Один із практиків натягнув Шалер на голову парусинову торбу, перетворивши її крики на приглушені схлипи, а тоді провів її, безпорадну, на протилежний кінець зали. Інший якусь мить залишався на місці, тримаючи королеву в кутку, а тоді позадкував до дверей. Дорогою він підняв крісло, яке пересунув, і обережно поставив його в те саме місце, де знайшов.
— Будьте ви прокляті! — зарепетувала Терез. Коли двері клацнули й зачинились і вони з Ґлоктою залишилися самі, її стиснені кулаки тремтіли. — Будьте ви прокляті, тварюко перекошена! Якщо ви їй нашкодите…
— До цього не дійде. Тому що ви цілком у змозі її визволити.
Королева ковтнула. Її груди важко здіймалися й опускалися.
— Що я мушу робити?
— Трахатися. — В цій прекрасній обстановці це слово чомусь звучало вдвічі потворніше. — І народжувати дітей. Я дам графині сім днів у темряві, де її ніхто не займатиме. Якщо я до кінця цього терміну не почую, що ви щоночі розпалювали королю прутня, то познайомлю її зі своїми практиками. Бідолахи. Вони так мало тренуються. По десять хвилин на людину має вистачити, але в Будинку питань їх задосить. Насмілюся сказати, що ми можемо день і ніч не давати спокою подрузі вашого дитинства.
По обличчю Терез промайнув спазм жаху. «А чом би й ні? Це занадто мерзенно навіть для мене».
— А якщо я вчиню так, як ви просите?
— Тоді графиня буде в цілковитій безпеці. Коли можна буде пересвідчитися в тому, що ви чекаєте дитину, я поверну графиню вам. І до пологів усе зможе бути так, як зараз. Дайте нам двох хлопчиків-спадкоємців, двох дівчаток, яких видадуть заміж, і ми зможемо розпрощатися. Король же зможе шукати розваг деінде.
— Але ж на це підуть роки!
— Їздячи на ньому по-справжньому завзято, ви можете впоратися за три-чотири роки. І ви, можливо, зрозумієте, що всім буде легше жити, якщо ви принаймні вдаватимете, що вам подобається.
— Вдаватиму? — видихнула Терез.
— Що більше здаватиметься, ніби це вам до вподоби, то швидше все закінчиться. Навіть найдешевша повія в доках може верещати за свої мідяки, коли її штрикають матроси. Чи ви хочете сказати, що не можете поверещати для короля Союзу? Ви ображаєте мої патріотичні почування! Ох! — видихнув Ґлокта й закотив очі в пародії на екстаз. — Ах! Так! Осюди! Не зупиняйся! — Він вишкірився на Терез. — Бачите? Навіть я так можу! В такої досвідченої брехухи, як ви, труднощів виникнути не повинно.
Її заплакані очі швидко оглянули кімнату, неначе вона шукала якогось виходу. «Але його немає. Шляхетний архілектор Ґлокта, оборонець Союзу, велике серце Закритої Ради, еталон джентльменських чеснот, демонструє хист до політики й дипломатії». Споглядаючи її жалюгідний відчай, він відчув, як у ньому щось ледь-ледь заворушилося, щось майже непомітно затріпотіло в нутрощах. «Може, це почуття провини? Чи нетравлення? Власне, байдуже, я свій урок дістав. Жаль мені ніколи не підходить».
Ґлокта поволі ступив уперед іще один крок.
— Ваша величносте, сподіваюся, ви цілком розумієте, яка цьому альтернатива.
Терез кивнула й витерла очі. А тоді гордо задерла підборіддя.
— Я зроблю так, як ви кажете. Будь ласка, благаю вас, не кривдьте її… будь ласка…
«Будь ласка, будь ласка, будь ласка. Всіляко вітаю, Ваше Преосвященство».
— Даю вам слово. Я подбаю про те, щоб із графинею поводились якнайкраще. — Ґлокта злегка лизнув кислі прогалини між зубами. — А ви чиніть так само зі своїм чоловіком.
Джезаль сидів у пітьмі. Дивився, як у великому каміні танцює вогонь, і думав про те, що могло б бути. Думав не без гіркоти. Скількома різними шляхами могло піти його життя, а він опинився тут. Сам.
Він почув, як зарипіли дверні петлі. Невеличкі двері, що вели до опочивальні королеви, поволі відчинилися. Він ніколи не завдавав собі клопоту, щоб замкнути їх зі свого боку. Не передбачав жодних обставин, за яких королева зволила б ними скористатися. Він, поза сумнівом, якимось чином порушив етикет, а вона не може навіть дочекатися ранку, щоб його за це пошпетити.
Він швидко підвівся, дурнувато занервувавшись.
Терез увійшла в затінені двері. Вона так змінилася зовні, що спершу Джезаль ледве її впізнав. Волосся в неї було розпущене, з одягу на ній була лише сорочка. Терез смиренно дивилася на підлогу, а її лице ховалося в темряві. Її босі ноги ляскали по мостинах і товстому килиму до вогню. Раптом вона почала здаватися дуже юною. Юною й маленькою, слабкою й самотньою. Джезаль дивився на неї, передусім спантеличений і трохи наляканий, але водночас, коли вона підійшла ближче й вогонь освітив її силует, відчув ледь помітне збудження.
— Терез, моя… — він спробував знайти потрібне слово й не знайшов. «Люба» явно було недоречним. «Кохана» теж. Можливо, згодилося б «найлютіша супостатко», та це навряд чи допомогло б. — Чого…
Вона, як завжди, перервала його, але не такою тирадою, якої він очікував.
— Вибач за те, як я з тобою поводилася. За те, що я казала… ти, певно, вважаєш, що я…
У неї в очах стояли сльози. Справжні сльози. До тієї миті Джезаль і не повірив би, що вона може плакати. Він квапливо підійшов до неї на крок чи два, простягнувши одну руку й гадки не маючи, що робити. Він і не наважувався сподіватися на вибачення, тим паче таке серйозне й щире.
— Знаю, — невпевнено проказав Джезаль, — знаю… Я не такий чоловік, якого ти хотіла. Вибач, що так вийшло. Але для мене це — така сама тюрма, як і для тебе. Я тільки сподіваюся… що ми, можливо, зуміємо впоратися з цим якнайкраще. Може, ми зуміємо знайти спосіб… дбати одне про одного? У нас — і в тебе, і в мене — більше нікого немає. Будь ласка, скажи, що я маю зробити…
— Тс-с-с-с.
Вона приклала один палець до його губ і зазирнула йому в очі. Одна половина її обличчя палала жовтогарячим сяйвом вогню, а друга була чорна через тінь. Вона провела пальцями крізь його волосся й наблизила його до себе. Поцілувала, лагідно, майже незграбно, їхні губи ледь зустрілись, а тоді неоковирно зімкнулись. Джезаль обхопив однією рукою її шию нижче вуха й погладив великим пальцем її гладеньку щоку. Їхні вуста ворушилися машинально під тихий писк дихання у нього в носі й легке прицмокування слини. Це був аж ніяк не найпристрасніший поцілунок у його житті, та це було набагато більше, ніж він очікував від Терез. Коли він просунув язика їй до рота, у нього в паху почало наростати приємне поколювання.
Джезаль провів другою долонею по її спині й намацав пальцями горбки на її хребті. Тихо забурчав, ковзнувши долонею по її п’ятій точці та стегну, а тоді провів рукою вгору, між її ногами. Поділ сорочки Терез накрутився йому на зап’ясток. Він відчув, як вона здригнулася, сахнулася й закусила губу — здавалося, від шоку чи навіть огиди. Джезаль відсмикнув руку, і вони розділилися, втупившись у підлогу.
— Вибач, — пробелькотів він, подумки проклинаючи своє завзяття. — Я…
— Ні. Це я винна. Я не… маю досвіду… з чоловіками…
Джезаль трохи покліпав, а тоді мало не всміхнувся від колосального полегшення. Ну звісно. Тепер усе ясно. Терез така самовпевнена, така різка, що йому й на думку не спадало, ніби вона може бути незайманою. Вона так тремтить зі звичайного страху. Страху, що вона може його розчарувати. Він раптом відчув щире співчуття до Терез.
— Не хвилюйся, — тихо пробурмотів Джезаль, вийшов уперед і обійняв її. Відчув, як вона напружилася — поза сумнівом, занервувалася, — і лагідно погладив її по волоссю. — Я можу зачекати… ми не конче мусимо… поки що.
— Ні, — промовила вона зі зворушливою рішучістю, безстрашно дивлячись йому в очі. — Ні. Мусимо.
Терез потягнула сорочку вгору і зняла її через голову, а тоді кинула на підлогу. Наблизилася до Джезаля, взялася за його зап’ясток і повернула його собі на стегно, а тоді потягнула вгору.