* * *
Я цілком свідомий того, що ця моя праця, як і всяке людське діло, не в досконала і має деякі огріхи, але ж вона писана з перспективи 40 років, і я не мав можливости використати всі ті матеріали, які в інших умовах можливо було б використати. В наслідок воєнних подій утратилися мої особисті записки й мій архів, а ще раніш пропали всі матеріяли про працю Вінницького ревкому УГА: протоколи засідань, ориґінал договору, укладеного між нами й большевиками, все листування, наші публікації — відозви, газети «Червоний Стрілець» і «Комуніст Прикарпаття», накази, інструкції та розпорядження Ради Наркомів Галицької Соціялістичної Радянської Республіки. В процесі моєї праці мені довелося користуватися записками й спогадами моїх друзів; я використав усі приступні для мене джерела, які появилися друком. Усе це мусило відбитися на формі праці, а де в чому й надщербити її зміст. Спокійний тон моєї розповіді далеко не віддзеркалює глибоко хвилюючої дійсности тих важких часів. Наших чорних дум і турбот за долю УГА, які вганяли нам сон з очей, не сила передати людською мовою.
Прохаю Вш. Читача взяти до уваги ще ось який момент: сорок років тому наші думки, орієнтації й пляни серед тодішніх подій буди зовсім інші, як сьогодні, а тому не одному тепер неясні і де в чому незрозумілі. З цього мусять випливати критичні висновки на адресу автора й тих, хто провадив роботу в проводі Вінницького ревкому УГА. При оцінці подій того часу треба взяти до увага ту прогалину, яка витворилася в нашій визвольній акції по виїзді з України нашого державно-політичного проводу, очолюваного С. В Петлюрою та Є. Петрушевичем. За цю справу взялися молоді, недосвідчені військовики, в бажанні рятувати вашу збройну силу та продовжувати визвольну боротьбу України. Не в гонитві за особистими почестями або користями взялися вони за це відповідальне діло, а просто з конечности, бо не було кому за це взятися. Тому всі дії цих людей треба розцінювати з погляду тогочасности, а не сучасности.
Моїх товаришів у зброї, що були з нами в тому часі й переживали всі страхіття тих чорних днів, прохаю списувати свої спогади й цим доповнити мою скромну працю, щоб цілком охопити картину трагічних переходів Української Галицької Армії в боротьбі за державність і соборність України.
* * *
Вважаю своїм милим обов'язком у цьому місці висловити щиру подяку моїм Товаришам зброї, що, на мій заклик у пресі, помогли мені завершити працю, що спершу видавалася непосильною. Отже, ця праця до деякої міри гуртова.
У першу чергу щиро дякую підполковникові СС-ів М. Курахові за передання в моє розпорядження свого дуже цінного записника та за постійну заохоту й поміч у процесі праці. Дякую Вш. сотникові д-рові Гансові Кохові, сотникові-лікареві д-рові Вол. Білозорові, сотникові О. Станімірові, отаманові артилерії Всч. д-рові В. Клодницькому, поручникам УГА: д-рові Павлові Дубасові, д-рові Лонгинові Горбачевському, Петрові Постоликові й К. Мазуренкові; чотарям: д-рові І. Витановичеві й Е. Василишинові, хор. М. Савчинові. Дякую також Всч. о. Ізидорові Сохоцькому й д-рові М. Стахову за цінні поради, а зокрема д-рові М. Шлемкевичеві, д-рові К. Паньківському й інж. Юр. Лавріненкові, М. Заклинському й Р. Купчинському за перегляд цієї праці та цінні завваги.
ЧАСТИНА ПЕРША
УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ В СОЮЗІ З БОЛЬШЕВИКАМИ
Замість краси і добра, що їх сам Творець поклав в основу вселенної, людина створила таку химеру, про яку й не снилося творцям химер на фронтоні собору Паризької Богоматері.
І йому, Білогорові, судилося якраз пройти життєвий шлях під крилами цієї химери, коли насильство, брехня, зло були головними заповідями; коли людину вважалося тільки предметом, річчю, приналежністю того механізму, що творив зло, коли людину можна було вбити, спалити її житло, відняти в неї плоди її праці, визнати її ворогом народу, хоча вона ніколи й не думала бути ворогом свого народу, а врешті вирвати її з корінням з землі, в яку вона вросла, і жбурнути в пащу тайги, щоб проковтнула навік її життя і кості.
Олексій Сацюк «ПТАШКА з ҐЕНУЇ».
(від початку січня по кінець квітня 1920 р.)
1. Політичне становище й фізичний стан УГА в грудні 1919.
Під кінець 1919 року відроджена Українська Держава вступила в стан затяжної смертельної кризи. Уряд УНР подався в Польщу шукати азилю для себе, а може й союзника для дальшої боротьби з червоною Москвою.[14] Рештки Армії УНР під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка перейшли в денікінське, потім большевицьке запілля, у зимовий похід. Галицький диктатор Є. Д. Петрушевич виїхав з Кам'янця Подільського разом із штабом своїх урядовців до Відня на еміґрацію.
Галицька Армія залишилася без державно-політичного проводу (формально зв'язана т. зв. «зятківським» союзом з Денікіном), без запілля і без засобів до життя. Перед її очима згас той високий ідеал, за який вона з першої хвилини свого існування — серед нечуваних в історії воєн недостач у виряді, озброєнні, харчах, у воєнному й санітарному матеріялі — героїчно змагалася..
Епідемія висипного тифу перейшла вже була, щоправда, свій апогей, захорувань було щораз менше, але лікарні, касарні й приватні квартири були вщерть заповнені тими, що видужували з тифу всяких видів — людськими кістяками, що потребували особливої опіки, щоб прийти до сил. Про їх переміщення (транспорт) не могло бути й мови. По бриґадах гинула худоба, бо не було кому подати їй паші й води.[15]
В такому стані УГА її Начальна Команда під проводом. генералів Микитки й Ціріца лаштувалася до виїзду з Вінниці на південь, разом з недобитками військ московського білого денікінського генерала Бредова, не зважаючи на те, що карта білих була вже остаточно бита, й не оглядаючись на те, яка доля спіткає десятки тисяч галицьких стрільців, що залишалися на місцях.[16]
В яких умовах відбувалася ця катабаза Української Галицької Армії, про це розказують Бородієвич і Шкрумеляк словами, від яких читачеві мурашки лізуть по спині.
Бородієвич пише:
«Немалий клопіт мав я з перевозом хворих. У саперній сотні були хворі з тифозною гарячкою, які лежали без пам'яти, а надворі студень. Відставити їх до лічниці було неможливо, бо там не було місця: впрочім і лічниці відходили й також не могли забрати зі собою своїх хворих. Стрільці дуже просилися, щоби їх не оставляти. На підводи треба було взяти і харчі і саперське знаряддя. Перевезти хворих я хотів за всяку ціну. Сотня нараховувала тоді 39 осіб, з того 23 хворих, а між ними 8 тяжко». (Пор. «В чотирикутнику смерти», ст. 50).
В іншому місці він каже:
«Мені одно було неясне: Чи Начальна Команда брала до уваги це велике число стрільців, що залишалися по лічницях і що їх не було можливости забрати з собою з причини великих морозів і браку одягу. Вони залишилися по селах без найменшого заосмотрення. Можна сміло сказати, що ми в цей спосіб утратили по дорозі 50% стрільців». (Там же — ст. 54).
Ю. Шкрумеляк в оповіданні «Поїзд мерців» описує ось-таку понуру містерію в час переїзду УГА на південь, коли поїзд спинився в полі й одні стрільці носили дерево для паротягу, другі — користаючи з перерви в їзді — хоронили померлих у дорозі товаришів:
«Стрільці йдуть з лопатами, вибирають м'якше місце під гичкою й копають… Щохвилини перестають, тупають ногами і гріються в руки… «Виносити мерців! За порядком від першого воза! Списати на картці ім'я, назву, степень! Списати інвентар!» Санітари виносять трупи. Стягають з них чоботи, кожушки, плащі. Беруть папери й гроші. Черговий списує все: «Це для здорових, а це для родичів». Командам дає знак; скидають трупи в ями, засипають землею, снігом. Черговий видирає картку з нотеса й пише: «26 галицьких стрільців, 8 старшин. Вічна Вам пам'ять, Товариші!» (Пор. Ю. Шкрумеляк, цит. твір, ст. 54 і 55).
В дні виїзду Начальної Команди з Вінниці Ст. Шухевич дежав у лічниці хворий на тиф. Свої настрої в тій хвилині він передає такими словами:
«Тепер ми осталися між двома боєвими лініями. Хто цего не переживав, не може мати поняття, які почування переживає людина, опущена своїми, прикована до постелі важкою недугою, безсильна й безборонна, очікує приходу тих, про котрих чулися такі страшні оповідання, що на їх згадку волосся ставало дубом на голові. Цей стан можна прирівняти до стану того нещасного розбитка, який остався сам-один на розбурханому океані й бачить, як його товариші, спокійні й безпечні, на великому кораблі відпливають у далеку даль». (Пор. Ст. Шухевич — цит. твір, ч. III, ст. 134).
14
[1] Всі дальші заходи Уряду УНР, як: договір з Польщею і невдалий похід Пілсудського на Київ, шукання нових шляхів до збереження Української Держави з допомогою донських козаків полк. Фролова й ген. Перемикіна, спільний виступ на фронт і відступ у Польщу, Рада Республіки в Тарнові й інші заходи С. Петлюри були вже тільки аґонічним догоранням Української Держави, що закінчилося трагедією під Базаром. — Н. Г.
15
[2] Колишній сотник-лікар УСС-ів д-р Вол. Білозор надрукував у 1921 р в органі Українського Лікарського Т-ва «Лікарському Віснику» простору студію п. з. «Слідами епідемій в УГА». В ній автор на підставі фактів, збережених у свіжій пам'яті, з питомою йому точністю з'ясував причини поширення епідемій, їх засяг та способи поборювання, спричинені ними втрати з військового погляду та підкреслив стратегічне значіння епідемій з дальшими політичними наслідками. — Н. Г.