Свого часу УСС симпатизували з боротьбістами, поки ці не злилися з КПбУ. У галичан взагалі переважає думка, що Україна повинна бути автономною республікою у вільній федерації з РСФСР, як це розуміють укапісти. А Струхманчук був централістом, сліпо йшов за КПбУ і тому не мав симпатії серед стрілецтва.
Баран запевняв мене, що й він того ж погляду, що й загал УСС-ів і що йому дуже приємно, коли немає між ним і стрільцями розходжень. Але пізніше виявилося, що Баран поводився нечесно; з його пізнішої поведінки виявилося, що він діяв з доручення Затонського й не відкрив мені своєї карти. Наслідки моєї непотрібної щирости я незабаром відчув; про це я розповідаю в 3-й частині цієї праці.
Ми з Бараном розійшился щиро; він запевняв мене, що триматиме зо мною постійний зв'язок. Але на цьому й скінчилося, зв'язку він зовсім не піддержував. На становищі політичного комісара, а потім і командира бриґади УСС-ів Баран поводився тактовніше, як його попередник, але таємно провадив і далі лінію КПбУ, обережно стежив за нашими людьми й збирав собі інформації на майбутнє. Взагалі він умів знаменито конспіруватися перед нами, знав усі большевицькі способи вивідувати ворогів революції. А ми були страшенно наївні, не крилися з своїми думками перед людьми, про яких були доброї думки, не усвідомлюючи собі того, як большевизм розкладав людські душі, нагинав до себе всякими способами.
Десь у половині травня був скликаний 4-й Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові. У зв'язку з цим скликано на 18. квітня (у Провідну неділю) конференцію 44 дивізії в Бердичеві, щоб вибрати делеґатів на цей з'їзд. З Києва прибули на цей час командарм Муралов, П. Михайлик, а до них приєднався Іван Сіяк, що прибув перед тим з Москви з аршинним мандатом від Леніна й Троцького в справі реорганізації УГА.[51] Він, звичайно, спізнився, бо УГА була вже розбита на бриґади й стояла на протипольському фронті. Але він, маючи такі важні мандати, а до того ще й партійний квиток РКП, здобув собі довір'я в штабі XII армії й грав ролю дуже важної особи.
В президії конференції я заступав галичан і від них вітав її. Головну доповідь робив політком дивізії М. Кручинський на тему: «Червона армія — армія труда». Доповнював цю доповідь інтендант бриґади ЧУСС-ів Онуляк, доповівши про стан постачання в червоній армії, на підставі відносин у 44 дивізії. Провідною думкою його доповіді було:
«Якщо стрілець має виконувати своє завдання, то конче потрібно забезпечити його всім потрібним для воїна — одягом, вирядом, зброєю тощо. Всього цього в червоній армії немає, тому й не дивно, що червоноармійці не виконують своїх вояцьких обов'язків».
В цілому конференція була звичайною в большевиків аґіткою. Веселу точку дав колишній УСС д-р І. Сіяк. Ми його знали з минулих років, коли він був у леґіоні командиром технічної сотні; це був кар'єрист, з нахилом до театральности, подібний де в чому до Ґадзінського, але культурніший і не такий безхарактерний запроданець большевиків. Він привітав конференцію від Троцького, потім змалював перспективи визволення Польщі пролетарською червоною армією. Між іншим він сказав, що польський поет Адам Міцкевич, називаючи героя визволення Польщі числом 44, мав на думці якраз 44 червону дивізію, яка незабаром рушить на захід, щоб виконати свою історичну місію, що її вістив цей поет. Всі галичани вибухнули гучним сміхом, а большевики хвалили бистроумність промовця.
На 228 делеґатів від дивізії було 52 галичан. З-поміж них вибрано 34 делеґати на Всеукраїнський з'їзд Рад, а між ними 11 галичан, а саме: кмдт бриґади М. Баран, П. Михайлик, Н. Гірняк, д-р О. Паліїв, д-р Михайло Козоріс, д-р Мелетій Кічура, сотник Запутович, хорунжий Р. Заклинський, Ст. Чумак, ст. дес. Петрів і один стрілець.
На 23 квітня була скликана в Києві ще одна конференція, а саме — політпрацівників усіх бриґад ЧУГА. Скликав її Затонський з метою пізнати докладно всіх галичан, які незалежно від партійної приналежности працювали в ЧУГА як політруки чи політкомісари. Один наш мемуарист, П. Мигович, називає цю конференцію конференцією большевиків Галичини й Буковини.[52] Але це не відповідає правді. Політичними працівниками в бриґаді ЧУСС-ів були не самі комуністи, бо їх було небагато. Тому на ці посади призначали й людей інших партійних угруповань; наприклад, Мих. Балицький і Федір Замора були анархістами, Дм. Білик, Ом. Паліїв, Є. Яворівський, Ф. Палащук були радикали. Були й позапартійні, напр., В. Бобинський. Дехто з них пізніше стали комуністами, одначе не з переконання, а тому, щоб мати можливість впливати на справи УГА.
Затонський і Порайко дбали про те, щоб налагодити роботу політпрацівників ЧУГА. Вони не питали думки галичан, а робили це на власне уподобання. Тому скликана конференція мала тільки слухняно прийняти до відома їхні пляни. Але одночасно вони були заінтересовані, щоб пізнати настрої політпрацівників головно таких, яких можна було б пізніше використати для їхніх задумів і завербувати до своєї партії.
Не відповідає правді також твердження Ю. Тютюнника в спогаді «Зимовий похід 1919-20», що в УГА були, мовляв, большевицькі, тобто московські комісари. Затонський вважав за неможливе для його плянів насаджувати москалів або й малоросів на такі посади, щоб не викликати некорисного враження й небажаної реакції серед галичан:
Конференцію відкрив Затонський о 9 год. ранку. Привітав делеґатів і гостей та подав до відома, що на конференцію прибуло 187 вибраних делеґатів з усіх формацій ЧУГА; вибраних і зареєстрованих було 240, але через віддалі й транспортові труднощі не всі встигли прибути; може деякі ще зголосяться під час конференції.
М. ін. він сказав таке: «На цій конференції мусимо спільно обміркувати питання над поправою стану УГА в зв'язку з тими подіями, що стоять перед нами. А перед нами нависла небезпека польського удару й наступу на українські землі, бо Польща, як форпост світового капіталізму, хотіла б зліквідувати революційні здобутки, що їх осягнули трудові маси Росії й України, дякуючи партії большевиків».
На голову конференції вибрали Затонського, на заступників Порайка й Михайлика, на секретарів призначили письменника Ол. Досвітнього й Мих. Кураха. До почесної президії покликали гостей: Фелікса Кона, представника комуністичної партії Польщі, Панаса Любченка й Василя Еллана-Блакитного (колишніх боротьбістів) від КПбУ. Були ще представники московської, польської та української комуністичної преси.
Почалися привітальні промови. Першим промовцем був Ф. Кон, з походження жид з Варшави, старий революціонер, що перебув сибірську каторгу. Він розуміє, що значить воля, цінить її, а тому й бажає, щоб українці Галичини разом із польським пролетаріятом повалили режим Пілсудського й створили собі вільну радянську державу, як це зробили вже трудові маси Росії та України.
В тому ж дусі говорив Еллан-Блакитний. Тільки П. Любченко чимало жовчі вилив на «жовто-блакитну наволоч» і «польського наймита» Петлюру. Говорив він з великим патосом, але вражіння не викликав; тому й небагато було оплесків на його промову.
В залі була большевицька оркестра, що після кожної промови греміла «Інтернаціонал».
Після привітань взяв слово Порайко. Він згадав Центральну Раду, Грушевського, Винниченка, Петлюру й Петрушевича, згадав Денікіна, Пілсудського; всіх перемішав з болотрм, а закінчив тим, що в Галичину ми зможемо повернутися тільки під червоним прапором і під проводом комуністичної партії большевиків.
Після нього став до слова Ф. Палащук. Почав від біблійної теми про блуканину Мойсея з жидами в пустині в шуканні шляхів до волі.
Палащук був добрим промовцем, він гарно розвивав свою тему, але не встиг скінчити промову, бо саме в тому часі вбіг до залі посланець і подав Затонському листа. Цей, прочитавши листа, перервав промову Палащука й сказав до зібраних:
51
[38] Д-р І. Сіяк прислужився галичанам у Харкові під час в'їзду Рад тим, що як член слідчої комісії в справі переходу галицьких бриґад до військ УНР чимало спричинився до припинення червоного терору проти нас з боку большевиків по подіях 24 квітня. Про це буде докладніше в ІІ-й частині цієї праці.
52
[39] Пор. П. Мигович: «При 1 бриґаді ЧУСС-ів», Літопис Червоної Калини 1938 р. чч. 10-12. — Н. Г.