїхали ввечері 6 лютого з Вінниці. Вони мали окремий вагон-теплушку, яку пристосував до подорожі сот. Марків. Його хлопці вичистили й подизенфекували вагон і приготували досить палива. До цього вагона впросилися деякі кияни та ті, хто хотів бути в Києві. Між ін. їхала також студентка Оксана Калиниченко, що провадила в Вінниці організаційну працю СР-ів. Тоді вона дружила з Опокою, що належав до галицької радикальної партії. Пізніше вона перейшла до большевиків і спричинилася до його загибелі.
Їхав до Києва з делеґацією також Йосип Гірняк, щоб вступити там до театру О. Курбаса. Він був багатий на всякі вигадки й тим став у пригоді делеґатам. На кожній станції до вагона тиснулися подорожні. Щоб їх позбутися, делеґати вияснювали, що вони мають окреме призначення, але подорожани не приймали цього до уваги. Потім написали на вагоні, що в ньому їдуть хворі на сипняк, але й це не помагало. Тоді Гірняк написав на вагоні: «Не мешать! Спецкомісія Че-Ка». З того часу делеґати мали спокій аж до Києва.
Всякими анекдотами Гірняк розважав товаришів подорожі. Між ін. розповідав анекдоти про київського артиста з кабаре Троцького й співав його куплети. Один із них такий:
Україна, сівши в крісло, три століття проспала,
Тепер вона пробудилась і, мов рожа, зацвіла.
Пробудилась із славою,
Великою державою.
Знову гетьман з козаками і дівчата з парубками,
Знову танці до зорі, шинкарки і шинкарі.
Україна — чистий рай, вік живи, не умирай.
Хто багатий чумаками? — Україна,
Хто їсть борщ із буряками? — Україна,
Хто кричить: «Нам миру треба!» — Україна,
А хто сам сидить без хліба? — Україна.
По двох днях утомливої їзди наші делеґати добилися до Києва й примістилися в готелі Контіненталь (Нікольська вул.), де були приготовлені для них квартири. Незабаром з'явився до них Павло Михайлик (один із поплентачів Затонського), познайомився з ними й випитував про їхні потреби. Він порадив їм, щоб усі мешкали разом і були повсякчас під рукою для всяких розмов, бо прийдеться обмірковувати всі питання тільки вечорами, — вдень бо всі зайняті своїми справами. Він повідомив також, що о 10 годині буде знайомитися з ними член радянського уряду Володимир Затонський та його помічник у галицьких справах Василь Порайко.
В означеному часі дійсно з'явився Затонський у товаристві Порайка й Михайлика. Він цікавився всіми членами делеґації, випитував кожного про соціяльне походження, освіту, партійну приналежність, працю в українських організаціях, в армії і т. д. Розмова мала доривковий характер, було видно, що Затонський кудись поспішав і покищо не хотів зачіпати тих справ, які були для делеґації найважливишими, задля яких вона прибула до Києва. Врешті Затонський заявив, що поспішає на відкриття міжпартійної конференції і радив делеґатам узяти участь у ній в ролі гостей. На вечір він заповів продовження розмови. Далі повідомив, що делеґати повинні звертатися з усіми справами до Порайка та Михайлика, бо він переобтяжений обов'язками і буде брати участь у розмовах тільки тоді, коли будуть потрібні конкретні рішення й постанови.
По цій першій розмові Затонського з нашими делеґатами вони в товаристві Порайка й Михайлика пішли до оперового театру, де відбувалася міжпартійна конференція. Її скликали большевики (КПбУ), участь брали боротьбісти, укапісти (ліве крило СД-ів), російські ліві СР-и (борьбісти) й анархісти; були також представники від профспілки. Ціллю конференції було: устійнити напрямні для співпраці згаданих організацій в розбудові народнього господарства та закріпленні радянської влади на місцях.
Вже з перших виступів різних промовців стало ясним, що конференція має виключно пропаґандивний характер та що большевики мають свої наперед заготовлені пляни й будуть їх послідовно реалізувати.
Для галицької делеґації приділено окрему льожу. Заля театру була виповнена учасниками конференції; на сцені почесна й ділова президія, багато червоних прапорів. За столом між членами почесної президії був «отаман» Данченко, недавній учасник волохівського бунту проти уряду УНР в Любарі…