На цю вступну доповідь Опоки Затонський відповів: «Цей договір, який зачитали, не є ніяким договором і він не має ніякого значення. Він складений вами і на ньому бракує підписів представників радянського уряду та командування червоної армії».
На завваження другого члена делеґації, що договір підписали Андрій Хвиля, Кость Ковтунович і Власов, як представники радянського уряду і трьох революційних угруповань України, Затонський відповів, що вони не мали ніяких повноважень на підписування такого договору, йому нічого не відомо, щоб центральний радянський уряд або командування червоної армії делеґували своїх представників для переговорів і підписання договору з галичанами та їх армією.[32] Вони були в союзі з Денікіном і тому ставлення до них радянської влади таке саме, як і до денікінців.
«Ми з денікінцями не говоримо, а просто б'ємо; вас не б'ємо, бо просто нема кого бити. Вас б'ють тепер тиф і манівці вашого політичного бездоріжжя, безхарактерність ваших політичних провідників і командувачів. Щодо вас червоне командування дало наказ своїм частинам, щоб при зустрічі з галичанами запропонувати їм скласти зброю, а коли не захочуть, тоді силою примусити їх до цього, забрати в полон і все військове майно перебрати. Ви мали щастя, що у ваш район вступила таращанська бриґада, бо таращанці не хотіли виступати проти вас і забирати вашу зброю.
Тепер ваша справа рішається в Москві, а я можу впевнити вас, що ваша УГА вже ніколи як цілість не буде існувати. В короткому часі ваші частини опиняться в таборах інтернованих. Нова галицька армія постане з тих змобілізованих галичан, яких ми покличемо до себе, як тільки червона армія переступить Збруч.
Тому й немає потреби вести дискусію над договором, бо він для нас не існує. Ми його не підписували, а Хвиля, Ковтунович і Власов переступили свої повноваження, їм тепер заборонено встрявати в галицькі справи: ми їх взагалі відкличемо й ще поставимо перед судом».
Порайко твердив, що вищезгадані представники радянської влади були членами міжпартійного обласного комітету, мали доручення вести відповідну працю в межах Подільської области, але не мали ніякого доручення перегорювати з галичанами й укладати з ними договір.
Курах спростував твердження Порайка, кажучи, що Хвиля, Ковтунович і Власов діяли на терені Подільської области, де стояла УГА, репрезентували три революційні партії, а всі разом радянський уряд України; вони показали повноваження для переговорів.
Затонський заявив, що нема про що говорити, бо уряд ніколи не ратифікує договір. Над справами УГА взагалі немає потреби спинятися, бо їх обмірковують в Москві. Коли ж вони будуть вирішені, то реалізація постанов буде йти скоро. А тепер треба дискутувати над тим, як слід поставити питання політичної праці серед галичан.
З приводу останніх слів Затонського відбулася дуже гаряча дискусія. Опока заявив, що неґація договору з 1 січня викличе погане вражіння й неприхильність галичан до большевиків. А це матиме лихі наслідки у взаєминах між партнерами. З того вийде шкода для самих большевиків, бо галицька армія може дуже стати в пригоді у війні проти поляків.
Угрин сказав, що у випадку ліквідації УГА большевики зліквідують усі симпатії галицького населення до большевиків, коли вони підуть походом на захід.
Кондрацький: «Якщо большевики відкидають союз з УГА, то вони штовхають її в обійми УНР-івців і примушують іти на співпрацю з армією Павленка, разом з нею творити спільний фронт проти большевиків. Самі большевики штовхають галичан на розпачливу боротьбу проти них, а ця боротьба в умовах можливої війни з Польщею може бути загрозлива так для УГА, як і для большевиків».
Те саме твердив Курах. Він сказав, що було б великим нещастям для дальшого розвитку революційних дій і радянського будівництва, коли большевики це доцінять і злегковажать ролю Української Галицької Армії в процесі дальшої боротьби проти західнього аґресора. УГА має великі симпатії не тільки на Західньо-Українських землях, але й на Наддніпрянщині; тому ліквідація УГА буде однозначна з ліквідацією надій тутешнього населення на большевиків. УГА треба реорганізувати й зберегти для майбутньої розгри, як високовартісну бойову одиницю.
Врешті промовив третій член групи Затонського Михайлик. Він сказав, що його взагалі дивує ця дискусія. Він розуміє, що делеґатам лежить на серці справа УГА, але й большевики зацікавлені в тому, щоб це питання розв'язати позитивно. УГА повинна одержати поміч від командування червоної армії. Але ж галичани також мусять зрозуміти, що цю справу не можна полагодити ні в Києві, ні в Харкові, а в політичному й військовому центрі — Москві. Тепер воєнний час, вся влада мусить бути зосереджена в одному центрі. Ні Київ, ні Харків не рішають ніяких справ, а тим більше справ УГА. Покищо треба полагодити найважливішу справу, а саме — політичну, бо від неї залежить також і військова справа.
«Тут у Києві, — вів далі Михайлик, — треба зговоритися обом політичним групам. Галицькій армії не довіряє Москва, не довіряє Київ, ні Харків, не довіряємо, вибачте за щирість, і ми, поки ви ведете свою сепаратну політику. Ви теж не довіряєте нам, не хочете бути щирими з нами. Ми не віримо словам, ні гарним декляраціям, а віримо фактам. А вони свідчать проти вас. Залишмо військові справи, а краще полагодьмо спільні політичні питання. Коли ж вони будуть вияснені й узгіднені, тоді прийде пора на військові справи. Тому я пропоную перейти негайно до обговорювання питання об'єднання і створення єдиної організації галицьких комуністів».
Його пропозицію піддержали Затонський і Порайко. Опока поставив конкретне запитання: «Як у практиці мало б виглядати це об'єднання?»
Порайко вияснив: «Ваша комуністична партія зливається з нашою комуністичною партією большевиків Галичини, підпорядковується нашим директивам і ми вже тоді — єдина партія — беремо на себе відповідальність за долю УГА і за інші галицькі справи».
Коханенко порадив інший вихід: скликати у Вінниці з'їзд галицьких комуністів, нехай приїдуть до Вінниці члени групи Порайка, а там буде вже рішатися справа злиття обох груп, вибереться новий центральний комітет партії з осідком у Вінниці.
Проти цієї пропозиції виступили всі три з групи Затонського. Останній заявив, що партія не є військова організація і її плянів ніяк не можна в'язати з плянами Начальної Команди УГА. Вінниця не може бути центром; він повинен бути в Києві. Звідси легші зв'язки з Харковом, де перебуває уряд радянської України.
І знов почалася гаряча дискусія, що була б скінчилася зірванням переговорів, і делеґати мабуть того ж таки дня виїхали б до Вінниці. Але Затонський зорієнтувався, що дискусія ні до чого не доведе, і запропонував перерву до 7 години вечора, бо він, мовляв, зайнятий іншими справами й мусить відійти. Михайлик запропонував ще тільки вибрати комісію з трьох, що обміркувала б справу об'єднання й подала б увечері свою пропозицію. Пропозиція була прийнята. До комісії вибрано від галичан Коханенка, Ростоку й Кондрацького, від групи Порайка самого Порайка й Михайлика. На цьому засідання перервано.
В тому місці Курах нотує в записнику:
«Це було мені дуже на руку, бо саме в той час мене покликали до телефону. З Вінниці телефонували Гірняк і Роґульський; питалися, як стоять наші справи, чому ми не інформуємо їх про перебіг і вислід нарад у Києві. Я в загальному переказав те, що можна було переказати телефоном, описав труднощі, що їх ми маємо в справі реалізації нашого договору й зазначив, що мабуть сьогодні закінчимо наші розмови й ні з чим повернемося до Вінниці.
Іван Роґульський, полковник СС армії УНР, член Вінниць-кого ревкому УГА. Загинув як повстанець на Лівобережжі.
(фото з 1915 року)
Роґульський інформував про невідрадний стан УГА, про брак харчів, ліків для тифозників і збільшену смертність стрільців і старшин. Червоноармійці починають грабувати наші комори й обози; в Хмельнику червоні хотіли обеззброїти наші сторожеві застави, а скінчилося тим, що наші обеззброїли большевиків. Цей прикрий інцидент тепер долагоджується в Вінниці, але таких випадків буває щораз більше.
32
[19] Ці слова Затонського гостро суперечать його становищу, яке він займав до нашого договору в Калинівці, в розмові зі мною. Тоді він не ставив під запит наш договір, не заперечував прав нашим контраґентам вести переговори з нами. Тепер же він брехнею й залякуванням хотів зробити галичан податливішими щодо його й його товаришів плянів. Така поведінка — типова для большевиків. — Н. Г.