Мій брат Володимир, що був старшиною зв'язку в бриґаді УСС-ів, написав спогад про момент полонення УСС-ів п. з. «Лебедина пісня орхестри УСС», що його подаю тут увесь.
«Було це на весні 1920 р. в Україні, на леваді під селом НН (мабуть Ситнівцями). Після того, як поляки розбили під Бердичевом 1 бриґаду УСС-ів, рештки недобитків під командою сотника Білинкевича опинилися під Гайсином. Становище було безвихідне й тому команда вирішила вислати делеґатів до поляків з капітуляцією, тим більше, що ми зачували, що Головний Отаман Симон Петлюра прибув із своїм штабом до Вінниці.
Володимир Гірняк, хорунжий УСС, 1920 рік, Львів.
Чергового дня вернулися наші делеґати з точними наказами для нас від польської команди відтинку — вимаршувати в напрямі Вінниці до села НН і там зложити зброю. Ми в порядку, згідно з наказом, вимаршували наступного дня над ранком. Була з нами стрілецька орхестра, якою дириґував тоді Кухтин. Біля полудня, наближаючись до села, ми помітили польські відділи, які стояли на леваді в чотирикутнику, з відкритим для нас входом. Коли ми, сотня за сотнею, разом з обозами ввійшли в середину того чотирикутника, поляки замкнули за нами вхід.
Потім упав наказ: «Зложити зброю і все майно, включно з інструментами орхестри!» Ми стали мовчки виконувати наказ. Лише Кухтин чомусь стягався з його виконанням. Він поставив орхестру в півколо, посередині чотирикутника, перед нею поставив пульт, вбрав білі рукавички й дав знак оркестрі батурою. В цій хвилині понеслися звуки стрілецької похоронної пісні «Видиш, брате мій…»
Ми всі, немов зачаровані, стали на «Позір!» і так переслухали цілу пісню.
Коли орхестра перестала грати, Кухтин зложив батуру й рукавички на пульт, орхестранти свої інструменти на землю й відступили.
Ми довго стояли мовчки і тоді щойно прийшли до повної свідомости, що сталося. Хтось з-посеред нас заплакав і тоді не з одного ока старих загартованих у боях УСС-ів попливла гаряча сльоза… Навіть поляки не сміли перешкодити нам у хвилині нашого душевного болю, але мовчки стояли довгий час.
Найтяжчі переходи на нашому стрілецькому шляху не залишили в мене такого потрясаючого враження».
26. У.Г.А. й Армія УНР.
Для повноти картини перебування УГА в чотирикутнику смерти слід згадати ще про ставлення стягів УНР до УГА в тому часі, коли шляхи їх формально розійшлися, себто в часі союзу УГА з денікінцями й большевиками. Про це маємо, окрім згадок у наших мемуаристів, також цікаві дані в спогадах Ю. Тютюнника та інформації в листуванні ген. Омеляновича-Павленка й політичного референта армії УНР з часу перебування їх в Зимовому поході П. Феденка.[61]
Безмірно важкі умови боротьби УГА в наддніпрянській Україні, які в історії не мають прецеденсу, примушували її вкладати військові конвенції з ворогами України, що за її волю УГА боролась, її договір з білими москалями — серед галичан дуже непопулярний — плямували наші наддніпрянські політики як зраду України. Але не так дивилися на це українські вояки з-під стягів УНР. Чимало уваги цьому питанню присвячує видатний військовик Юрко Тютюнник в своєму спогаді «Зимовий похід 1919-20». В II розділі він пише: «Перейшовши на сторону росіян, галичани найретельніше виконували параграф 6 договору про те, що Галицька Армія не буде воювати з Армією Отамана Петлюри. В наказі Київської Дивізії ч. 518 з 10/12 1919 р. м. Пиків говориться: «Ще раз звертаю увагу на необхідність коректного відношення до галичан; обеззброєння їх може мати місце лише у випадках ворожого відношення до нас, або з мого наказу (комдив). А в наказі Армії УНР ч. 2 з 13/12 1919 р. м. ін. сказано: «Галицькі частини ніяких ворожих кроків (під час переходу через район їх розташування — Ю. Т.) проти нас не робили».
«Фактично Українська Галицька Армія не тільки не робила ворожих дій, а навіть допомагала нам, чим могла. Так у м. Пикові, де стояла галицька артилерія, Київська дивізія замінила свої старі гармати на нові. Опріч того, взято з десяток гарматних коней, за котрі видано розписку, що коні взяті позичково в Української Галицької Армії і будуть повернуті їй при першій зустрічі».
«Штаб галицької артилерії і штаб Київської дивізії в час постою в м. Пикові обідали й вечеряли разом. Галицькі стрільці помагали всім нашим козакам. В селі Корделівці була розташована інтендатура галицького корпуса, здається 1-го. Взаємини були такі, наче не було ніякого договору з Денікіном. До шпиталю галицького корпусу були передані хворі старшини й козаки Київської дивізії. Отакою була на практиці «чорна зрада галичан», про котру свого часу стільки галасували в Кам'янці й Проскурові. Така була «прірва» поміж синами одного народу, про котру й досі не забувають кабінетні вчені Галичини, що ніколи не відчували тої єдности, яка єднала й єднає синів одного народу, що спільно проливали свою кров за велику ідею.
Ні Андрусів, ні Рига, ні Зятківці, ні Варшава не всилі розірвати спільноти нації. Психологія нації не рахується з договорами, що їх підписується без згоди самої нації… В боротьбі за самостійність проти своєї нації стануть виключно ренеґати, а таких в Українській Галицькій Армії не було».[62]
Довше спиняється Ю. Тютюнник на справі союзу УГА з червоними. Назагал його міркування зовсім правильні; в одному лиш він помиляється, а саме в твердженні, немов би ми надавали великої ваги нашому договорові з червоними. Він каже, що ми вірили в те, що нам удасться «найти таких росіян, котрі з доброї душі визнають суверенність України й допоможуть у боротьбі проти поляків» (ст. 46). На ділі ж ми дбали про те тільки, щоб червоні, вступаючи в район розташування УГА, не потрактували її як ворога й з першого розгону не розгромили наших частин, обеззброюючи їх і знищуючи організаційну цілість УГА. Це м.ін. було головною причиною нашого договору з большевиками; ми хотіли, щоб червона армія віважала нас за своїх союзників, і цього ми досягли. Затонський під час розмови з нашими делеґатами в Києві недвозначно заявив, що в большевиків був плян ліквідувати галицьку армію при першій зустрічі.після того, як вона виявилася неприступною на їхні кличі, що їх пробували поширювати між галичанами таємні аґенти з моменту переходу УГА за Збруч. Але командири червоних частин були заскочені фактом союзу УГА з большевиками й не потрактували галичан як ворогів.
В групі старшин, які у Вінниці складали ревком УГА й уклали договір з червоними, найбільше було СС-ів, і вони не тільки були в згоді з нами, але й у міру своїх спроможностей помагали нам.
Команда військ УНР також пробувала договоритися з большевиками. Тютюнник про це каже:
«Непереможна віра в силу різних переговорів і паперових договорів, що неподільно панувала серед галичан, примусила нас піти на компроміс і згодитися вислати делеґації до червоних росіян. 27. грудня 1919 р. з Вінниці виїхала спільна делеґація від обох українських армій в складі двох осіб — сотника Петрика (галичанина) й чотаря Веремієнка (наддніпрянця)». Але з боку військ УНР це була вже третя делеґація; першу вислано 3. XI, а другу 1. XII.
Одначе УГА навіть у союзі з червоними не спускала з ока своєї головної мети: боротьби за суверенну Українську Державу. Як доказ Тютюнник наводить відозву Вінницького ревкому про цілі УГА, видану до галицького стрілецтва. В ній сказано:
«Надійшла хвилина відповіді Денікінові за київську зраду, шляхті за десятки тисяч інтернованих галицьких українців і пляни супроти українського народу та державам Антанти за торг нашою кров'ю, почуваннями й землею. У Вінниці постав Ревком Української Галицької Армії, який поставив собі завдання довести до безпроволочного порозуміння з тими українськими колами, які стоять на плятформі Української Радянської Соціялістичної Республіки, і, піддержуючи українське Радянське Правительство, стати основою Української Червоної Армії.
Українська Червона Армія понесе разом із синьо-жовтим прапором — червоний прапор революції…
Нашим стремлінням є, щоби довершити це разом з Придніпрянською армією і всіми другими групами Українських військ».[63]
61
[48] Той самий Феденко в недавно виданому в Англії репортажі «Ісаак Мазепа», забувши про свої думки в справі договорення УГА з червоними, зовсім інакше розцінює цей вчинок, як у 1920 році. — Н. Г.
62
[49] Пор. Ю. Тютюнник. «Зимовий похід 1919-1920 р.». Коломия-Київ, В-во «Трембіта», стор. 31-32.