Галицький ревком Затонського не мав, здається, ніякого пляну щодо державного становища радянської Галичини, а чекав на наказ із Москви. А Москва чекала на хвилину окупації цілої Польщі, а в крайньому разі Варшави, щоб виявити свій плян. Ми мали підстави догадуватися дещо про цей плян, про що мова буде нижче. В праці галицького червоного «уряду» не було покищо ніякої системи; Затонський обмежувався на чистці апарату від «контрреволюційних елементів» поза тим усю працю здав на своїх комісарів. Про їхню працю цікаві інформації подає один співробітник комісаріяту внутрішніх справ, колишн. пор. УГА д-р Лонгин Горбачевський у своїм спогаді, що є в моєму архіві. Він пише:
Льонгин Горбачевськвй, чотар УГА (народ. 15 березня 1889 р.), викладач української мови в школі червоних старшин у Києві 1920 р. (після повернен-ня з Совєтської України 1923.)
«До нас належало опрацьовувати проєкти законів для Галичини. Конар особисю цим не займався у своєму відділі (комісаріаті — Н. Г.). Він же був членом Галревкому й переводив час на перманентних засіданнях так що ми мало бачили його в себе. По більшій часті він давав мені доручення, а я потім розробляв її з моїми товаришами. З тієї причини я часто бував у нього в бюрі, що одночасно було й його помешканням. М. ін. ми розробили проєкт закону про недоторканість особи (про забезпечення особистих свобід) громадян, беручи за зразок австрійський конституційний закон з р. 1867. Згідно з ним ми вставили в проєкт постанову про недопускальність арешту й ревізії без судового доручення, про тимчасове придержання громадян органами безпеки, про їх обов'язок передати придержаних до 24 годин властивому судові разом з обвинуваченням. На наше здивування нам звернено проєкт до перерібки із заввагою, що в періоді диктатури пролетаріяту не можна всім громадянам — тобто також і членам буржуазної кляси — признавати такі самі широкі права особистої недоторканости. Тоді ми, згідно з заввагами, переробили наш проєкт в тому напрямі, що засадничо признали право недоторканости осіб тільки членам пролетарської кляси, а право на арешти підозрілих признали не тільки органам безпеки, але кожному робітникові. Цей останній припис ми вважали курйозним, але вмістили його в проєкті на те, щоб переконатися, як поставиться до нього Галревком. На наше здивування наш проєкт дістав повну апробату».
Здається у всіх комісаріятах праця була така сама, як у тому, де працював Горбачевський: плянування на майбутнє, ніякої систематичної роботи, безпляновість, тимчасовість. Радянська влада в Тернополі очікувала вияснення ситуації на воєнному фронті, бо могли наступити такі події, коли влада взагалі мусила покинути захоплену смугу нашого краю. В комісаріятах, де комісарами були нефахові люди, як примір., торгівлі й промислу, пошти й телеграфу, взагалі нічого не робилося.
Горбачевський так характеризує працю в своєму бюрі:
«На загал праця в комісаріятах Галревкому ані мене, ані інших службовиків не захоплювала, ми працювали тільки «від напасти», бо вся комуністична ідеологія була нам чужа й органічно осоружна. Ми знайшлися тут тільки силою обставин, бо інакшого виходу для нас не було. Мої товариші у розмовах часто висловлювали критичні завваги про працю в Галревкомі, їдкі, іронічні».
Через нездарість «уряду» достана харчів до м. Тернополю була зовсім неналаднана, і урядовці таки добре голодували. Щоправда, для них була створена спільна кухня, про яку Горбачевський іронічно каже, що її назва була (так і з апострофом) «Рад'янська столова». Суддя Віктор Цебровський (вивезений большевиками в 1939 р., пропав безслідно — Н. Г.) від недоїдання дістав курячу сліпоту і вечорами мусів мати провідника. Цивільне населення голодувало ще гірше, майже щодня бували випадки голодової смерти. Лише Галревком не голодував. В подільському готелі була їдальня для урядовців Галревкому (комуністів), в якій подавали навіть шоколяд і кав'яр. Це дало привід до скарги службовців радянських установ до робітничо-селянської інспекції, яка мала стежити за надужиттями урядовців і притягати їх до відповідальности. Цю скаргу підписали від імени всіх службовців: член партії боротьбістів Семен Король, к. сотник УГА М. Капуста й згаданий Льонгин Горбачевський. Усіх, що підписали, Затонський звелів арештувати за контрреволюцію. Короля незабаром після того розстріляли, бо під час ревізії у нього знайшли 2 пари жіночого взуття, яке він купив «з-під поли». Але той самий Затонський, що велів розстріляти Короля, сам узяв собі з награбованих у тернопільських крамарів кілька пар такого ж взуття. Капуста й Горбачевський сиділи в тюрмі ЧК до відступу червоних з нашого краю. Відступ був такий несподіваний, що Затонський і його люди нагло вночі втекли, і це врятувало в'язнів від смерти.
6. Большевики в галицьких селах.
В першому розділі була вже згадка про те, як Лихолат змальовує революцію в нашому селі з появою червоної армії. Для характеристики тієї «революційности» селян хочу навести взяті з життя приклади. Коли на Тернопільщині закінчилася організація сільревкомів, тоді Замора скликав з'їзд усіх сільських комітетів з метою дати їх членам точні інструкції про урядування цих радянських осередків. З'їзд тривав цілий день, усі референти повітревкому давали широкі доповіді й повчання, як треба сільським комітетам співпрацювати з повітовим комісаріятом. У радянському устрої вони можуть розгортати власну ініціятиву, але про свої дії мусять точно звітувати повітовому комісаріятові. Через кілька днів після того з'їзду я зайшов до Замори на розмову. Він з гумором розповів мені про веселі звідомлення сільревкомів і для прикладу прочитав мені два з них. В одному писали:
«До Високоповажаного Пана Ревка в місті.
Доносимо вам, що наш комітет засудив такого, а такого на 5 буків за те, що він у неділю коло церкви робив паскудні речі на всіх наших комітетів (у селян кожний член сільревкому називався «комітет» — Н. Г.). Чотири буки він дістав, а перед 5-им утік. Просимо донести нам, що ми маємо з тим 5 буком зробити». Підпис голови й секретаря.
Ми щиро сміялися з того, що наш дядько мав ініціятиву засудити «контрреволюціонера» й усипати йому 4 буки, а перед 5 буком утратив ініціятиву.
В другому донесенні писали, що сільревком засудив такого а такого на 3 буки за те, що він бив свою жінку. Кару виконано.
Отака була та «революція» в нашім селі, про яку з такою емфазою пише Лихолат.
Уряд Затонського вислав на села багато своїх аґітаторів з літературою, тобто книжками й летючками, в яких вихвалявся радянський устрій. В них населення сіл і містечок закликали піддержувати нову владу, організувати революційні комітети, боротися з «буржуями й куркулями», вступати в червону армію, вели завзяту кампанію проти церкви й священиків, одне слово, закликали до революції на зразок московсько-большевицької.
Але зусилля комуністичних аґітаторів не мали успіху. Старші громадяни й національно свідома молодь поставилися до нової влади та її аґентів зовсім пасивно, а сільська голота, якої не бракувало по селах, зрозуміла заклики аґітаторів так, що стала безконтрольно бешкетувати. До повітового ревкому в Тернополі раз-у-раз прибували делеґати з сіл із скаргами на безпорядки, на брак твердої влади на місцях; вони скаржилися на те, що в селах хазяюють підозрілі типи, грабують населення, замикають церкви й тероризують священиків. У цьому їм помагають червоноармійці, що теж грабують усе, що попало. Наші селяни, нищені війною від 1914 р., тепер лишаються без ніяких засобів до життя.
Щоправда, офіційно червоноармійцям було заборонено грабувати селян, але на ділі ніхто цього не додержував. Затонський наказав скеровувати ці делеґації із сіл до себе, спокійно їх вислухував, але в душі радів, що на селі починається «революція», процес боротьби кляс. Подекуди поважні громадяни на домагання селян приймали на себе обов'язки членів ревкому, щоб поборювати безладдя й бешкети, але коли їх намагання не мали успіху, вони кидали працю в ревкомі, а на їх місце приходили авантурники або люди, що прагнули лише своєї наживи. В селі Купчинцях жила поважна, від усіх шанована родина Гарматіїв, відома своїм високим патріотизмом і демократизмом. В ній здавна панував патріярхальний устрій. Старий Гарматій був головою великої родини, синів і внуків, усі працювали в згоді. Ця родина була заможна, але кожний сільський бідняк знаходив у ній допомогу. Я відвідав якось Гарматіїв, бо був знайомий з ними з ранніх літ. Тепер я хотів бачити, як їм живеться в нових умовах, у цих бурхливих місяцях. Я не мав потреби приховувати свої думки перед Гарматіями, і ми щиро розмовились. Старий Гарматій, хоч був доволі лівих поглядів, як член радикальної партії й приятель Франка, висловлювався дуже неґативно про большевицьку революцію, а зокрема про політику большевиків в Україні, про яку багато знав. Він зовсім правильно розцінював її як імперіялізм нового червоного видання. За ці свої погляди він заплатив життям. На його хутір зайшов якось червоний комісар москаль. Гарматій гостинно прийняв його. В розмові він у формі дискусії висловлював свої критичні завваги до того, що большевики робили в Галичині, без тону ворожости, щиро радив комісарові вплинути на відповідні кола партії КПбУ, щоб змінилїї свою політику в Галичині. Сам Гарматій був до деякої міри прихильником радянського ладу, але не того, який большевики показали на практиці в Галичині. Родина Гарматіїв за своїм старим звичаєм гостинно прийняла комісара, а цей, добре наївшись і напившись, при відході добув нагана й застрелив голову родини як контрреволюціонера.