Коли поляки десь після Великодня розгорнули наступ, наша бриґада кілька днів стримувала їх, потім почала відступати з боями (бої в с. Бабушках, Бубищі, Чехах тощо. В Бабушках м. і. загинув пор. Німилович, з 3. полку).
Найгірше було те, що большевики відступали без боїв і оголили зовсім наші крила. Під час відступу ми кілька разів зустрічали дрібні загони кінноти Таращанського полку, які уникали нас. Чутки були про відступ на Козятин, а потім на Черкаси, бо на Київ було вже не можна; залізничий шлях у нашому запіллі Вінниця-Козятин був уже відтятий. Спершу стали появлятися в нашому запіллі кінні польські стежі, і треба було при відступі взяти в середину артилерію й обози (з артилерії пам'ятаю важку батерію сотника Медведя, сотника Зубрицького, пор. Олексія й пор. Полянського). Прямуючи з околиці П'ятки на Білопіль, ми вночі зустріли лави польської піхоти, що почали нас оточувати. В бої під Махнівкою (24. 4.) нашій головній частині (прибл. 2.000 багнетів і частина артилерії та обози) вдалося пробитися; в пробої нас урятувала кіннота УСС-ів (команд. пор. Шухевич), що була десь заблукалася і дуже на часі вдарила на польське оточення, що вже було майже замкнуло нас. Вона й помогла нам прорубати дорогу. Курінь поручника Ґоєва, а в ньому найбільша сотня пор. Шеремети, втративши зв'язок з головною групою, відступив таки на Черкаси.
Вирвавшись у напрямі на Погребище, ми ввійшил в постанчий район Тетієва. Вияснивши справу з повстанцями (переговори провадили з отаманом Шляхтиченком, що є десь на еміґрації), перепочили в їх районі і потім рештки бриґади пішли в напрямі на Гайсин (район сильного повстанця Волинця), бо мали чутки про частини Зимового походу Павленка десь біля Гумані, добре нам відомої з давніших операцій в цім районі; ми мали намір з'єднатися з частинами Павленка.
Тим часом польський і большевицький фронти зблизились один до одного вздовж залізниці Козятин-Христинівка, і нам треба було пробиватися вже дуже вузенькою смугою. Раз було навіть так, артилерія наставила була гармати в дві сторони: проти поляків і проти большевиків. Сподіваючись небезпеки, ми пристали в районі Волинця й шукали контактів.
Один старшина, що втік із польського полону, побував уже в Вінниці (де перебував тоді уряд УНР), вернувся знов туди як кур'єр від нас. Тим часом Волинець вислав своїх людей до Павленка з повідомленням про нас.
В містечку Цибулів ми позбулися непотрібного вантажу, спалили папери, важливіші передали місцевим інтеліґентам, щоб закопали й берегли. Там відбулася також нарада старшин. На ній виникло три проєкти: сотник Зубрицький був речником тих, що радили пробитися між поляками й большевиками до дністрового яру й ним увійти в Галичину, а там у Карпати… Пор. Полянський був за те, щоб слідом за іншими бриґадами перейти на сторону війська УНР, хоч би довелося й скласти зброю перед зустрічними польськими частинами. Отаман Шепарович вважав, що треба влитися в повстанчу групу Волинця (така сама думка переважала й серед старшин та стрільців 1 полку УСС-ів). Не досягнувши певного вирішення, ми посунулися в напрямі села Воронки (Гайворон, чи Вороновичі?), біля Гайсина, а через ніч уранці стежі повідомили, що нас оточила велика польська частина (дивізія?) і наставила на нас гармати й скоростріли. Тоді аж, після наради, ми вислали парляментарів на переговори з ними. Одночасно ми почали здавати Волинцеві придатну ще зброю й коні. Отаман Шепарович і дехто з старшин та стрільців перейшли до Волинця; Шепарович був деякий час у нього за начальника штабу. Але між нами переважила думка, щоб держатися разом, не відриватись окремими групами чи одиницями, хоч би що там нас ждало.
Поляки погодилися, щоб ми, склавши рештки зброї (старшинам дозволили лишити при собі револьвери), зформували з усіх піші частини під нашою власною командою. З рештками обозу ми вирушили під польською екскортою (щоправда, досить віддаленою від нас) в напрямі на Вінницю, а там справа буде, мовляв, вирішена.
У Вінниці нас завели в т. зв. кримські казарми, охорона була несувора, і багато старшин, підстаршин, а то й стрільців виходили в місто. Тут якийсь сотник Бачинський з армії УНР видавав нам посвідки, що ми учасники повстанчого руху Правобережної України. На цій підставі дехто влаштувався в частинах армії УНР (в юнацькій школі, в охороні Головного Отамана тощо). В одному городі відбувалися наради старшин (біржа); ми чекали на прибуття Павленка; до нього ми мали вислати свою делеґацію. Тим часом хтось привіз нам із Львова «Вперед», в якому були списки наших полонених, які недавно були ще з нами. Надійшли чутки й про те, що перехід на Чехо-Словаччину дуже легкий та що полонених стрільців відпускають додому. Тоді ми вирішили не намовляти стрільців до втечі з казарм, а більшість старшин перейшли до 3-ої стрілецької дивізії (Удовиченка), до 5-ої херсонської (Долуда), дехто подався до 6-ої київської дивізії Безручка».[58]
Сотник Ганс Кох, начальник оперативного від. 1 бриґади УГА. (7. 7. 1894 — 9. 4. 1959)
Спогад чотаря І. Витановича доповнює своїм спогадом проф. Г. Кох (кол. сотник УГА); в ньому оповідається про ту частину бриґади УСС-ів, яка не була в польському полоні. Проф. Г. Кох пише:
«В момент катастрофи (прибуття червоних частин у район розташування УГА — Н. Г.) я був у Балті начальником оперативного відділу НКГА. По випаді генералів (Микитки й Ціріца — Н. Г.) і звільненні полковника в ген. штабі Шаманека (він загинув пізніше біля Сорок на Дн. в травні 1920) я вважав моїм обов'язком вичекати до хвилини правильного звільнення. Цего доконав ген. Іванов, потім Порайко й Михайлик.
По розділі Армії на три нові фронтові сектори я зголосився до 1 бриґади в Чуднові Волинському і мене назначено шефом оперативного відділу (кмдт Баран, нач. булави А. Бізанц). У цій Бриґаді я відбув польську офензиву на Козятин-Бердичів. У бою в часі відступу під Махнівкою 23-24 квітня 1920, в якому цілу 44 сов. дивізію оточено й знищено, пропали також частини УГА (між ними відділи сотника Барановича, пор. Іванця, пор. Люнца й ін.); решту я, як заступник кмдта (бо Барана й Бізанца відтиснули) вивів з кітла через Козятин і по кількадневому марші, 30 квітня 1920 з'єднався з штабом Баран-Бізанц в Дзюнкові Таращанського повіту. При цьому штабі були тоді ще Затонський, Михайлик і Кручинський.
В дні 1 травня 1920 напали повстанці на штаб у приходстві в Дзюнкові й полонили його, рештки кол. гордої 1 бриґади (кол. 2. Галицького корпусу) роззброєно й передано в польський полон. Між полоненими були також Баран і Кручинський, дальше Бізанц, Шепарович і Байґерт. Два перші втекли й сховалися серед населення.
Сам я проломив і цей котел, утік серед боїв у товаристві Затонського й Михайлика до сусіднього куреня поруч. УСС-в Ґоєва й у його складі відбув до кінця польську війну.
Щойно 1921 р. я вернувся через Київ-Берно до Відня. Курінь Ґоєва був, здається, останньою реґулярною формацією УГА на фронті.[59] Він продовжував другий наступ на Польщу, непокоїв відступ кавалерії коло Радомишля, врятував на зал. станції Миронівка штаб 44 сов. дивізії перед знищенням розпучливим польським диверзійним ударом через Кагарлик, в складі 132 Пластунської бриґади (ком. Л. І. Вайнер) переслідував ворога до Грубешова й крив тамошній міст на Бузі перед наступом кавалерійського корпуса полк. Румля на Варшаву. В районі Грубешова курінь залишився як охорона правого крила 44 дивізії (XII армії, південнозах. фронту: Фрунзе-Затонський) і як лучник до сусіднього західнього фронту (Тухачевського), аж до перемир'я. Курінь потім реґулярно демобілізовано і він поринув серед населення. Рештки куреня з'єдналися в Києві (в школі червоних старшин) з місцевою підпільною групою, але її викрито (наслідком провокації, яку виконав кмдт Михайло Баран — Н. Г) і зліквідовано; у вересні 1921 р. загинули таким способом сотник Решетуха, пор. Залужний, чот. Мирон, м. ін. Тільки кільком удалося втекти, примір., пізнішому історикові леґіону УСС-ів Осипові Думінові.
Затонський і Михайлик знайшли контакт із своєю владою і до кінця свого життя були мені до деякої міри вдячні за позірне врятування їм життя».[60]
59
[46] Учасник цих подій д-р Вол. Калина заперечує твердження д-ра Коха, одначе я «слів з пісні не викидаю», залишаючи це обом товаришам зброї. — Н. Г.