Затонський поставив мені питання: «Що ви думаєте робити, щоб перетягнути всі корпуси УГА на сторону Вінницького ревкому?» Я відповів: «Негайно по нашій конференції я хочу повідомити команди корпусів УГА, що ми в союзі з червоною армією, та закликати їх, щоб вони на власну руку, не оглядаючись на Начальну Команду, припинили відступ на південь і в міру можливости підсувалися назад в район Вінниці, де мають зосереджуватися всі частини УГА».
Потім Затонський пропонував мені наказати нашим частинам на півдні виступити збройно проти військ Денікіна, згл. Бредова, з яким УГА відступає. На це я завважив, що це буде можливе щойно тоді, коли червоні частини підсунуться до району розташування УГА; покищо ми могли вислати тільки один кавалерійський відділ під Калинівку з наказом виступити зараз же разом з червоними проти білих.
На моє запитання, чи командування червоної армії буде забезпечувати наші частини харчами й санітарним матеріялом, чого ми конче потребуємо, Муралов вияснив мені, що він дасть наказ постачанню 44 дивізії, яке буде у Вінниці, доставити нам усе потрібне, і я на місці повинен порозумітися в цій справі з начальником постачання.
На цьому закінчилася наша перша конференція в штабі XII червоної армії. На ній команда цієї армії й реввійськрада прийняли до відома наш договір, обговорено також важливіші питання. Пізно ввечорі я повернувся до Вінниці до краю виснажений. Хоча багато питань тоді ще не вияснено, але я відчув велике відпруження нервів. Наші побоювання за долю галицького стрілецтва стали покищо неактуальні, а це було в даному моменті першою для нас справою.
Трагічний стан нашої відродженої Держави під кінець 1919 р., що його спричинила захланність лихих сусідів України на наші родючі й багаті землі, при повній байдужості Заходу, а зокрема безприкладна в історії воєн катастрофа УГА в чотирикутнику смерти, примусили нас увійти в союз з большевиками, що їхні ідеї та терористичний режим в Україні зогидили їх у наших очах, цих нових наших союзників. Тяжко уявити собі більшу іронію долі! Та все ж таки, входячи в союз з ними, ми ні на хвилину не допускали думки про компроміс з чужою та ворожою до наших політичних змагань большевицькою ідеологією. Ми були певні, що, входячи в союз з червоними, ми до деякої міри муситимемо «грати в їхню дудку», а разом із цим вести дуже небезпечну, ризиковану гру. Тому часто томила нас думка: чи і як довго видержать наші нерви, і чи галицький стрілець найде в собі стільки моральних сил, щоб не заломитися під впливом отруйної большевицької пропаґанди, на яку ми мусіли бути приготованими. Але союз з червоною армією давав нам надію зберегти нашу збройну силу в нашому тяжкому становищі до моменту, коли можливо буде поновити боротьбу за нашу державність, а принаймні при допомозі червоних визволити східню Галичину. За таку ціль ніяка жертва з нашого боку не видавалася нам завеликою.
6. Праця ревкому. Труднощі.
Січня 1-го 1920 року лікар ствердив у Давида сипняк, і я мусів остаточно перебрати обов'язки голови ревкому. О 10 годині передобіддя зібралися всі члени на перше пленарне засідання на Катерининському проспекті, в приміщенні збірної станиці УГА. Відкриваючи засідання, я подав приявним до відома, що за хворого голову перебираю провід ревкому, і склав широкий звіт про наслідки наших переговорів з большевиками, відчитав текст договору й просив приявних зайняти становище до нашого формального акту й створеної цим ситуації. Всі члени брали слово в дискусії, схвалили наші заходи, вважаючи, що, коли радянський уряд України затвердить союзний договір, ми справу виграли, УГА буде збережена й за сприятливого моменту відновить разом з іншими стягами України боротьбу за нашу державність. На кінці всі приявні, що не були попереднього дня в готелі «Савой», підписали союзний договір. Потім ми вирішили кооптувати до ревкому підстаршин Петра Малишевського й Івана Васькова.
Увечорі того ж дня в залі міського театру відбулося віче галичан. На ньому промовляли: від ревкому Гірняк, від КПбУ Хвиля, від Боротьбістів Ковтунович, від галицької компартії Є. Коханенко і від лівих рос. есерів Власов. По тих офіційних промовцях забирали голос ще Гачкевич, Чайківський і Микита Коляда. Це віче було першим прилюдним виступом нашого ревкому. Воно викликало жвавий відгук серед галицького стрілецтва і серед місцевого українського громадянства. Всі були вдоволені, що нам удалося зговоритися з большевиками й нав'язати з ними приязні взаємини. Зокрема раділи вінничани з того, що до галичан буде належати охорона публічного ладу в місті й околиці. Провідні мужі, як директор місцевої гімназії Богуславський, казали нам: «Робіть, що можете, може вам удасться перехитрити большевиків і зберегти вашу силу, вашу армію. Коли доб'єтеся певних успіхів, то й ми приєднаємося до вас; ми все зговоримося, а може й створимо спільний фронт для боротьби за вільну Українську Державу». Загал стрілецтва був за порозуміння з большевиками, як єдиним засобом рятунку стрільців, що через недуги або службу мусіли залишитися у Вінниці чи околицях. На наш ревком звалилися турботи за долю УГА, а в дальшому й за долю галицької землі. Силою обставин він зробився не тільки нашим військовим, але й політичним центром. Тягар праці й відповідальности за неї спав на плечі кількох старшин і підстаршин співробітників ревкому. До нього належало, щоправда, більше людей, але до праці було мало. Давид, розумна й розважна людина, відійшов від нас на лікування сипняка, а деякі ходили власними шляхами й пробували своєю «політикою» приподобатися большевикам. Повною парою працювали, окрім голови, Курах, Опока, Мих. Балицький. Щиро й з душею ставився до праці сотн. Ом. Паліїв, з природи скромний, і нерадо анґажував себе на відповідальну посаду, але нам таки вдалося втягти його в працю, і він не щадив себе в ній. Доброю силою був д-р М. Козоріс, пізніше приєднались до нас сотник Лукіянович і сот. Марків, інтендант. Обов'язки військового референта в ревкомі виконував солідно полк. СС-ів І. Роґульський, команд. Вінниці був сот. УГА М. Вацик.
Комічне вражіння справляв на всіх старий учитель тернопільської гімназії, Ів. Ростока-Сидоряк (лемко). Він перейшов був Збруч разом з УГА в липні 1919 р. і став пізніше інспектором однієї артилерійської частини. Він постійно боявся деконспірації, ходив усе переляканий, бував часто в ревкомі й у розмовах доказував, що він здавна був комуністом, бо як природник мав не раз нагоду подивляти комуністичний устрій серед бджіл і мурашок. Він шукав спершу опіки під крилом ревкому, потім причалив до організаційного комітету галицької комуністичної партії Є. Коханенка.
На засіданні ревкому 2-го січня рішено негайно провести такі акції:
1) взяти на облік усіх хворих галичан по лікарнях і приватних мешканнях покищо найближчого вінницького району,
2) устійнити й списати всі військові комори харчів, одностроїв та іншого військового майна,
3) нав'язати контакт з тими частинами УГА, що відійшли на південь з армією білого рос. генерала Бредова.
4) сконтактуватися конспіративним способом з частинами військ УНР, що були в зимовому поході,
5) перевірити банкові конта старшин і всяких галицьких спекулянтів, набуті нечесним способом гроші конфіскувати на користь УГА,
6) видрукувати летючки до членів УГА й цивільного населення з виясненням причин нашого союзу з червоними, наших плянів і завдань та наладнати видавання пресового органу ревкому «Червоний Стрілець»,
7) піддержувати зв'язок з лівим крилом галицьких радикалів, які заявили готовість співпрацювати з ревкомом,
8) прийняти до відома створення Коханенком організаційного комітету галицької комуністичної партії й залишити йому вільну руку в справах, у яких ревком не працює.