Річицький і Авдієнко вважали, що галицькі делеґати досить вправно й дипломатично вийшли з розмов із Затонським і Ко. Їх успіх у тому, що вони говорили з Скрипником і заручилися його словом, він буде інтервеніювати в галицькій справі в Москві й піддержуватиме справу УГА перед Леніном, щоб рятувати її від повної ліквідації. Слово Скрипника багато важить у Москві. Також і Полоз заопікується галичанами. На його слово можна покладатися, а до його голосу також прислухаються в Москві. Приходько — чесна, але м'яка хитра людина. Він не має тепер значення, бо був проти злиття з большевиками. На Шумського й Гринька надіятися нічого, бо вони не надають великої ваги справі УГА, як і справі Галичини взагалі. Любченки — кар'єровичі, а Блакитний — поет.
Єдині, хто може зробити щось конкретного для УГА, — це Затонський і Скрипник. Останній тепер з доручення Москви мобілізує українські комуністичні сили, щоб утягти їх в річище КПбУ. Це він заініціював злиття боротьбістів з большевиками, що йому й удалося. Тепер він заходжується коло злиття укапістів з КПбУ, але це йому не вдасться.
КПбУ не є українською партією, в ній повно русотяпського елементу; всі вони змагають до диктатури над українськими комуністами й Україною. Вони не допускають до того, щоб у президії Комінтерну в Москві був представник України.
Укапісти в деяких справах співпрацюють з большевиками, але на повне злиття не підуть, поки не приймуть програми УКП в національній політиці в Україні. УКП збереже свою організаційну окремішність, у взаєминах з большевиками буде додержуватись засад доброзичливої співпраці й конструктивної критики. Проти русотяпства укапісти будуть боротись, хоч би це коштувало їм великих неприємностей, переслідувань і загнало в підпілля.
Тоді ж, 1920 року, укапісти ставилися прихильно до галичан, до їхньої армії й обіцяли помагати їм. Вони передали Курахом листа до їхнього представника в Вінниці Ю. Войціховського. Тоді й були надії, що УКП виросте в поважну силу, бо незадоволені злиттям боротьбісти переходили до них. Тим то й галичанам був деякий сенс держати з ними зв'язок.
Також проф. Ол. Грушевський і Черняхівський позитивно оцінювали той факт, що галичани приєднали для своїх плянів Скрипника, бо вважали, що цей «комівояжер московської політики в Україні», як вони казали, має свою вагу в Москві й може пригодитися галичанам. Затонський, на їх думку, це неофіційний губернатор України, ставленик Москви. Це й добре, що галичани зговорилися з ним, від цього вони виграють, матимуть деяку піддержку, а там час покаже, що далі робити. Про Порайка й Михайлика наші патріоти сказали, що вони є помічники Затонського й урядовці для полагоджування галицьких справ.
Наші підпільники[34] також були вдоволені з того, що нарада делеґатів УГА не розбилася, бо в іншому випадку це означало б кінець цієї армії. А тепер можна виграти на часі; неодмінно треба зберегти цілість УГА, реорганізувати її та підготовляти для майбутніх завдань. Від підпільного центру підуть посланці до Павленка й Тютюнника, щоб вони з своїми частинами підсувалися в район УГА й підготовляли здійснення умови про об'єднання УГА з військами УНР з грудня 1919 р. Курах умовився ще з ними про зв'язки УГА з нашим київським підпільним центром, щоб затіснити співпрацю та підготовлятися до майбутніх подій. Для того й залишено в Києві Опоку, а кур'єром для зв'язків мав бути Козланюк, що разом з делеґатами виїхав до Вінниці.
Врешті Курах мав ще зустріч з І. Лизанівським; її влаштував Опока в помешканні Оксани Калиниченко на Львівській вулиці. Лизанівський був ср-ом. Він брав до уваги тодішню загальну ситуацію й силою обставин орієнтувався на радянську владу, зважав на можливості співпраці з большевиками, щоб виграти на часі, поки виясниться наша загальна ситуація. Його думки про галичан і УГА недалеко відбігали від думок боротьбістів, але він виявляв їх щиріше, ніж ті останні. Він був тієї думки, що виїзд Петрушевича та його міністрів не завдав ніякої шкоди галичанам, ні нашій справі; навпаки — від того вона скористала. З УГА треба позбутися реакційних елементів, насамперед чужих старшин, а потім Тарнавського, Микитки й подібних, щоб УГА йшла з духом часу.
На його думку, добре сталося, що делеґати УГА не розсварилися з Затонським і Ко. та з нашими лівими партіями, бо тим УГА виграє час, а всіх згаданих втягує в свою справу; вона має право вимагати ратифікації договору з січня 1920 р., принагідно вкласти новий, прийнятний для обох сторін.
Армію УНР треба втягти в мережу дій УГА, в її рядах теж провести реорганізацію. Генерала Павленка треба позбутися, бо це непотріб і нездара. Тютюнника залишити за всяку ціну; він молодий, енерґійний, добрий організатор, бойовик і партизан, добрий революційний тактик. Він може очолити й провід армії УНР. Цю армію слід би було з'єднати з УГА, щоб вони рівночасно реорганізувалися й зближалися одна до другої. З обох армій можна створити кулак проти внутрішніх і зовнішніх ворогів України.
Доба Петлюри — так думав Лизанівський — скінчилася і в жадній формі не повториться. Якщо Петлюрі пощастить укласти договір з поляками, то це буде нещастям України й перекреслить самого Петлюру в очах українців. Мазепа й його міністри — то нездари, що розгубилися в цій ситуації, що її сами створили.
З галицьких політичних організацій, треба б залишити хіба єдиних лівих радикалів, бо це єдина політична сила, що стоїть найближче до народніх мас, знає їх потреби й прагнення. Ця організація буде природним союзником ср-ів, а з часом обидві партії зіллються в одну.
Лизанівський прибув до Києва нелеґально, з наміром леґалізуватись, організувати ср-ів і творити одну політичну силу. Тому він хоче скликати конференцію партії та обговорити зміну програми й тактики. Треба прийняти радянський принцип і змагатися за організування української радянської республіки. Поза радянською формою державного устрою комунізм треба відкинути, бо він не притягає до себе народніх мас України. Проти КПбУ треба повести нещадну боротьбу, бо це партія русотяпів і окупантів.
Отакі думки розгортав Лизанівський перед Курахом. З його пляну леґалізації себе й своєї групи не вийшло нічого. Під час окупації Києва поляками його заарештували на донос петлюрівців, але старанням Кураха вдалося звільнити його. В цій справі дуже багато допомогли Безручко, Змієнко, Сушко. Також Опока попав був у польську тюрму і його виручив Курах з допомогою уповноваженого Петлюри Романченка.
18. Несподіваний маневр Затонського.
Саме тоді, коли Курах мав розмови з київськими громадянами, інформував їх про вислід нарад із Затонським та орієнтувався в їх поглядах на сучасне становище в Україні, перед самим від'їздом галичан з Києва Затонський несподівано покликав до себе Кондрацького (бо нікого іншого не було поблизу) і подав йому до відома, що Москва погоджується на реорганізацію УГА на таких умовах:
1. Начальна Команда УГА має переорганізуватися, штаб і командувача призначає Москва;
2. Галицькі корпуси перетворюються в бриґади (бриґади в полки і т. д); вони будуть приділені як допоміжні формації до окремих дивізій червоної армії;
3. Політичну працю в реорганізованих формаціях ЧУГА бере на себе новостворена Українська Комуністична Партія большевиків Прикарпаття.
Згідно з цим була складена на письмі угода, яку зараз таки підписали Кондрацький і покликані принагідно Малишевський і Васьків. Пізніше її підписали ще Коханенко й Ростока.
Курах нотує в своїм записнику, що ця вістка дуже здивувала його й приголомшила. Але мене це не здивувало; Затонський був послідовним. Його посилання на Москву було містифікацією, придуманою з метою зломити опір галичан проти КПбУ. Він же ж у Калинівці 1 січня сказав мені, що буде з нашою армією (розподіл її на червоні дивізії) і тепер повторив те саме, нібито як постанову Москви. Через своїх аґентів, що від самого початку крутилися між нами у Вінниці й інших місцях розташування УГА, він зорієнтувався, що галичани схиляються до боротьбістів і настроєні проти КПбУ. Тому він і заграв цілу комедію з Москвою в Києві; а зломивши опір галичан і примусивши їх приєднатись до Порайка під фірмою Укр. Ком. Партії большевиків Прикарпаття, він тільки про око вичекав кілька годин, щоб послатися на Москву й піднести галичанам давно приготовлений плян реорганізації.
34
[21] Полк. Коновалець дав деяким СС-ам окремі доручення вести підпільну роботу так серед УГА, як і в Києві. Підпільними працівниками були: Курах, Опока, Роґульський; в Києві Козланюк. Могло їх бути й більше, бо у Вінниці й Києві було багато СС-ів. На початку 20-х рр. вони працювали також з повстанцями Правобережжя. — Н. Г.