Після них слово взяв референт військових справ при ревкомі І. Роґульський. Оперуючи конкретними цифровими даними, він доводив, що УГА, як бойова одиниця, тепер фактично не існує.
Осип Станімір, сотник УГА, нар. 21 квітня 1890. Ком. 3-ої бриґади ЧУГА.
«У нас зареєстровано 16.785 старшин, підстаршин і вояків, хворих на тиф, що лежать по лікарнях, принагідних притулках та приватних квартирах. Але окрім цих, офіційно зареєстрованих, є ще багато хворих по таких закутках, до яких ми не можемо дістатись.
Є в нашій евіденції 21.412 таких, що видужують з тифу, але між ними багато випадків захорування на поворотний тиф, запалення легенів та інші післятифозні ускладнення, що виникають у наслідок невідповідного живлення, важких мешканевих умов, браку одягу, взуття, навіть білля. Тому не буде перебільшення, як я скажу, що наші тифозники та ті, що видужують, становлять армію 38.197 старшин, підстаршин і стрільців, якими командує хвороба. Ця армія постійно зменшується, з її рядів постійно вибувають наші бойові друзі, а команду над ними перебирає Смерть. Маємо ще 18.243 старшин, підстаршин і стрільців здорових, але одні з них зайняті службово по різних булавах, командах і етапних установах, а добра половина їх — це обслуга обозів, шпиталів, маґазинів та інших об'єктів державного й стратегічного значення. У нас у цій хвилині немає ніякої бойової сили, бо ми хворі, голодні, обдерті, у нас немає медикаментів, бракує зброї, муніції; наші обози неспроможні до руху, бо вози вимагають ґрунтовного ремонту, коні виснажені, заражені пархами, грудою. Ще гірший стан наших кіннотних і гарматних частин. Гарматний парк теж вимагає капітального ремонту й доповнення, нам бракує гарматних набоїв, а коні нездатні до раптових бойових рухів, бойової акції. В цілому ми є армія хворих, і, якщо не прийде негайна конкретна допомога, нас знищать наші язви. Хто не вмре, той буде рятуватися втечею від нас, щоб уникнути неминучої загибелі. Тому й нічого дивного, що останнім часом стали множитися в нас випадки дезерції. Щораз більше бойовиків покидають нас і цілими групами пробиваються додому, зневірені й знеохочені до всього. Інші приєднуються до різних повстанчих загонів або тягнуться за армією Павленка. Є також такі, що позалишалися на хуторах та по сільських закутках, зв'язалися з селянськими родинами, поженилися й уникають контакту з нами.
Такий наш фактичний стан. А моральний бік справи також важкий. Є ще по вищих командах люди, що надіються на Денікіна чи на Петрушевича або думають про те, щоб перекинутись на румунський бік.
Ми в такі фантазії не віримо, але що дав нам союз з большевиками? Коли б вони, замість дотеперішніх балачок, дали нам конкретну поміч, то й моральний стан УГА був би кращий, і ми за короткий час зреорганізували б її, поставили б на ноги яких 50.000 доброго війська до бойової акції проти Польщі, що загарбала вже наші Західні Землі, а тепер не криється з аґресивними плянами й супроти Наддніпрянської України.
Закінчу своє слово ствердженням: якщо не буде негайної допомоги, то ми пропадемо, пропаде наша УГА і наша загальна справа».
Доповідь Роґульського доповнив інтендантський референт Віницького ревкому сотн. Марків.
«З погляду забезпечення наших частин, — сказав Марків, — стан значно погіршився з приходом большевицьких частин у наш район. Деякі частини червоної армії відразу розграбували наші склади, маґазини й обози, не пощадили й лікарень, хоч наші запаси були дуже скромні. Тепер і це нам пограбоване, а допливу немає ніякого, бо на купівлю немає валюти, немає інших товарів на обмін, від большевиків не дістаємо нічого.
Під нашою охороною були деякі цукроварні, ґуральні, гарбарні, млини тощо. Ми мали від них за охорону приділи, що їх могли вимінювати на запаси, потрібні для армії. У нас були зв'язки з місцевими купцями, які сприяли нам і помагали. Тепер большевики наложили на все це свою руку, а без їх «ордера» ми не можемо нічого добути. До нашого розпорядження були ліси Ґрохольського в П'ятничанах біля Вінниці, звідки ми брали паливо для наших лікарень і на потреби армії. Дещо з палива ми кидали на місцевий ринок, на обмін за потрібні нам продукти, особливо для хворих та тих, що видужують. Тепер і це урвалось, бо без большевицького «ордеру» ми не можемо вивезти ні одного воза дерева.
В наших лічницях бракує палива, хворі мерзнуть, простуджуються й дістають запалення легенів та інші потифозні ускладнення, що здебільшого кінчаються смертю. Відсоток смертности в останніх часах знов збільшився.
Щоб рятувати наших людей і зробити з них військо, треба негайної помочі. Це дуже пильна справа; кожна хвилина проволоки збільшує наші жертви в людях».
Вражіння від доповідей двох наших референтів було велике. Взяли собі до серця нашу справу і Хвиля, і Ковтунович, Войціховський і Власов. Всі обіцяли вжити негайних заходів, щоб поправити трагічний стан УГА.
Приявні схвалили дотеперішню політику Вінницького ревкому та його діючого голови, схвалили становище делеґатів і їхні розмови з большевиками в Києві, а д-р Макух сказав: «Робіть так, щоб було добре, ми маємо повне довір'я до вас».
На цьому закінчилося засідання. Ревком продовжував свою важку працю та очікував на прибуття Затонського з його штабом, заповіджене в Києві. Але ще до приїзду Затонського появилися перші «стежі» його, що мали приготувати ґрунт для виступів Затонського і його трабантів. Спершу приїхали — Дідуник, Кай, Сірко; їх називали «хлопцями до послуг» нових верховодів УГА. За ними приїхав молодший Порайко (здається, Іван), а врешті повноважний Василя Порайка — Іван Матвійків, родом із Залозеччини, недалеко від Зборова. Він був гімназіяльним абітурієнтом і втік до Московії перед призовом до австрійської армії; нам говорив, що скінчив тернопільську гімназію, а в Києві був студентом комерційного інституту (вищої комерційної школи). Був мужем довір'я В. Порайка; у Вінниці він заходився коло реорганізації галицьких комуністів. Скликано загальні збори організації Є. Коханенка й групи Порайка (тобто Матвійкова, молодшого Порайка, Дідуника, Кая й Сірка). На цих «загальних зборах» здійснене злиття обох груп, згідно з київською умовою, обрано нову управу, на чолі з Матвійковим; членами управи стали: Мих. Балицький, Вол. Бойко, Іван Сидоряк-Ростока, Дідуник і молодший Порайко. Офіційну назву тієї організації прийнято: Українська Комуністична Партія большевиків Галичини. Вона мала діяти у Вінниці й районі УГА, очевидно на підставі директив Василя Порайка, що мав очолювати галицьку секцію в ЦК КПбУ. Дотеперішній голова організації галицьких комуністів Є. Коханенко виїхав до Києва і перейшов на працю як актор театру ім. Ів. Франка.
Новий голова вінницької групи Матвійків не влаштовував ніяких прилюдних виступів, бо не було й часу на це; події розгорталися бистрим темпом.
9 березня 1920 р. врешті приїхав до Вінниці Затонський з Порайком і Михайликом і зразу скликали засідання партійної управи; на це засідання закликано також управу нашого ревкому. Отже приявними були, окрім трьох київських «асів»: від партії — Матвійків, Мих. Балицький, Ростока-Сидоряк, В. Бойко, Дідуник і молодший Порайко. Від ревкому — Гірняк, Курах, Роґульський і Кондрацький.
На цьому засіданні нас повідомили, що згідно з рішенням Центральних Комітетів РКП і КПбУ Галицька Армія буде реорганізована так, що з корпусів будуть зформовані 3 бриґади, які будуть введені до складу большевицьких дивізій. Там вони перейдуть відповідний політичний вишкіл. А щойно пізніше, в час наступу на Польщу (згл. Галичину) наші бриґади з'єднаються в одну оперативну одиницю як Червона Українська Галицька Армія. Реорганізацію буде проводити польовий штаб на чолі з В. Порайком. Всі члени управи ревкому однозгідно обстоювали організаційну цілість УГА і тому стали проти того, щоб з галицьких корпусів творено бриґади й розподілювано їх по червоних дивізіях. Вони переконували Затонського, що наказана большевиками реорганізація УГА й розбиття її організації викличе огірчення й деморалізацію серед загалу галицького стрілецтва, і ревком не бере на себе відповідальности за наслідки. Але Затонський був глухий на ці арґументи; він сказав коротко: «Ця справа вирішена в Москві, і ніяких змін не може бути».
Для форми Затонський поставив ще цю справу на голосування; наслідки були такі: «за» голосували В. Порайко, П. Михайлик, М. Балицький, І. Ростока, Дідуник і молодший Порайко; «проти» голосували: Н. Гірняк, І. Роґульський, і М. Курах. Утримались від голосування Ф. Кондрацький і В. Бойко.