Курах спростовує твердження Колодія такими словами: «Ніякої змови старшин Паліїв не викривав і це неправда, що він дав арештувати свого найближчого товариша (співробітника) Кураха».[75]
До характеристики Палієва, поданої від Колодія, додав дещо О. Назарук, редактор «Нової Зорі», що її шрифтами друкувалися спогади Колодія. Він пише, що знав Палієва особисто; з тих часів, коли вони обидва працювали в громадському житті як члени української радикальної партії. Свою заввагу він (Назарук) дає в примітці до слів Колодія на ст. 10. Він пише:
«Уважаю своїм обов'язком зробити одну увагу до цих заміток Вп. Автора: П. Омелян Паліїв знаний нам особисто від молодих літ. Був це ідеаліст і дуже чесний та робучий чоловік. Тому нам трудно вірити, щоб він аж так міг змінитися, як його тут представляє Автор. Та не вважаю себе в праві викидати слова з пісні, яку нам заспівав Автор, тим більше, що та пісня добре представляє цілу ту «галицьку соціялістичну радянську республіку та ще й тому, що люди зміняються й особливо зміняє людей большевизм».
Так редактор «Нової Зорі» з обережности допускає можливість зміни Палієва. Назарук не був з нами в чотирикутнику смерти, але з Палієвим було кілька членів старшинського корпусу УГА, УСС і СС, які, як уже вище згадано, добре знали всю поведінку Палієва і його ж думки. На цій підставі я можу взяти на себе відповідальність твердити, що Паліїв і в цих над міру важких часах не змінився, а був тільки примушений обставинами конспіруватися, як і всі ми, і перед незнайомими людьми бути обережним, а деколи й скритим. А ті, хто не знав його ближче, зробили неправильні висновки з того, що чули від Палієва. Його намагання визволити якнайбільше старшин з кожухівського табору під час перебування в Москві свідчать про характерність його й патріотизм. Про це буде мова ще нижче.
На протязі зими 1920-21 р. ми з Палієвим часто зустрічалися в Києві, а весною 1921 р. він перейшов на мою квартиру в С. В. Тобілевичевої. Тоді він працював у штабі київської військової округи, що керував бойовою акцією проти Махна. Не раз у щирій розмові він казав про себе, що йому тяжко далі «валяти дурака» в партії. Довгими вечорами ми з Тобілевичевою розмовляли про тяжке становище України в тих часах та про політику большевиків. Ми не приховували одне від одного своїх думок, бо не мали на це потреби;
По моєму виїзді до Праги влітку 1921 р. він писав мені туди деколи з Києва. Одного разу м. ін. написав: «Дуже тішуся, що ви вже аж там. Деякі «товариші» зі сорту скіряних курток (тобто чекісти) чванилися, що ви не виїхали за кордон, а зогнили в московській тюрмі».
Мій брат Йосип розповів мені, що він жив деякий час з Палієвим на моїй давній кватирі. Восени 1921 р. Паліїв їздив із Затонським та Якіром, що працювали в штабі київської військової округи, під Базар і був свідком розстрілу наших 359 повстанців. Вернувся з Києва страшенно прибитий душевно, мовчазний і почорнілий від моральних мук. По якомусь часі він покинув працю в штабі округи й перейшов до кооперації. За свідченням брата Дмитра, він був зліквідований безпосередньо перед 2-ою світовою війною.
Михайло Баран, учитель народніх шкіл, родом з Гусятинщини; перед війною заявляв себе анархістом. Під час формування Галревкому в Києві був призначений комісаром освітніх справ, а по усуненні Палієва з посади комісара військових справ зайняв його місце, одначе на короткий час. Затонський призначив його потім на «амбасадора» уряду ГСРР при польському ревкомі, що перебував тоді в Мєнську й чекав на захоплення Варшави червоною армією, щоб проголосити радянську Польщу й узяти в свої руки владу в ній.
Про Барана вже згадувано в цій праці кілька разів, тому обмежуся на доповненні до сказаного вже. З вибухом 1-ої світової війни він вступив до леґіону УСС-ів і був командиром сотні. Вибираючись на розвідку, заявив кільком старшинам, що хоче перейти до москалів, і попрощався з ними. Свій намір він здійснив і жив у таборі полонених у Московщині. Після большевицького перевороту став членом РКП подібно до інших так зв. «туркестанських комуністів» — М. Левицького, Наваловського, Томкевича. Серед нас він появився тоді, коли ми були вже в союзі з червоними, і з доручення Затонсьокого став командиром і політруком бриґади УСС-ів. Під час польського весняного наступу в травні 1920 р. ми втратили його з очей; аж під час формування Галревкому в Києві він увійшов до його складу.
По від'їзді Барана з Тернополя до Мєнську комісаром військових справ став його заступник поляк Губер. З вигляду елеґантний, з лагідною формою поведінки він поводився як переконаний комуніст, але справляв вражіння дуже спритного таємного аґента польського генштабу. Належав до тієї групи комуністів, які змагали до приєднання Галичини до радянської Польщі. Ставши комісаром військових справ, усунув з комісаріяту всіх українців і набрав собі поляків та польок, урядову мову запровадив польську. По вкладенні мирового договору з Польщею належав разом із Затонським до пацифікаторів повстанчих загонів на Правобережжі.
За інформацією одного еміґранта з Наддніпрянщини, по 2-ій війні, Баран мав бути в 1921 р. комісаром школи червоних старшин у Києві, року 1923 — директором уманського садово-аґрономічного інституту. Року 1929 був директором київського будинку комуністичної освіти і тоді написав працю проти правого ухилу. Десь після 30-го року зліквідований.
Доля Губера мені невідома.
Михайло Козоріз, д-р прав, літ коло 35, родом з Калущини; до війни адвокат, член української радикальної партії, був комісаром судових справ (правосуддя по-большевицькому). Взимку 1919-20 р. був з нами у Вінниці, співпрацював з нашим опозиційним гуртком, стояв при Макухові, потім став комуністом. Був людиною з характером, певним, але в Тернополі, коли Затонський розгромив галкомпартію, «покаявся» й залишився в партії. Зимою 1920-21 р. ми зустрічалися деколи в Києві, тоді він працював у «Спілці Пролетписьменників Західньої України» на посаді шефредактора. Пізніша доля мені не відома, мабуть, загинув, як усі галичани, зліквідований большевиками.
Іван Немоловський, комісар фінансових справ у Галревкомі, колись член партії ср-ів і Центральної Ради. Потім став боротьбістом, а по злитті їх з КПбУ перейшов до цієї партії. Я згадував уже про моє знайомство з ним та про наші розмови, коли ми йшли разом із Києва на Ніжен з кошем УСС-ів, та під час 4 Всеукраїнського з'їзду рад у Харкові. Він тоді обороняв політику большевиків в Україні й закидав нам брак розуміння великого революційного процесу світового маштабу, але в душі не був нашим ворогом, ставився до нас із зрозумінням. З ним можна було говорити щиро, бо він не був виказувачем у большевиків. В Тернополі він ніде поза своїм бюром не показувався, видно, не хотів контактуватися з нами. Ми й не шукали його. При ньому жила його дочка, що була дружиною Голубовича, який саме тоді сидів у харківській тюрмі. Про неї буде мова нижче.
Комісаром земельних справ був робітник із Збаражу Гаврилюк. Українець з походження, але видавав себе за поляка. Належав до партії польських сд-ів. Тримався погляду, що Галичина має належати до Польщі.
Комісаром освіти після Барана став Мирослав Гаврилів, літ біля 40; до війни був учителем гімназії в Станіславові. Симпатична, культурна людина, лагідної вдачі. Належав до групи туркестанських комуністів, але відрізнявся від них дуже позитивно. З обережности ні з ким не вдавався до відвертих розмов, щоб не впасти жертвою провокації. Був шуряком Ф. Замори. Десь після самогубства Скрипника також застрелився саме перед тим, коли ГПУ мало заарештувати його.
Комісаром народного здоров'я був студ. медицини Гаврилів, брат Мирослава.
Комісаром пошти, телеграфу й комунікації був такий самий перевертень, як і збаразький робітник Гаврилюк, Літвіновіч. Обидва вони урядували виключно польською мовою. Комісар торгівлі й промислу Савка, друкарський складач, жид із Львова. Говорив і урядував виключно по-польському.
Секретарем ради комісарів був знайомий уже нам Іван Сіяк. Шефом телегр. аґенції, а одночасно головою мистецької ради при Галревкомі був жид з Уманщини Кулґик. У цій раді Є. Коханенко був головою театральної секції, а Яків Струхманчук головою секції образотворчого мистецтва.