— Хто править Союзом — він чи я?
Однак вони обидва чудово знали відповідь на це запитання.
— Король, звісно, ви.
— Звісно.
— Але наш спільний друг… його не варто засмучувати. — Ґлокта пришкандибав на крок ближче, і його ліве око огидно стрепенулося. — Певен, що ні ви, ні я не хотіли б спровокувати… його візит до Адуа.
У Джезаля раптом підкосилися коліна. Нутрощі зашкрябало від туманного спогаду про той жахливий, нестерпний біль.
— Ні, — видушив із себе він, — ні, звісно, ні.
Голос каліки став лише трохи голоснішим за шепіт.
— Імовірно, з плином часу можна буде знайти кошти на якийсь невеличкий проєкт. Наш друг, зрештою, не може бачити все, а від того, чого він не бачить, шкоди не буде. Я певен, що ми з вами тишком-нишком… могли б потроху творити добро. Але не зараз.
— Ні. Ви маєте рацію, Ґлокто. У вас чудове чуття на такі речі. Не робіть нічого такого, що образило б його хоч трохи. Прошу, повідомте нашому другові, що його думки завжди цінуватимуться вище за всі інші. Прошу, передайте нашому доброму другові, що він може на мене покластися. Будь ласка, скажіть йому це.
— Скажу, ваша величносте. Він буде радий це почути.
— Добре, — стиха промовив Джезаль. — Добре.
Повіяв холодний вітер, і король пішов назад, до палацу, закутавшись у плащ. День усе-таки вийшов не таким приємним, як він сподівався.
Незавершені справи
Зачухана біла коробка із двома дверима навпроти одні одних. Стеля була занизька, щоб у кімнаті було затишно, а лампи світили надто яскраво. З одного кутка поступово розходилася волога, і на штукатурці там лущилися численні пухирі, вкриті плямами чорної цвілі. Хтось намагався зчистити зі стіни видовжену криваву пляму, та старався далеко не так сильно, як належало.
Попід стіною стояли двоє здоровезних практиків, склавши руки на грудях. Один зі стільців за прикрученим до підлоги столом був порожній. На другому сиділа Карлот дан Ейдер. «Кажуть, історія рухається по колу. Як же все змінилось! І водночас залишилося незмінним». Вона зблідла на виду від тривоги, під очима в неї були темні кола від безсоння, та ця жінка все одно здавалася прекрасною. «В певному розумінні як ніколи прекрасною. Прекрасною, як полум’я свічки, що майже вигоріло. Знову».
Ґлокта чув її налякане дихання, поки вмощувався на другому стільці. Він приставив ціпок до подряпаної стільниці й насуплено зазирнув Ейдер в обличчя.
— Досі думаю, чи не одержу в найближчі кілька днів отого листа, про який ви казали. Самі знаєте якого. Того, який, за вашим планом, мав прочитати Сульт. Того, який розповідає історію мого маленького егоїстичного акту милосердя до вас. Того, який ви доручили надіслати архілектору… в разі своєї смерті. Як гадаєте, чи надійде він тепер на мій робочий стіл? Така собі іронія долі наостанок.
Ненадовго запала тиша.
— Я розумію, що, повернувшись, припустилася великої помилки. — «І ще більшої — не поїхавши достатньо швидко». — Сподіваюся, ви приймете моє вибачення. Я лише хотіла попередити вас про гурків. Якщо ви зважитеся на милосердя…
— А ви коли-небудь очікували від мене милосердя?
— Ні, — прошепотіла вона.
— Тоді які, на вашу думку, шанси на те, що я двічі зроблю одну помилку? Я ж казав: ніколи не вертайтеся. Ніколи.
Ґлокта змахнув рукою, і вперед вийшов один зі страхітливих практиків і підняв кришку його скрині.
— Ні… ні. — Очі Ейдер ковзнули по його інструментах і назад. — Ви перемогли. Звісно, ви перемогли. Першого разу я мала бути вдячною. Будь ласка. — Вона нахилилася вперед, дивлячись Ґлокті в очі. Її голос понизився, став хрипким. — Будь ласка. Має ж бути… якийсь спосіб… щоб я могла компенсувати свою дурість…
«Дивна суміш удаваної жаги й щирої огиди. Удаваної туги й щирої ненависті. А ще потворнішою її робить дрібка щораз сильнішого жаху. Я мимоволі замислююся, нащо взагалі виявив до неї милосердя».
Ґлокта пирхнув.
— Це конче має бути не лише болючим, а й ніяковим?
Спроба зваблення швидко припинилася. «Зате страх, як я помітив, нікуди не подівся». І тепер до нього додалася нотка відчаю, дедалі сильніша.
— Я знаю, що припустилася помилки… я намагалася допомогти… прошу, я не хотіла справді вам нашкодити… я вам не нашкодила, самі знаєте!
Він неквапом потягнувся до скрині й подивився, як нажахані очі Ейдер слідкують за його рукою в білій рукавичці. Її голос підвищився до панічного вереску:
— Просто скажіть, що я можу зробити! Будь ласка! Я можу вам допомогти! Можу бути корисною! Скажіть, що я можу зробити!
Ґлоктина рука зупинилася посеред невблаганної мандрівки через стіл. Він постукав одним пальцем по дереву. Тим самим пальцем, на якому у світлі ламп виблискував перстень архілектора.
— Можливо, дещо таки є.
— Що завгодно, — пробелькотіла Ейдер із блиском у заплаканих очах. — Що завгодно, тільки назвіть!
— Ви маєте контакти в Таліні?
Вона ковтнула.
— У Таліні? Зв… звісно.
— Добре. Ми з деякими моїми колегами в Закритій Раді стурбовані тим, яку роль великий герцог Орсо планує відігравати в політиці Союзу. Ми вважаємо — ми впевнені, — що йому слід обмежуватися знущаннями зі штирійців і не пхати носа до нашого проса.
Ґлокта багатозначно замовк.
— Як мені…
— Ви поїдете до Таліна. Будете моїми очима в тому місті. Зрадниця, що рятується втечею, без жодного друга, самотня, шукає лише місце, де можна почати з нуля. Прекрасна, а проте нещасна зрадниця, що відчайдушно потребує захисту сильної руки. Ви мене розумієте.
— Гадаю… Гадаю, я могла б це зробити.
Ґлокта пирхнув.
— Вам варто це зробити.
— Мені знадобляться гроші…
— Ваше майно конфісковано Інквізицією.
— Все?
— Можливо, ви помітили, що нам треба дуже багато чого відбудувати. Королю потрібна кожна марка, яку він може роздобути, а ті, хто зізнався у зраді, навряд чи можуть сподіватися зберегти свою власність у такі часи. Я домовився про корабель для вас. Коли прибудете на місце, зв’яжіться з банківським домом «Валінт і Балк». Він організує вам позику для початку.
— «Валінт і Балк»? — Ейдер, вочевидь, злякалася ще більше — якщо таке взагалі можливо. — Я воліла б заборгувати кому завгодно, крім них.
— Знайоме відчуття. Але або це, або нічого.
— Як я…
— Така винахідлива жінка, як ви? Певен, що ви знайдете спосіб. — Ґлокта скривився, відштовхнувшись від стільця й підвівшись. — Заваліть мене листами. Про те, що відбувається в місті. Чим займається Орсо. Із ким він воює, з ким мириться. Хто його союзники, хто вороги. Ви відбуваєте з наступним припливом. — Біля дверей він ненадовго повернувся. — Я за вами стежитиму.
Вона тупо кивнула й витерла сльози полегшення тильним боком тремтливої долоні. «Спершу це роблять із нами, потім ми робимо це з іншими, а далі хтось робить це за нашим наказом. Таке життя».
— Ви завжди напиваєтеся так зрання?
— Ваше Преосвященство, ви мене ображаєте, — всміхнувся Нікомо Коска. — Зазвичай о цій порі я вже кілька годин як п’яний.
«Хе. Усі ми знаходимо якісь способи пережити день».
— Я хочу подякувати вам за всю надану допомогу.
Штирієць театрально змахнув рукою. Ґлокта помітив, що на цій руці виблискує ціла пригорща важких перснів.
— До дідька ваші подяки: у мене ваші гроші.
— І я вважаю, що всі вони, до останньої копійчини, витрачені з розумом. Сподіваюся, ви залишитесь у місті й іще якийсь час насолоджуватиметеся гостинністю Союзу.
— А знаєте що? Гадаю, так і буде. — Найманець задумливо почухав висип у себе на шиї, залишивши на облупленій шкірі червоні сліди від нігтів. — Принаймні доки не закінчиться золото.
— Як швидко ви можете витратити те, що я вам заплатив?