— Ах… — прошепотіла вона наполегливим гортанним голосом. Її губи ледь торкнулись його щоки, а дихання обпалило йому вухо. — Так… осюди… не зупиняйся.
Терез підвела його, задиханого, до ліжка.
— Якщо це все… — Ґлокта обвів поглядом стіл, але старигані мовчали. «Всі чекають мого слова». Король знову був відсутній, тож чекати він їх змусив недоречно довго. «Просто щоб до всіх, хто сумнівається, дійшло, хто тут головний. А зрештою, чом би й ні? Влада потрібна не для того, щоб виявляти милосердя». — Тоді це засідання Закритої Ради завершене.
Вони підвелися — швидко, тихо і благопристойно. Торлікорм, Халлек, Крой і всі інші один за одним поволі вийшли з зали. Встав і сам Ґлокта, в якого досі боліла нога від спогаду про вранішні судоми, але тут він зрозумів, що лорд-камергер знову залишився. «І йому явно не весело».
Хофф заговорив лише тоді, коли двері зачинилися.
— Уявіть собі, як я здивувався, — різко промовив він, — коли почув про ваше недавнє весілля.
— Швидка і проста церемонія. — Ґлокта показав лорд-камергерові все, що залишилося від його передніх зубів. — Самі розумієте: юнацьке кохання не терпить затримок. Перепрошую, якщо ви образилися, не одержавши запрошення.
— Запрошення? — прогарчав Хофф, сильно нахмурившись. — Аж ніяк! Ми говорили не про це!
— Говорили? Здається, у нас виникло непорозуміння. Наш спільний друг, — Ґлокта багатозначно перевів погляд на порожній тринадцятий стілець у віддаленому кінці столу, — залишив за старшого мене. Мене. Не когось іншого. Він уважає за потрібне, щоб Закрита Рада промовляла одним голосом. Віднині й надалі цей голос буде надзвичайно схожим на мій.
Червонясте обличчя Хоффа злегка поблідло.
— Звісно, але…
— Ви ж, певно, знаєте, що я пережив два роки тортур? Два роки в пеклі, щоб зараз стояти перед вами. Або ж хилитися перед вами, перекосившись, як корінь старого дерева. Калічна, незграбна, жалюгідна пародія на людину, так, лорде Хоффе? Будьмо чесними один з одним. Часом я втрачаю контроль над власною ногою. Власними очима. Власним обличчям. — Ґлокта пирхнув. — Якщо це можна назвати обличчям. І кишки в мене неслухняні. Я часто прокидаюся перемазаним власним лайном. Постійно страждаю від болю, а ще мені нескінченно докучають спогади про все втрачене. — Він відчув, як у нього засіпалося ліве око. «Хай сіпається». — Тож ви розумієте, чому я, попри постійні намагання бути світлою людиною, зневажаю світ і все в ньому, а найбільше — самого себе. Це прикра ситуація, виправити яку неможливо.
Лорд-камергер невпевнено облизав губи.
— Співчуваю, проте не розумію, як це стосується теми.
Ґлокта раптом підійшов зовсім близько, забувши про спазм у нозі, і притиснув Хоффа до столу.
— Ваше співчуття варте менш ніж нічого, а теми це стосується ось як. Знаючи, що я таке, що пережив, що переживаю досі… ви можете вважати, ніби я боюся хоч чогось на світі? Ніби є щось таке, на що я не наважуся? Те, що для інших є найнестерпнішим болем, мене щонайбільше… дратує. — Ґлокта шарпнувся ще ближче й оголив понівечені зуби, дозволивши своєму обличчю затремтіти, а оку — пустити сльозу. — Знаючи все це… невже ви можете думати, ніби розважливо… стояти там, де ви стоїте зараз… і погрожувати? Погрожувати моїй дружині? Моїй ненародженій дитині?
— Звичайно ж, не йшлося про жодну погрозу, я ніколи не став би…
— Це просто неподобство, лорде Хоффе! Це просто неподобство. Щойно з’явиться найменший натяк на насильство над ними… о, як на мене, вам краще й не уявляти мою жахливу нелюдську реакцію на таке. — Ще ближче, так близько, що Ґлоктина слина змочила обвислі, тремтливі щоки Хоффа дрібними бризками. — Я не можу допустити, щоб на цю тему говорили далі. Взагалі. Не можу допустити навіть чуток про те, що тут є якась проблема. Взагалі. Вийшло б справжнє… неподобство, лорде Хоффе, якби ваш стілець у Закритій Раді зайняв м’ясний мішок без очей, без язика, без обличчя, без пальців і без прутня. — Ґлокта відступив і вишкірився найогиднішою своєю усмішкою. — Мій лорд-камергере… хто б тоді випивав усе вино?
В Адуа стояв прекрасний осінній день, і в гіллі духмяних плодових дерев приємно сяяло сонце, кидаючи ажурну тінь на траву. У фруктовому саду віяв утішний вітерець, який ворушив багряну мантію короля, що велично походжав своїм моріжком, і білий плащ королівського архілектора, який уперто шкандибав слідом на поважній відстані, зігнувшись над своїм ціпком. На деревах цвірінькали птахи, гарно начищені чоботи його величності хрускотіли по гравію, і їхні кроки ледь чутно, приємно відлунювали від білих будівель палацу.
Із того боку високих мурів долинали приглушені звуки роботи десь удалині. Дзвінкі удари кирок і молотків, шкрябання по землі та стукіт каміння. Ледь чутні вигуки теслярів і каменярів. Джезалеві ці звуки видавалися найприємнішими на світі. Звуки відбудови.
— Звісно, для цього знадобиться час, — провадив він далі.
— Звісно.
— Можливо, роки. Але значну частину уламків уже прибрано. Вже розпочався ремонт деяких будівель, які постраждали відносно слабко. Ви й незчуєтесь, як Аґріонт стане ще величнішим, аніж був. Я зробив це своїм основним пріоритетом.
Ґлокта схилив голову ще нижче.
— А отже, й моїм, а також вашої Закритої Ради. Можна запитати… — стиха промовив він, — …як там здоров’я вашої дружини, королеви?
Джезаль поворушив вустами. Йому не подобалось обговорювати особисті справи саме з цією людиною, та не можна було заперечувати: хай що там каліка сказав Терез, справи просто радикально покращилися.
— Сталася суттєва зміна. — Джезаль похитав головою. — Нині я виявив, що вона — жінка з майже… невситимим апетитом.
— Я дуже радий, що мої благання мали якийсь ефект.
— О, це так, це так. Щоправда, в ній досі відчувається певний… — Джезаль помахав рукою в повітрі, шукаючи влучного слова. — Смуток. Іноді… я чую, як вона плаче вночі. Стоїть біля відчиненого вікна й ридає, по кілька годин поспіль.
— Плаче, ваша величносте? Можливо, просто сумує за домом. Я завжди підозрював, що вона — значно ніжніша душа, ніж видається.
— Це так! Це так. Ніжна душа. — Джезаль трохи подумав над цим. — А знаєте, я гадаю, що ви можете мати рацію. Вона сумує за домом.
У нього в голові почав формуватися план.
— Може, замовити перелицювання палацових садів, щоб надати їм талінського колориту? Ми б могли переробити струмок, щоб він був схожий на канали, і не лише це!
Ґлокта вишкірився беззубою усмішкою.
— Пречудова ідея. Я поговорю з королівським садівником. І, можливо, ще раз перекинуся слівцем із її величністю, щоб зрозуміти, чи можу я зупинити її сльози.
— Буду вельми вдячний за все, що ви зможете зробити. А як там ваша дружина? — кинув Джезаль через плече, сподіваючись змінити тему, а тоді усвідомив, що натрапив на ще складнішу тему.
Однак Ґлокта лише знову продемонстрував голу усмішку.
— Вона для мене — величезна втіха, ваша величносте. Справді не знаю, як колись жив без неї.
Якусь мить вони простували далі в ніяковому мовчанні, а тоді Джезаль прокашлявся.
— Ґлокто, я тут думав про той свій план. Ну, пам’ятаєте, про податок на банки? Можливо, так ми профінансуємо нову лікарню біля доків. Для тих, кому не по кишені хірург. Простий народ поводився з нами добре. Допоміг нам здобути владу і страждав заради нас. Уряд має пропонувати щось усім людям, якими керує, хіба ні? Що нижчі ці люди, що простіші вони, то більше їм потрібна наша допомога. Багатство короля по-справжньому визначає багатство його найбіднішого підданця. Хіба не так? Може, попросите верховного суддю щось скласти? Почнемо з дрібнички, а згодом можна буде піти далі. Можливо, безкоштовне житло для тих, хто не має домівки. Варто замислитися…
— Ваша величносте, я поговорив про це з нашим спільним другом.
Джезаль застиг на місці. По його спині побіг холодок.
— Справді?
— Боюся, я зобов’язаний це робити. — Говорив каліка запопадливо, як слуга, проте його запалі очі ні на мить не відривалися від Джезалевих. — Наш друг… не в захваті.