Ґлокта охнув, заметався і спробував випручатись, але її хват був безжальний: в самісіньку середину його зсудомлених сухожилків уп’ялися два вістря нестерпного болю.
— Ай! Йобана ти… ти…
Охлялі м’язи раптом обм’якли, а разом із ними обм’як і сам Ґлокта, повалившись назад на матрац. «А тепер те, що я обляпаний власним лайном, починає здаватися лише трішечки ніяковим».
Якусь мить він безпорадно лежав на місці.
— Я не хотів, щоб ти бачила мене… таким.
— Пізно вже. Ти зі мною одружився — пам’ятаєш? Тепер ми — одне тіло.
— Здається, я дістав із цього більше зиску.
— А я дістала життя, хіба ні?
— Навряд чи таке, якого прагне більшість молодих жінок. — Ґлокта подивився на Арді. Поки вона рухалася, по її затіненому обличчю ковзала вперед-назад смужка сонячного світла. — Я знаю, що ти не хотіла собі такого… чоловіка.
— Я завжди мріяла про чоловіка, з яким можна буде танцювати. — Арді підвела погляд і зазирнула йому в очі. — Але ти, мабуть, підходиш мені більше. Мрії — це для дітей. А ми обоє — дорослі.
— І все-таки. Тепер ти бачиш, що відсутність танців — це ще дрібниця. Ти не мусиш робити… оце.
— Я хочу це робити. — Вона міцно взялася за його обличчя й повернула його — трохи боляче — так, щоб Ґлокта дивився просто в обличчя їй. — Я хочу щось робити. Хочу бути корисною. Хочу бути комусь потрібною. Ти можеш це зрозуміти?
Ґлокта ковтнув.
— Так. — «Як мало хто може». — Де Барнам?
— Я сказала йому, що зранку він може не працювати. Сказала, що віднині займатимуся цим сама. Сказала, щоб він пересунув сюди моє ліжко.
— Але ж…
— Ти хочеш сказати, що мені не можна спати в одній кімнаті зі своїм чоловіком?
Її руки поволі ковзнули по його зів’ялій плоті, лагідні, але тверді, потираючи вкриту шрамами шкіру, тиснучи на знівечені м’язи. «Скільки часу минуло? Відколи якась жінка дивилася на мене не з жахом? Відколи якась жінка торкалася мене не жорстоко?» Ґлокта відкинувся назад, заплющивши очі й розтуливши рота. З одного його ока текли сльози, скрапували з боків його обличчя в подушку. «Майже комфортно. Майже…»
— Я на це не заслужив, — видихнув він.
— Ніхто не одержує того, на що заслуговує.
Коли Ґлокта придибав до сонячної вітальні королеви Терез, та поглянула на нього зверхньо, геть не намагаючись приховати однозначну огиду і зневагу. «Ніби побачила, як перед її королівські очі виповз тарган. Але ми ще подивимося. Зрештою, ми добре знаємо цей шлях. Ми йшли ним самі й потягнули за собою стількох людей. Спершу — гордість. Потім — біль. Невдовзі після цього — смирення. А відразу за ним — покора».
— Мене звати Ґлокта. Я новий архілектор Королівської Інквізиції.
— А, каліка… — посміхнулася вона. «Ця прямолінійність освіжає». — І чому ви втрутились у мій день? Тут ви злочинців не знайдете.
«Тільки штирійських відьом».
Ґлоктин погляд швидко перейшов на іншу жінку, що стояла пряма, мов стріла, біля одного з вікон.
— Нам краще обговорити це питання наодинці.
— Графиня Шалер була моєю подругою від народження. Ви не можете сказати мені нічого такого, чого не можна чути їй.
Графиня зиркнула на Ґлокту майже з такою самою нищівною зневагою, що й королева.
— Гаразд. — «Це неможливо сказати делікатно. Та й сумніваюся, що делікатність стане нам тут у пригоді». — Ваша величносте, до мого відома дійшло, що ви не виконуєте своїх подружніх обов’язків.
Довга тонка шия Терез неначе витягнулася від обурення.
— Та як ви смієте?! Це вас не обходить!
— На жаль, обходить. Спадкоємці для короля, самі розумієте. Майбутнє держави й таке інше.
— Це нестерпно! — Обличчя королеви побіліло від люті. «Перлина Таліна справді іскрить вогнем». — Я мушу їсти ваші огидні харчі, мушу терпіти вашу жахливу погоду, мушу всміхатися, чуючи безглузде белькотіння вашого короля-ідіота! А тепер мушу прислужувати його страхітливим підлеглим? Та я тут у полоні!
Ґлокта оглянув прекрасну кімнату. Розкішні штори, позолочене оздоблення, вишукані картини. Двох прекрасних жінок у прекрасному одязі. Він кисло вп’явся одним нижнім зубом у язик.
— Повірте. Полонених тримають в інакших умовах.
— Полон буває різним!
— Я навчився жити в гірших умовах, та й не лише я.
«Вам варто побачити, що мусить терпіти моя дружина».
— Ділити ліжко з якимось огидним бастардом, якимось пошрамованим сином хтозна-кого, дозволяти якомусь смердючому волохатому мужикові мацати мене вночі! — Королева здригнулася від огиди. — Таке не можна терпіти!
В очах Терез заблищали сльози. Її дама кинулася вперед, зашурхотівши сукнею, й опустилася на коліна поряд із нею, поклавши руку їй на плече, щоб утішити. Терез потягнулася вгору й поклала долоню на цю руку. Супутниця королеви дивилася на Ґлокту з неприкритою ненавистю.
— Забирайтеся! Геть, каліко, й більше не приходьте! Ви засмутили її величність!
— У мене до цього хист, — пробурмотів Ґлокта. — Одна з причин, чому мене ненавидить так багато людей…
Він поступово замовк і нахмурився. Придивився на дві руки, що лежали на плечі в Терез. У цьому дотику щось було… «Втіха, заспокоєння, захист. Це дотик відданої подруги, надійної повірниці, супутниці-посестри. Але є й дещо більше. Він надто інтимний. Надто теплий. Майже як у… А…»
— Чоловіки вам особливо ні до чого, так?
Двоє жінок одночасно поглянули на нього, а тоді Шалер хутко прибрала руку з королевиного плеча.
— Поясніть, що ви маєте на увазі! — гарикнула Терез. Однак голос у неї був пронизливий, мало не панічний.
— Гадаю, ви досить добре розумієте, що я маю на увазі. — «І моє завдання значно полегшилося». — На допомогу!
У двері ввірвалися двоє кремезних практиків. «І ось усе дуже швидко змінюється. Просто вражає, якої гостроти можуть надати розмові двоє здорованів. Деякі різновиди влади — це лише ілюзія розуму. Я добре зрозумів це у в’язницях імператора, а мій новий господар лише закріпив цей урок».
— Ви не посмієте! — заверещала Терез, дивлячись круглими очима на новоприбулих у масках. — Не посмієте мене торкнутися!
— На щастя, я сумніваюся, що в цьому виникне необхідність, але це ми ще побачимо. — Ґлокта показав на графиню. — Схопіть цю жінку.
Двоє чоловіків у чорних масках потупали по товстому килиму. Один з утрируваною обережністю прибрав із дороги крісло.
— Ні! — Королева підскочила і схопила Шалер за руку. — Ні!
— Так, — сказав Ґлокта.
Жінки позадкували, міцно тримаючись одна за одну. Терез була попереду і прикривала своїм тілом графиню, оголивши зуби в застережному вишкірі, тимчасом як до них наближалися дві великі тіні. «Їхня явна небайдужість одна до одної могла б бути мало не зворушливою, якби мене можна було хоч чимось зворушити».
— Заберіть її. Але, будь ласка, не зачіпайте королеву.
— Ні! — скрикнула Терез. — Я вам за це голови постинаю! Мій батько… мій батько…
— Зараз повертається до Таліна, та й усе одно сумніваюся, що він затіє війну через вашу подругу від народження. Вас купили й оплатили, а герцог Орсо, як мені здається, не така людина, щоб порушити угоду.
Двоє чоловіків і двоє жінок, хитаючись, пішли віддаленим кінцем кімнати в незграбному танці. Один із практиків ухопив графиню за зап’ясток, відтягнув її від хапкої руки королеви і грубо поставив на коліна, завівши руки їй за спину й замкнувши на її зап’ястках важкі кайдани. Терез верещала, билася, хвицалася, дряпала іншого чоловіка, та це було все одно що зганяти злість на дереві. Велетень практично не рухався, а його очі залишалися такими ж беземоційними, як маска під ними.
Споглядаючи цю потворну сцену, Ґлокта зрозумів, що мало не всміхається. «Може, я й скалічений, жахливий, постійно мучуся від болю, та мені ще доступні задоволення — наприклад, приниження вродливих жінок. Тепер я принижую погрозами й насильством, а не лагідними словами і благаннями, та менше з тим. Це майже так само весело, як колись».