1) Борис Колодій: «Галицька Соціалістична Радянська Республіка», вид. накладом Української Католицької Організації, Львів 1932 р.
2) Д-р Лонгин Горбачевський: «До історії Галревкому» — недрукований спогад учасника подій (у моєму архіві).
3) А. В. Лихолат: «Разгром националистической контрреволюции на Украине 1917-22», вид. Державного Вид-ва політ. літератури, 1954.
4) Михайло Курах: Записник, недрукований архів Кураха.
Названі під 1), 2) і 4) автори — це колишні старшини УГА й СС-ів, що були в Тернополі під час большевицької окупації й пишуть як очевидці. Твір московського історика наскрізь тенденційний, далекий від історичної правди. Це я принагідно спростовую.
2. Реакція галичан у Харкові на фронтові події.
На першу вістку про протинаступ большевиків на польському фронті всі галичани, що були в Харкові на весні 1920 р., заметушилися. Перспектива визволення Галичини від поляків не могла бути для нас байдужою. Але з другого боку, ми не мали підстав до повної радости, бо знали, що большевики накинуть нашому народові свою ідеологію, свої революційні гасла й свій терор, а рівночасно будуть розписуватися в своїй пресі про «радість нашого села з приводу визволення» від поляків. Ми були певні, що наш нарід не сприйме ні комуністичної ідеології, ні большевицького ладу, що з цього приводу стануться конфлікти, які коштуватимуть великих жертв. Сама думка про це наганяла на нас острах.
Найбільше пригнічувала нас свідомість, що немає вже нашої хороброї УГА. Передчасний перехід двох наших бриґад до поляків та військ УНР, що стався кілька тижнів перед тим, спричинив не тільки смерть великого числа наших старшин і стрільців, але й остаточну ліквідацію тієї нашої збройної сили, яка, вступивши в Галичину, навіть у складі червоної армії, могла б захистити наш край від большевицьких експериментів і насильства. До трагедії з кінця квітня 1920 р. ми вірили, що шанси нашого народу на повне визволення від ворожої окупації та на відбудову самостійної держави в Галичині з вороттям УГА до краю значно зростуть. Бо большевики й поляки, зайняті війною на життя і смерть, не зможуть задушити спонтанного зриву галицьких українців, що його викличе поява рідної армії, коли її ряди виповняться масовим напливом свіжих незужитих молодих сил, які стануть на місце виснажених воєнними діями й пошестями стрільців, що в наслідок цього наш уряд на еміґрації, очо люваний Петрушевичем, нарешті доб'ється від Заходу визнання для нас права на вільне життя. Ця віра окриляла нас цілу зиму 1919-1920 р. і надавала нам моральних сил перетривати надмірно тяжкі часи союзу УГА з червоними. В цій вірі ми й робили все можливе, щоб зберегти цілість нашої, хоч і здесяткованої епідеміями, армії. Але наші сподівання розвіялися в квітні 1920 р. по зникненні УГА. Замість неї тепер мали вступити в наш край московські полки, що їх наш нарід бачив недавно, в рр. 1914-17; в його пам'яті ще свіжою була картина нечуваних утисків від москалів, нещадного нищення нашого культурного доробку та господарських надбань, а також жорстоких репресій над нашими громадськими діячами, включно з князем нашої Церкви митрополитом Шептицьким.
Ми були свідомі того, що наш невеличкий гурток галичан, які силою обставин залишилися в УСРР, поза таборами праці над Волгою і в Кожухові, не буде відігравати ніякої ролі в Галичині та що ми будемо німими свідками большевицького порядкування в нашому краї. Але ми були безсилі в нашому становищі, нас, немов потопельників, несла течія.
Була в нас ще маленька надія на те, що большевики в Галичині інакше будуть поводитися, як у наддніпрянській Україні. Бо ця країна була на протязі двох століть під московською владою, і большевики могли вважати її за частину московської імперії, яку відбудовують. А Галичина жила в парляментарному устрої австро-угорської держави, і ментальність галичан була зовсім відмінна від ментальности наддніпрянців. Ми надіялися, що большевики в нашім краї будуть уживати інших метод у поведінці.
Ми нічого не знали про задуми большевиків у галицькій справі. Можливо, що вони самі не мали ще тоді ніяких плянів. Та проте нам дуже хотілося почути щонебудь бодай посередньо через Винниченка, що був саме тоді в Харкові на переговорах з большевиками.
Але Винниченко не хотів зустрічатися з нами офіційно, може тому, щоб не пошкодити собі в большевиків. Та попри все, нам удалося «добратись» до нього через Конара й з його посередництвом ми взаємно інформувалися про завваження та вражіння з розмов з офіційними представниками уряду УСРР. Перед кожною зустріччю Конара з Винниченком ми радилися в різних справах і устійнювали напрямні для розмов на тих зустрічах. Ми переконували Винниченка, що він у большевиків нічого не осягне, що вони тільки використають його ім'я, але числитися з ним не будуть. Але він якийсь час дурив себе надією на позитивні наслідки його торгів з партійними й урядовими колами УСРР. Для нього показником большевицьких плянів в Україні мала бути їхня політика в Галичині. Він міркував так:
«Якщо большевики дадуть автономні права Галичині, то й наддніпрянська Україна матиме автономію в РСФСР; коли ж Москва відступить Галичину радянській Польщі, тоді й Україні нема чого сподіватись від неї. Тому Винниченко просив нас через Конара інформувати його з Галичини про большевицьку політику там. А з того, що він довідувався від нас, з листів, що їх Конар слав йому з Тернополя в Харків, він кінець-кінцем переконався, що з большевиками спільної мови він не знайде. Це великою мірою вплинуло на його постанову вертатися туди, звідки приїхав. У своїх сподіваннях Винниченко спирався на постанови з'їзду РКП з 1919 року та на рішення 4 Всеукраїнського з'їзду Рад у справі державного становища УСРР. Та це дуже скоро виявилося політичним маневром Леніна.
Наш гурток галичан брав до уваги ще одну можливість: залучення Галичини до УСРР на підставі проголошеної в січні 1919 р. соборности. Цього ми, правду кажучи, найбільше бажали. А покищо ми лаштувалися в дорогу на Київ, щоб у міру просування наступу большевиків пробиватися до Галичини.
В Києві ми були недовго. Тут ми радилися, що робити далі, тобто які брати на себе обов'язки. Конар думав у Галичині активно встрявати в політику й добирав собі людей. Він був душею нашого гуртка, і ми орієнтувалися на нього. Своїм спритом він з усіх нас найбільше надавався, щоб до деякої міри впливати на Затонського. На його запитання, що я думаю робити, я відповів, що після розпаду УГА для мене вже немає місця між большевиками, бо відпали моральні спонуки, які примушували мене співпрацювати з ними. З Затонським мені не по дорозі, а він певно буде грати важливу ролю в Галичині (тоді ми ще не знали, що він буде головою радянського уряду в Галичині). Тому я хотів би при найближчій нагоді відв'язатися від большевиків, а покищо мушу ще деякий час «валяти дурня».
З Конаром я міг говорити зовсім щиро. Ми здавна були у близьких взаєминах. Він був моїм учнем у рогатинській гімназії, а за війни в леґіоні УСС моїм мужем довір'я й деколи виконував дуже вправно мої доручення політичного характеру. Під час союзу УГА з большевиками він зробився дуже метким, активним комуністом. Я був тієї думки, що в душі він не був щирим комуністом, а коньюнктурним, в національних питаннях він був абсолютно певною людиною. Так дивилися на нього й усі інші члени нашого гуртка.
В той час не можна було ні з ким говорити щиро, бо в наші ряди проникали таємні аґенти ЧК, насамперед наші перевертні, що заради особистої кар'єри ладні були жертвувати не тільки товаришами, але й рідними, навіть добром народу. Це й є прокляття кожного революційного хаосу, що в ньому випливають на поверхню всякі темні типи, які завдають своєму оточенню багато лиха.
Конар узяв до відома мої пляни щодо майбутнього, тільки просив мене у випадках потреби помагати йому порадами, бо він відчуває потребу таких порад просто для контролі себе самого. Покищо він порадив мені піти на працю до штабу ХІV армії, що вже наближається до Збруча і вступить у Галичину.
При виїзді з Києва Конар просив мене заїхати до Бердичева. Там мали залишитися чимало галичан при відступі червоних під час польського наступу; їх треба б мобілілізувати до нашої галицької червоної армії, яку радянський уряд після реабілітації галичан у Харкові дозволив знову формувати. На це я відповів, що я принципово проти втягування наших стрільців у нову авантуру, бо вони занадто виснажені минулорічними переходами. До того нова галицька армія не буде вже нашою ідейною армією, а — силою в руках большевиків, згл. Затонського й його поплічників. Про око я можу поїхати в Бердичів, але не докладу руки до тієї справи. Конар не протестував.